Щоб засвітилися слова

Шостого грудня йому виповнилося б шістдесят два. Багато це чимало для письменника — даремено гадати, бо все про нього можуть сказати книги. Та ще люди, які за життя знали цього істинного митця слова.

Не ідеалізую письменників і письменництво, більше того — не вважаю цей своєрідний соціум гіршим з-посеред безлічі інших острівців людського світу.

Знаю його зсередини. Що живуть у ньому майстри й ремісники різної руки, таланти й нездари, безкорисливі вегетаріанці, які обожнюють слово, й хижаки, а точніше — гризуни, що поїдом їдять один одного.

І так часто, на жаль, більше заздрять успіхам інших, аніж працюють самі, гають час на те, щоб «зняти з п”єдесталу», знеславити тих, хто й гадки не має опікуватися власною персоною.

Зазнав цього й Анатолій Костецький, але щонайменше переймався тим, щоб завдати удару у відповідь, бо шкодував часу на це марнотне заняття, вважав його не гідним лицарського чину. Бо, зрештою, є два типи письменників: перші дбають про власну славу, другі — про славу літератури. Перших невдовзі забувають, других — читають, і тому ще не скоро вони йдуть у непам”ять. А читають, бо їх творчість має духовне осердя, без якого література, на мій погляд, втрачає свій сенс.

Вважаю, що Анатолій Костецький, попри свій ранній і трагічний відхід від нас, був щасливим письменником. Бо творив, незважаючи на несприятливі життєві обставини, і не згубив талант у марнотній балаканині, рано збагнувши, яка це коштовна й крихка річ — життя: починається довго, рухається непомітно, закінчується нещадно.

Недаремно ще за життя Анатолія Костецького називали чудовим поетом і прозаїком, класиком української дитячої літератури, а на підтвердження цієї думки наводили назви блискуче написаних книг віршів, оповідань, повістей для наймолодших читачів, до яких автор звертався тепло й зворушливо: «Мої книголюбчики та казкознавчики!..”

Книги Костецького, явлені на світ у 1970 — 1990 роках, так само охоче, залюбки читають уже внуки й правнуки сучасників автора.

Бо чи набагато змінилася у своїй суті сама людина? Хіба що оперлась на новітні комп”ютерні технології, а в боротьбі за місце під сонцем стала жорсткішою, часто — немилосердно жорстокою до ближнього свого.

Твори ж Анатолія Костецького навчають дитину дивитися на світ добрими очима, де з усміхом, де серйозно (а в усіх випадках — надзвичайно доступно, популярно, добірною українською мовою) оповідають про неперейдешні цінності буття, про справжнє й хибне, про добро і зло та межу між ними.

Тож випробування часом його книги витримали, і ця теза, переконаний, була б ще правомірнішою, якби твори Костецького були перевидані зараз, коли автора уже кілька років немає з нами. Бо ті, що подекуди залишилися в запасниках видавництв, продовжують розходитися майже миттєво. Як це, наприклад, ставалося цьогоріч на книжкових форумах у Львові та Полтаві з книгою повістей та казок «Хочу літати!», яка три роки тому побачила світ у видавництві «Початкова школа».

До речі, книга видана з любов”ю і, крім свого змістового наповнення, тішить око художнім оформленням та поліграфічним виконанням. А ще в ній звернув увагу на промовисте, як на мене, — символічне фото, де поет, осяяний сонцем, тулиться серцем до дерева. Можливо, це берізка, можливо, вільха чи осика; можливо, ліс під Києвом, десь у Козині, чи острівець іще не зниклого скверу посеред столиці. Усміхається до того дерева, щось говорить до нього, погладжуючи м”яку кору. Ніби сповідається чи дослухається, як у його тілі тече жива зелена кров.

Без краватки. І не тому, що — на природі; він і в місті, при костюмі, не приймав цього атрибута офіційних імпрез. Вона сковувала його, зізнався якось, ніби зобов”язувала до втрати невимушеності й щирості у спілкуванні, нав’язувала зовнішній антураж замість суті.

Мав Анатолій Костецький характер свободолюбний, у деяких виявах — романтичний, такими були й залишилися з нами його вірші.

І сам він — у своїх віршах, де живе переконаність у високому призначенні поетичного слова, яке джерелиться з народних глибин.

І засвітилися слова

сузір’ям віри і свободи…

Це світла кров мого народу

мені по жилах потекла.

