Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
За Франковими ідеаламиУперше почув про Івана Макаровича Гончара в Черкасах від художника Валентина Сірого та архітекторів Миколи Собчука і Сергія Фурсенка. Вони пізніше стали лауреатами Національної премії імені Тараса Шевченка як автори проекту Черкаського обласного краєзнавчого музею. Це був, здається, 1972 рік, коли в цім придніпровському містечку було розігнано обласне літературне об’єднання імені Василя Симоненка, куди, окрім літераторів часто приходили художники. У Черкаси за рік присилали на роботу з Росії близько десятка тисяч приїжджих. Одного ж року 18 тисяч. Тоді я і дізнався про світлицю-музей цього, без перебільшення, справжнього українця і збирача безцінних народних скарбів — творів народного традиційного мистецтва. А довелося побувати в цій оселі народних святощів десь через десяток років, коли з пригодами вступав 1974 р. на підготовче відділення (так називалися колишні робітфаки) філфаку, та не допустили, а закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка. Бажав вивчити мову, адже вона основне і найперше, що визначає нас як українців. Приїхав тоді я у полотняній батьковій вишиванці (він у ній женився) з виноградними гронами, вишитими червоними нитками, а листя — вишите чорним. Мав вуса, довге волосся. Одягнув вишиванку, бо, думав, так треба. Все це, очевидно, не без впливу споконвічних українських народних традицій, звички, виробленої з дитинства, бо вся родина носила їх на свято, рідше в будні. А ще розповіді своїх старших друзів про наші національні скарби й, зокрема, про народні речі Івана Гончара та його відому колекцію народного одягу, творів українського народного мистецтва. Тоді на підготовче відділення філфаку мене не допустив, вже покійний, декан М.С.Грицай. Сказав після співбесіди, що я готовий студент і вступай як і всі. Побачивши такого у вишиванці, зрозумів, що йому такі студенти не потрібні. Потім клопоту не обберешся, мовляв, з націоналістами… А на співбесіді поставив провокаційне запитання: чи збираю я ікони? Я відповів, що не збираю, але є одна подарована бабусею Антоніною, материною матір’ю — Мати Божа на дерев’яній дошці, мальована десь ще з часів Григорія Сковороди, тобто 18-го століття. Головою комісії був Грицай, поруч із ним, як дізнався пізніше, сиділа парторг-жінка, яка намагалася щось пригладити в моїх проукраїнських відповідях. А декан запитував ще про те, чому я ношу вуса, а я відповідав, зиркаючи на викладачів-жінок (а це були викладачі підготовчого відділення Ніна Михайлівна Кучеренко, Галина Михайлівна Гримич, Лариса Глібівна), що це, мовляв, невимовна традиція українських чоловіків. Вони усміхалися й опускали долу очі. Запитав і про те, чому я ношу вишиту сорочку, — відповів, що в цій вишиванці ще мій батько женився, то хіба її не можна носити? Про мене йому стало зрозуміло, що таких допускати в слухачі робітфаку — не варто. Коли почався диктант уже без мене, я зустрів у коридорі одну з викладачів та запитав, чому мене не допущено до написання диктанту, то вона сказала, що не знає. Тоді я пішов до декана підготовчого відділення Кошика. Вже не знаю як його й звали (але й він уже відійшов у вічні світи з доброю душею — до неба), та запитав про те ж. Він мав також гарні чорні вуса, був стрункий та гарний, сказав, що здогадується, чому мене не допущено до диктанту, тому аби я поїхав до жовтого корпусу на Бульвар Шевченка, де розташовувався університет, на філфак і там би вже точніше з’ясував цю справу. Та Грицай, коли я зайшов до нього у кабінет, вибіг із словами, що я вже готовий студент і він більше нічого не скаже. З цим я повернувся забирати документи на вулицю Ломоносова, де знаходився робітфак, щоб десь не загубилися дорогою, коли будуть відсилати поштою мені додому. У канцелярії застав секретаршу і одну з членів комісії, тобто Ніну Михайлівну Кучеренко, та запитав, чому все-таки мене не допустили до іспиту. Вона показала мені папку з моїми документами, де красувався великий червоний мінус, а