ТАТУНЬО МЮЛЛЕР

Дивовижна штука — талант! Здібний радянський журналіст Юлій Лянге, він же плодовитий літератор Юліан Семьонов, написав про штандартенфюрера СС Макса Отто фон Штірліца добрячу копу романів, серед них є й придибенція з Мельником, Бандерою, Стецьком та іншими лідерами ОУН.

Але, поклавши руку на серце — хто прочитав їх усі чи бодай один із них до кінця? До телесеріалу Тетяни Ліознової Штірліц тричі з’являвся на великому кіноекрані. Спершу в епізоді у, на жаль, забутому «Майорі Вихорі» і майже одразу по тому, як головний герой, у фільмах «Пароль не потрібен» та «Діаманти для диктатури пролетаріату». А які актори втілювали його образ на екрані! В’ячеслав Стржельчик, Родіон Нахапетов та Володимир Івашов — майстри світового рівня. Але де ті фільми і їхня коротка слава…

Всіх захмарив, перекрив і відсунув на стонадцятий план В’ячеслав Тихонов. І все завдяки «Сімнадцяти миттєвостям весни». Хто пам’ятає саму книгу? Так ото ж… Це той рідкісний випадок, коли екранізація перевершує літературний оригінал.

Численні повтори легендарного або, як тепер кажуть, культового серіалу призвели до того, що ось уже кілька поколінь спочатку радянських, а згодом пострадянських глядачів знають історію останніх місяців Другої Світової Війни в Європі саме за версією Ліознової-Семьонова. Та що там знають! Попри бажання радянського агітпропу близькими і десь навіть по своєму рідними стали для мільйонів не лише героїчна команда радянських розвідників на чолі з Максимом Максимовичем Ісаєвим, а й дехто з фашистських верховод. Ну як можна встояти перед елегантністю генерала Вольфа, шармом розумника Шеленберга, витонченим інтриганством рейхсляйтера Бормана… ну а про татуня Мюллера годі й казати. Пересічний  глядач вважав, що він знає про нього все. І те, що шеф зловісного гестапо аж ніяк не був схожим на тупого живодера, і про його звички, і навіть про стан здоров’я. Одне слово — все і навіть більше. Повторимо ще раз: дивовижна штука — талант. У даному разі — актора Леоніда Броневого. Він, до речі, наш земляк, родом з Києва.

Та от дивина, про яку і не підозрювали навіть ті, хто працював над серіалом. Комітет Держбезпеки, фактичний замовник фільму, забезпечив знімальну групу великою кількістю фото і кіноматеріалів по кожному з персонажів. За винятком, звісно, Штірліца, але це окрема тема. Відтак кінематографічні версії Гімлера, Шеленберга, Вольфа, Бормана, американського розвідника Даллеса та інших головних і не дуже головних дійових осіб досить чітко співпадали з історичними оригіналами. Окрім однієї-єдиної персони — Генріха Мюллера. Бажаючі можуть «прогуглити» це прізвище і порівняти. Якщо вам здасться, що він більше схожий на штандартенфюрера СС у виконанні Тихонова, то вам це не здалося.

Чому так сталося? Партайгеноссе Мюллер, член нацистської партії, генерал-лейтенант поліції і групенфюрер СС насправді був особистістю не просто цікавою, а загадковою. Він народився у сім’ї робітника і ріс у пролетарському середовищі. Однак у роки Першої Світової Війни, завдяки мужності і фанатичній дисциплінованості, пробився до елітного підрозділу рейхсверу — винищувальної авіації. Здобув офіцерський чин, воював хоробро і професійно, одержав Залізний хрест другого ступеня. Перший ступінь давали тільки генералам і вищим офіцерам. Після капітуляції кайзерівської Німеччини у 1919-му пішов на службу в поліцію, що для німецького офіцера вважалося ганьбою. Проте, довіри і поваги фронтових комбатантів не втратив. До 1933-го року добряче залив сала за шкуру Гітлеру та його партії — як вищий офіцер поліції Веймарської Республіки. Проте після приходу Гітлера до влади Генріх Мюллер опинився не в концтаборі, а в кріслі шефа гестапо, яке й займав до 27 квітня 1945-го року, коли його востаннє бачили живим.

І отут виникають нові запитання. Татуньо Мюллер займав один з найважливіших постів у партійно-державній ієрархії Рейху, залишаючись при цьому… безпартійним. Неймовірно, але до партії він вступив лише в 1939-му році. Далі: шеф гестапо в розмовах зі своїми підлеглими неодноразово висловлював симпатії до СРСР та партії більшовиків. І навіть стверджував, що більшовизм пасує Німеччині краще, ніж націонал-соціалізм. На ті часи за безневинний анекдот про Гітлера люди вилітали через трубу крематорію найближчого концтабору. А Мюллер за його крамольні настрої заробив лише прізвисько Червоний Генріх. Лише!

Як ми вже згадували, 27 квітня 1945-го року Червоний Генріх востаннє засвітився в бункері Гітлера. Після цього — зник. У серпні того ж року в американській зоні Берліну випадково знайшли останки групенфюрера СС з посвідченням на ім’я Генріха Мюллера. І поховали без вінків і ритуалів. Проте, коли в 1963-му могилу розкрили, то знайшли в труні аж три скелети, жоден з яких не належав татусеві Мюллеру.

Згідно з версією німецьких істориків Мюллер вчасно перекинувся до американців, працював на ЦРУ і тихо помер чи то на Чикагщині, чи то на Масачусетщині. Юліан Семьонов шукав його сліди в Аргентині і навіть написав з цього приводу пару товстих романів. А партайгеноссе Шеленберг у своїх спогадах стверджував, що Червоний Генріх продався більшовикам ще до війни, перейшов до них у 45-му, у 48-му помер і похований під чужим прізвищем мало не на Новодівичому цвинтарі.

В.Н.