Найменша зарплата в Європі

(Початок у попередньому числі газети)

І гулліверські доходи, і ліліпутські — однаково носять руйнівний характер, підривають фундамент стабільності у суспільстві. Всі бачать, що влада живе для себе і для оточення, а балаканина про турботу щодо народу, його зарплату, пенсії — це суцільний піар, або, за словами української дитячої письменниці Л. Ворониної, потеруха. Ось декілька прикладів. «Прості» хворі лежать у шпиталях в палатах по 6-8 чоловік, а у Феофанії є трикімнатні блоки для однієї людини. Це стосується й освіти. «Прості» діти навчаються в школах, діти еліти — в гімназіях і ліцеях. І у вищій школі для учительських дітей існують педінститути, для дітей вельмож — інститути міжнародних відносин. Так було в радянські часи, так залишилося і тепер. Капіталізм тут ні до чого.

Нестерпно низька заробітна плата штовхає людей на порушення закону, кримінальні злочини, розкрадання державного майна, хабарництво практично в усіх галузях народного господарства, гігантської корупції. Особливо ганебним явище є продаж посад і це свідчення проникнення корупції у найвищі коридори влади, коли заступник Генерального прокурора дозволяє собі відкрито купувати собі палац в Баден-Бадені. Всеосяжна, всеохоплююча корупція, наче іржа, роз’їдає тіло країни. Та чи можлива ефективна боротьба з нею? Ось два приклади. У 80-х роках від цієї ганебної речі суттєво страждала далека Нова Зеландія. Тоді слова про боротьбу з нею внесли в текст Державного гімну, тобто двічі на день люди чули їх, і позитивний результат не забарився. Приклад другий. Від радянських часів до останніх років серед республік Союзу першість по корупції посідала Грузія. Та нове керівництво цієї країни виявилося спроможним викорінити цю язву з такої специфічної організації, як ДАІ.

Україна втрачає усюди — де можна і не можна. Замість збирати копієчку до копієчки у державну скарбницю, народні гроші летять наче у вирій. Так, для поїздки в європейські країни, за винятком Литви та Чорногорії, наші громадяни мають сплачувати за візу 35 євро. Між тим, до нас в’їзд чомусь безкоштовний. Мільйони доларів щорічно викачують з нашого головного відвідувача топ-коцертів — тінейджерів, тобто молоді від 13 до 19 років (teen — закінчення слова, age — вік, наприклад, thirteen, fourteen і т. ін.), заїжджі московські гастролери, вони це цинічно називають «косити капусту».А саме доларів тому, що їм, порушуючи закон, обов’язково ще до концерту, вручають конверт із 20-30 тисячами зображень перших президентів США. Про податки тут не йдеться. То чом не мати В. Винокуру три новеньких іномарки, включно з надшикарним Ролсс-Ройсом? Про розмір заробітків провідних акторів і співаків свідчать спадки М. Євдокимова 18 млн дол., Л. Зикіної — 30 млн.

Та звернімося до податків. Які ж подарунки підготував уряд трудівникам і підприємцям? Одразу зазначимо: податкова система України побудована догори дригом — на користь олігархам, на згубу дрібному бізнесу. В усіх цивілізованих країнах вони справляються за засадничим принципом: чим більшими є прибутки чи доходи, тим вищим стає процент податку, прогресивна шкала. Наприклад, прибутковий податок в Німеччині коливається від 16 % для осіб з невеликими доходами до 45 % для товстосумів. Такий самий принцип діє у Швеції. Усе транспарентно (відкрито), усе справедливо. Нувориші ж України сплачують лишень 19 % податку з прибутків, та ще зі зменшенням надалі його до 16 % . Такий же податок планується з малого та середнього бізнесу. І це при тому, що вітчизняний підприємець сплачує 147 податків і зборів. Тож не дивно, що понад 40 відсотків наших дрібних і середніх під­при­ємців знаходяться в «тіні», навіть знаючи про позбавлення їх тим самим права на пенсію та одержання лікарняних під час хвороби. Готується також закон про оподаткування депозитних вкладів у банках — 5 процентів від річного проценту від вкладу. Так недалеко й до податку на пенсії.

В Україні середня пенсія дорівнює 1000 грн. (125 дол.), але це середня температура хворих по лікарні. Мінімальна пенсія за повний стаж дорівнює 600-650 грн., максимальна — 185 тис. І таку циклопічну пенсію не соромляться сплачувати та отримувати за куцого пенсійного фонду країни у 29 млрд грн. При цьому для народних депутатів, прокурорів, суддів, державних службовців пенсії обчислюються відповідно до «привілейованих» законів — у розмірі 90 % від заробітку за останній місяць роботи на високій посаді. Тобто виходить більше їхньої зарплати, адже з неї треба було сплачувати податок. Потурбувалися народні депутати і про своїх дружин — у разі смерті кнопкодава його вдова до кінця життя отримуватиме половину його пенсії, тобто не менше 7-8 тисяч грн. За кілька днів до закінчення повноважень минулого уряду наче чорт з табакерки виринула його Постанова про подвоєння пенсій генералам.