Досить прочитати книжку «Визначеність», аби сказати: Анатолій Костецький — митець надзвичайно тонкого поетичного мислення, глибокої, безумовно, вишуканої образності, несподіваної асоціації. І водночас тут — природна плинність вірша; перед тобою — не випадкові співзвуччя, не гра в риму, що у «майстрів» іншого, протилежного штибу межує з розхристаною недбалістю, а класична виваженість у поєднанні з ажурною невагомістю поетичних конструкцій. Головне для нього — не лише вибір слова, а його магія.

Захоплює схвильована ритміка Анатолієвих віршів, чаруючий звукопис, алітерації, натхненна, ніби на одному подиху змальована картина природи чи людського почування. Хоча б ось ця — із вірша «Переддощів”я:

Метелик маку м’яко

має крилами,

і міниться, і манить, і мовчить

у спектрі спеки, що струмує стримано

між сонних сосон, сонних,

мов сичі.

Картина ця зрима, вона звучить музикою таїни, заворожує, манить у своє лоно, і ти, як дива, чекаєш на нові відкриття. І поет щедро, ніби маг, розкриває завісу далечіні:

Ковтає куряву колючий

колосок

і кличе дощ нечутно,

але чуйно,

бо колоску наснився

щедрий сон,

мов дощ йому ліщинний

ріст віщує…

Спершу чуєш тихий, стриманий речитатив автора, що згодом наростає й народжує акорд одвічного й святого єднання людини та природи, хорал переможної віри у відродження вогню найсвітліших людських чеснот.

Чекай, природо,

прощення свого

і всім читай дощу

священну книгу,

щоб і в людських серцях

осклілу кригу

той дощ спалив і відродив

огонь.

Гортаю в пам’яті згадки про зустрічі з ним, а їх було чимало у його та моїх редакційних буднях; у громохкому трамваї, що від метро «Красна площа» на столичному Подолі через Лук’я­нівку, де тоді ще не було метро, віз нас до видавництва «Молодь». На футбольному майданчику, де Анатолій не завжди успішно протистояв мені у ролі голкіпера. Чи на якомусь ювілеї журналу «Барвінок», де він — мало сказати: працював, — творив мистецьку політику цього надзвичайно популярного тоді дитячого часопису.

Того дня, пригадую, нам судилося поговорити докладніше про те, що його хвилювало в літературі, та й не лише про це. Як і тоді, тепер ніби знову звучить у мені громовий бас Анатолія, чую його думки про стан «укрсучліту» — української сучасної літератури — в артистично явлених картинках з дійовими особами літпроцесу.

Костецького непокоїло графоманство, він максималістично вважав, що література — не місце для заробітчан, не поспіх, не самозакохане хизування собою, а щоденна, хай і солодка, каторга за письменницьким столом.

Він умів бути вдячним учнем, і цю вдячність висловив, наприклад, віршем-диптихом «Сад учителя», присвяченого Михайлові Стельмаху — його хрещеному батькові в літературі. Після прочитання вірша мимоволі запитуєш себе: «А хіба поети — не садівники духу неба на землі?”

Втім, дослухаймося до голосу Анатолія Костецького, який ніби промовляє тепер до нас із небесних вершин:

В нас також дещо є від неба,

хоч почались ми на землі:

які б малі ми не були,

хоч раз — а здіймемось над нею!

Він міг бути вірним, а отже, — вимогливим другом для Ярослава Стельмаха чи Георгія Почепцова, якому також присвятив вірш-диптих, що певною мірою дав філософську тональність і назву усій збірці «Визначеність».

А ще думається тепер про це його незумисне пророцтво, що виявилося — з незначними варіаціями — віщим:

А під вечір до мене

прийдуть лісоруби

і мене обережно у дім однесуть,

і єство моє довго горітиме в грубі,

щоб зігріти людей перед

тим, як заснуть…

«Я закінчу життя осокором столітнім…» — називається цей прикінцевий, щойно цитований мною вірш зі збірки «Визначеність». Поетові не пощастило в реальності сягнути такої часової вершини — тільки половину віку, про який йому думалося-гадалося, та не збулося. Не так багато прийшло провести Анатолія Костецького і в останню путь, та й поминають нечасто й далеко не всі, хто йшов поряд у житті.

Олександр Кавуненко