потім попросила зачекати в коридорі. За хвилину вийшла і запитала, чи я хочу навчатися на журналістиці? Промимрив, що хотів добре вивчити українську мову, але вона твердо відповіла, що туди вже я не вступлю. Тому якщо хочу навчатися, то вона винесе бланк і я маю написати нову заяву, бо через який тиждень-два буде декан факультету журналістики набирати собі слухачів — майбутніх студентів. Взявши мною написану заяву, прочитала, очевидно чи немає там помилок, твердо й наполегливо промовила: «Якщо хочете навчатися в університеті, на журфаці, то повинен постригтися, поголити вуса, одягти старенький, але чистий костюмчик, білу чисту сорочку, тільки не вишиту, трохи старомодну краватку, тобто галстук і обов’язково комсомольський значок. І нічого зайвого не говорити, якщо й будуть запитувати щось таке, чого не варто висловлювати. Приїхавши додому я розповів цю пригоду старшим друзям, які взяли мене на кпини, мовляв, узяв би ще й вила-трійчатку та поїхав поступати. За тиждень чи два мене викликали на іспит і співбесіду, та я виконав настанови Ніни Михайлівни повністю і вступ пройшов гладко. Тодішній декан Д.М.Прилюк (царство йому небесне!) — відомий письменник і журналіст — спочатку дав можливість написати диктант, а потім, побачивши мої оцінки 4/4, запитав чи я вивчу граматику? Я сказав, що напевно. Він враз підняв окуляри, та я, виправдовуючись, поспіхом промовив, що вивчу обов’язково. Це був урок національного й антинаціонального мені і таким наївним, як я в університеті святого імені Тараса Шевченка. І.Франко про подібних викладачів, тобто професорів, деканів псевдовчених писав: «З давен-давна любили бігати на службу чужим богам і в погорді до власного народу і його питомого розвою не раз випереджували й чужинців» (І.Франко, «Апокрифи і легенди з українських рукописів» — Львів, 1896 — т. 1, с. ХХХ). Пізніше вже, на іспиті з укр. літ., що його складав славної пам’яті професору Анатолію Погрібному, попався квиток про роман І.Нечуя-Левицького «Хмари». Там головний герой Павло Радюк, коли його запитували — чому він носить народний одяг? — відповідав: А чим же ми викинемо значок про свої ідеї?! Отак було і зі мною: значок «викинув» — мене не допустили. Галичина, зокрема Гуцульщина, завжди приваблювала митців. Згадаймо село Криворівню на березі мальовничого Черемоша біля Верховини, де на початку 20-го століття збирався цвіт українського письменства Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Михайло Грушевський, Марко Черемшина, Ольга Кобилянська, Наталя Кобринська, Гнат Хоткевич, Володимир Гнатюк, Володимир Самійленко, Осип Маковей та інші, які гуртувалися навколо Івана Франка. Побачивши цей край, познайомившись із галичанами, Іван Макарович був ошелешений побаченим, адже радянська пропаганда говорила протилежне. Вже на схилі літ він зазначить: «Майже все селянство, та й не лише селянство, було національно свідоме, і в кожній хаті, де я бував, то бачив книжечки з історії України чи її культури, а тому й не дивно, що більшість селян були обізнані з своєю історією. Деякі з них досконало знали історію України. Відвідини селянських хат і розмови з селянами переконали мене, що селяни-українці не піддалися полонізації. В кожному селі були ріжні аматорські гуртки (співочі, драмгуртки, жіночі гуртки, спортивні та ін.), які гуртувалися навколо «Просвіти» і несли в гущу селян освіту і культуру свого народу… В мене повністю розвіявся той дух уявлення про нещасний, забитий, пригноблений український люд, що стогне під кормигою польських панів-поневолювачів» (Гончар І.М. Спогади про 1936-1942 рр.). Але московські «визволителі» зробили те, що не зробили австрійці, німці, угорці, румуни в західних землях. Уже в 60-х рр. 20-го століття, наприклад, галичани з недовірою ставилися до прибульців і ховали від них все, що нагадувало про їхню належність до українського народу чи до тієї ж етнічної групи гуцулів. І.М.