У фільмі «Небеса обетованные» персонаж, якого грає відомий актор Л. Бронєвой (“Мюллер”), каже: «Пенсия у меня маленькая, но хорошая». Навряд чи багато глядачів второпали гіркий сарказм цієї фрази — аж ніяк не може маленька пенсія бути гарною; насправді це плювок в душу старого полковника, який кращі роки життя віддав нелегкій службі у збройних силах, а тепер змушений животіти. Так само і в нас. Становище пересічного пенсіонера жахливе. У цьому віці людину зусібіч обступають хвороби, а купувати ліки, враховуючи ціни на них, вона просто не в змозі.

Вище вказувалося про пенсійну новацію уряду щодо збільшення віку виходу на відпочинок як для жінок, так і для чоловіків. Це нібито жорстка вимога МВФ при наданні Україні кредиту, який поводиться з нею як мачуха з пасербицею. Лідери країни вміють тільки позичати та витрачати, витрачати та позичати, як та погана господиня, яка не вміє інакше вести сімейний бюджет (бо ж це вона міністр фінансів родини), як позичати гроші в сусідів до получки. Наші можновладці нагадують тих хлопчиків, що їх найняв О. Бендер, і які, щоб попсувати нерви Корейці, бігли за ним із вереском: Дай мільйон!», «Дай мільйон!» Так само біжать за товстосумами із МВФ з тим самим диким зойком: «Дай мільйон!», «Дай мільйон!» Оскільки Україна опинилася на другому місці у світі серед боржників МВФ після Румунії, він загнав її в глухий кут: без співпраці з ним наш безпорадний уряд не здатний залатати бюджетні дірки (хоча це, як ми покажемо, країні цілком до снаги), а виконуючи його вимоги, потрібно наступати на ноги своїм громадянам.

Та подовжимо сумну повість про становище наших пенсіонерів. Останнім часом в пресі запущено таку страшилку. У 2050 році, лякають нас, на 100 працюючих буде аж 80 пенсіонерів, тому без збільшення цієї сакральної цифри (55 років для прекрасної статі та 60 років для статі непрекрасної) країні повний гаплик. Посилаються при цьому на закордон, де в деяких країнах, приміром у Швеції, Німеччині чи Британії, справді на пенсію йдуть люди більш поважного віку. Скажімо, у Швеції пенсійний вік і для жінок, і для чоловіків настає у 65 років. Прикметно при цьому, що протилежних прикладів, приміром Японії, де пенсійний вік починається набагато раніш, не наводять. Але не це головне. Головними є два зовсім інші чинники. Перший, найголовніший, полягає в тому, що в 2050-му, через 40 років, буде зовсім іншою продуктивність праці, тоді один працюючий напевно зможе «прогодувати» трьох-чотирьох непрацюючих. А інша обставина полягає у різній тривалості життя в Україні та у розвинутих країнах. Бо 65 років для українця це все одно, що 85 для американця чи західноєвропейця. Ось що заважає схвалити рішення уряду.

Отут нам слід зупинитися на так званому «проїданні» — терміні, який часто вживають і який лають представники усіх без винятку політичних уподобань. Згадаємо відповідне положення економічної теорії. Національний доход кожної країни складається з двох частин — фонду нагромадження і фонду споживання. Перший — це те, що йде на будівництво, створення нових підприємств, утворення матеріальних резервів, невиробничих споруд, другий — використання суспільного продукту для задоволення потреб людей — на заробітну платню, пенсії, стипендії, різного штибу допомогу. І ось цей другий фонд, пов’язаний безпосередньо з підтримкою людського існування та ще й у країні, де третина населення перебуває за межею бідності, де матеріальні умови життя, добробут людей не тільки не поліпшуються, а погіршуються (за даними міжнародної організації Global Peace Index наша держава упевнено йде під гору: за сумарними умовами життя вона посідала у 2008 році 82-ге місце у світі, а у 2009-му, незважаючи на баляндраси керівників країни, 97-ме), вгодовані політики-невігласи мають нахабство називати глузливим словом «проїдання».

Де ж вихід? Там, де вхід.

Десять родин захопили 90 відсотків усіх багатств держави. За ці кошти, не зароблені важкою працею й талантом, а нахапані, вони скуповують палаци та картинні галереї в Західній Європі, відпочивають на усяких Канарах, відстрілюють нещасних носорогів в Африці. Аби грона народного гніву не здетонували, нашим скоробагатькам слід добровільно поділитися з суспільством хоча б частиною цих мільярдів, а не відкупатися будівництвом стадіону, де спинками крісел утворено написи назв арени та клубу двома мовами — російською та англійською. (Знавіснілий наступ на солов’їну безкарно триває, навіть посилюється.) Це повною мірою має стосуватися мешканців півдня Криму, які встигають за літній сезон , фактично не сплачуючи податків, назбирати кругленькі суми. Одна ця акція звільнила б Україну від принизливої ролі прохачки МВФ та Світового банку, бо сума була б на порядок, себто у десять разів, більшою їхніх подачок.

Бо Україна збідніла до того, що музичні інструменти для київської консерваторії дарують японці, адже ті фортепіано, якими користувалися студенти до останнього часу, були вивезені зі Східної Німеччини у далекому 1945 році. На жаль, українська діаспора, на відміну від вірменської, допомагає Материзні хіба що Бібліями.

Позбутися всіх допомог, які зазвичай надаються країнам, де трапився землетрус, можна також уведенням прогресивних податків, про що йшлося. Тоді товстосуми сплачуватимуть в держскарбницю не менший відсоток, ніж лікарі, інженери, науковці, як зараз, а 35-40 відсотків від прибутків. Побоювання, що це вдарить по бізнесу, залякає іноземних інвесторів і призведе до стагнації, безпідставні. Зрозуміло, зробити це надзвичайно важко, враховуючи склад Верховної Ради, який здебільшого репрезентований грошовими мішками, для яких сумління terra incognita. Звичайно, було б чудово, якби наші багатії скинулися на доброчинність й наслідували приклад американських бізнесменів, які назбирали кілька сотень мільярдів доларів для підтримки бідних співгромадян. Принаймні слід закликати їх до цього шляхетного вчинку, адже якщо не пробувати, то ніколи нічого не вийде, а так надія залишається, бо вмирає, як відомо, останньою. Про зменшення всіляких премій, академічних «стипендій» розміром в тисячі доларів, материнського капіталу в десятки тисяч гривень, циклопічних пенсій тощо зекономляться кошти у державі, з’являться нарешті матеріальні можливості істотного збільшення оплати праці всім групам трудівників — і робітникам, і інженерно-технічним працівникам, і службовцям, і вчителям, і медикам, і працівникам культури, і військовим. Невідкладно необхідно запровадити єдину тарифну сітку заробітної плати з мінімальною погодинною ставкою 5,25 грн. Рівночасно таку ж тарифну сітку потрібно увести для пенсій; максимальна пенсія має перевищувати мінімальну в 6-7 разів, а не в 200 тисяч, як наразі. Це призвело б, зрозуміло, до зменшення розбухлих зарплат і пенсій чиновників. Тарифні сітки означатимуть, що не відбуватиметься щось на кшталт раптового подвоєння пенсій генералам, про що зазначалося вище. Тобто для кожної професії треба встановити відповідний коефіцієнт — тоді всіх без винятку пенсіонерів однаково, скажімо, на 3 відсотки, чи на 5 відсотків, чи на 10 відсотків, торкнеться періодичне збільшення розміру пенсії. Це був би справді науковий підхід до справи. На жаль, нічого подібного так звана пенсійна реформа не передбачає, вона насправді є її імітацією. Стосовно ж тих, хто повинен це робити, тобто депутати Верховної Ради, то їхня пенсія повинна дорівнювати середній по країні.

Час вже прокинутися від летаргійного сну профспілкам. Наче в радянські часи вони продовжують бути кишеньковими, лякливо оглядаються на владу. Якщо ми живемо в країні з ринковою економікою та демократичній, як нас запевняють, тоді профспілки мають очолити потужний рух за підвищення жалюгідної зарплати, яка принижує людську гідність, примусити зробити це власників приватних підприємств — бізнесменів і власника казенних підприємств — уряд. Напередодні кожного Нового року, як це прийнято в цивілізованих країнах, профспілки обов’язково повинні висунути вимогу певного проценту зростання зарплатні; шляхом подальших перемовин цей процент може бути, звісно, зменшено, проте — і це надзвичайно важливо — він має змінімізувати дію інфляції, яка подовжує руйнувати добробут міщан країни. Так, наразі найбільше потерпають мешканці міст, особливо люди розумової праці, гуманітарна інтелігенція, їхні доходи поступаються доходам робітників. Настає розплата за масову вишизацію, за 900 університетів, академій, інститутів (у Польщі 30). В УРСР було 150 вузів.

Наші профспілки повинні очолити вуличні демонстрації за покращення матеріальних умов життя трудящих, бо з часів вікопомної Помаранчевої революції майдан затягнуло баговинням. Це звичайна світова практика. Не більше того. Але й не менше. Саме профспілки мають звертатися до суду щодо затримок з виплатою заробітної плати, її блюзнірського розміру, карколомного зростання цін на продовольчі товари, ліки та тарифів на житлово-комунальні послуги. Здавалося б, ноблес облідж, становище зобов’язує і суди стати грудьми на захист інтересів людей. Та ба! Суди в нас не є незалежними, пильно дивлять в рот владі. Отримуючи величезні зарплати, судді з презирством дивляться на тих, хто створює матеріальні блага, надає послуги. Якби було інакше, якби про них потурбувалися, трудівники обов’язково відповіли на це напруженою, кращою працею.

На XVIII з’їзді ВКП(б) народний комісар оборони СРСР К. Ворошилов виголосив: «Наш народ умеет воевать и любит воевать». Українцям хоробрості ні в кого позичати не треба, тим не менш їм більше прийнятна така максима: вони вміють працювати й полюблять працювати, і довели це за XX століття на полях Канади, США, Аргентини, створивши багатющі сімейні ферми. Вони чудово знають: аби забезпечити добробут родини (якщо, звичайно, в цій країні створено умови заінтересованості), треба «перти плуга», як висловлювався класик красного письменства І. Франко, сам нечуваний трудоголік, який полишив 100 томів творів (!), в тому числі з політичної економії. Взагалі людина напружено працює лише у двох випадках — або вона є власником, або їй гарно платять. Ось тоді вона згодна, як-то кажуть, гарувати. За 75 років радянської влади було зроблено, здається, усе можливе, щоби відбити у людей потяг до такого гарування, і наслідки подібного «виховання» відчуватимуться ще не один рік. Поза тим закладена в генах працелюбність українців пробиває собі дорогу попри все, як крізь щілину асфальту ген бовваніє кільчик травички.

Незрідка від осіб старшої генерації можна почути, що за часів радянської влади життя було заможнішим, держава піклувалася про народний добробут, не ставила собі за мету спустошувати гаманці людей, як робить зараз. Що можна сказати з цього приводу? Справді, тоді будь-яка родина могла легко розрахуватись за всі житлово-комунальні послуги, були дешевими ліки, дитячі товари, проїзд в громадському транспорті, найнагальніші соціальні продукти — хліб, молоко, легендарна варена ковбаса, книжки, підручники. Освіта, включно із вищою, як і охорона здоров’я, була безкоштовною. Усе це так. Але не існує на світі монет з одними боком; є в них лицьова (аверс) і зворотна сторони.

Розмір середньої заробітної платні дорівнював тоді 100 рублів, себто за тодішнім ринковим обмінним курсом 25 дол. (сьогодні це 200 грн.). При такій мізерній зарплаті для купівлі, приміром, холодильника, телевізора чи пральної машини, не кажучи вже про легковик, для пересічної сім’ї потрібно було збирати гроші не місяцями, а роками. Це була рідкість, щоби у людини був хоча б «запорожець» за сараєм. (Зараз автівок в Україні доста. Та особливо тішать око сотні розкішних лімузинів біля двох ошатних будівель по вулиці Грушевського — Верховної Ради та Кабінету Міністрів, які ретельно пильнує наша звитяжна міліція, бо інша робота в них геть відсутня, в країні нікого не вбивають, не грабують, не ґвалтують.) Та головне — всі без винятку речі були дефіцитними, черги за продуктами харчування кількагодинними, а за товарами довготермінового користування — кількарічними. Молодим нашим співвітчизникам, мабуть, важко повірити про стерильно пусті полиці як у продовольчих, так і у непродовольчих крамницях. Кілька років тому у Польщі відкрили музей «Магазин 1981 року». Там були тільки кілька слоїків березового соку, краби та квашена капуста. Це точна копія наших крамниць тих часів. Отож відповідь на запитання — чи тоді був вищим матеріальний рівень, добробут народу, чи наразі — контраверсійна, неоднозначна. Нехай читач дасть її сам.

***

Таким об’єктивно виглядає доволі похмурий аналіз безславного двадцятиріччя, якого народ ніяк не заслужив. Підсумовуючи сказане вище, конче потрібний розворот державного корабля. Необхідно будь-що зняти тягар непідйомних і безглуздих витрат, які призводять до перетворення нації українців на вимираючу та емігруючу. Економічна доктрина країни — і це очевидно для спеціалістів — вимагає кардинальної зміни. Замість імітації реформ краще пізно, аніж ніколи, негайно їх розпочати. Лише тоді, як це відбулося в інших країнах Східної Європи, можна сподіватись на поступ. Відкинемо тугу: ще нам, браття, усміхнеться доля.

Георгій Оганян,
доктор економічних

наук