Гончар порівнював і описував свої вже нові пересвідчення. Від нього ховали якнайдалі народній одяг і ті рушники, якими зустрічали московських «визволителів». Він тоді запише в спогадах, що гуцули його зустріли з недовірою. У них не можна було допроситися з народного вбрання, поховали далеко, навіть закопували в землю. Хто щоб зберегти, а хто просто нищив, — бо влада відбирала все та ще могла й посадити, адже вивозили в заслання цілими родинами. Цього разу, правда, Іван Макарович придбав у родини Синітовичів в селі Білоберізка Верховинського району на Гуцульщині (Івано-Франківська обл.) за гроші файний вишневий сердак, що став справжньою окрасою його колекції гуцульської ноші (Гончар І.М. Спогади «Як це почалося«). Ця гілка роду Синітовичів прибула десь здалека, можливо ще західніше, але на фотографіях всі в надто сучасних модних як на той час одягах, десь 19-го століття. Друга гілка роду власне гуцули. Одного з них Василя Гапчука я ще застав у 1985 році більш-менш здоровим чоловіком, якщо вважати, що в 90 років можна бути цілком здоровим. Він служив у австро-угорській армії, знав маршові німецькі пісні, але найдужче любив українські патріотичні пісні, менше гуцульські співанки. Брав участь у Першій світовій проте, зрозуміло, на австрійському боці. Зрештою, там майже вся родина була свідомою і є такою до цього часу. Правда, онук цього Василя Гапчука Тарас був звичайним радянським інженером без розуміння завдань української нації, як сам зізнавався, хоч говорив українською мовою, бо як же інакше. Після купівлі сердака І.Гончар сів в один автобус із Тарасом і їхали вони до райцентру Косів, це десь 35 км, але дорога гірська і часу треба було не менше години. Справжній урок — як бути свідомим українцем — дав Іван Макарович дорогою. Як зізнавався потім Тарас, він став за ту биту годину справжнім українським патріотом. Говорив переважно гість із Великої України, з Києва. Мова лилася тихо, переконливо, не нав’язливо. Цей Тарас із патріотичних міркувань навіть був побрався з поетесою, адже переважно письменники були найбільш переконливі патріоти, але доля склалася невдало, дружина захворіла, він з переживань та стресів помер. Вже й не дуже, можна сказати, щось прихильне про патріотизм нащадків, принаймні воно виявляється в іншій, навіть дещо неприйнятній формі. Але вплив цивілізації московської та капіталістичної зробив своє брудне діло. Гуцули, хай не ображаються, але більшість молоді спивається, як і старші. У Білоберізці біля церкви стояв пам’ятник від Братва тверезості 19-го століття. Зник. Безробіття, безпросвіття, занепад. Про гуртки нема й мови. Ситуація критична, антиукраїнська, як і всюди. Історик і політичний та громадський діяч Михайло Драгоманов у статті «Українство 1866-1873 років» підкреслював переконання письменника Івана Нечуя-Левицького: «На думку Нечуя, джерело всіх бід українського народу в тому, що жителями його країни не орудує ідея української народності. Через се буцімто нарід обдирали та давили пани й урядники, яких автор називає «поляками» і «москалями» (ЛНВ — Львів, 1902. — Т. 20, № 10-12). Іван Гончар свого часу знав, що лише на Гуцульщині зберігалася національна етнічна культура, тому й часто наїздив у цей край, розумів своє покликання, свою місію, що була схожою на Каменяреву. І.Франко ніколи не забував, що думка про рідний народ не може бути іншою, як тільки щиро правдивою, масовою, всенародною, і цю сторону національної ідеї він «неустанно підносив на всіх полях нашого культурного життя». Він її тиражував, намагався її донести до якнайширшого кола українців. Це Каменяр у праці «Поза межами можливого» наголошував, що ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом «уяснювати його, вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не сотворить його нам, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина» (Франко І. Зібр. тв. у 50-ти тт., т. 45, — с. 170). Франко вважав, що національна ідея — це найвищий скарб людини, якого вона ніколи не повинна зневірюватися. Іван Гончар був його свідомим і ретельним послідовником. Михайло Василенко |
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |