Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
ЕПІСТОЛЯРНА ІСТОРІЯ БІЛЬШОВИЗМУ БЕЗ КУПЮР І ДЕМАГОГІЇ(Початок у попередніх номерах газети) Грабували, як правило, заможних селян, яких називали «куркулями», знищили як клас, хоча це була частина найуспішнішого селянства. Грабували сільських кустарів, шевців, кравців, ковалів, кушнірів, стельмахів, коновалів, сільську інтелігенцію — вчителів, лікарів, священників. Їх не просто грабували, а знищували фізично без суду і слідства, а майно конфісковували і всі цінності ставали здобиччю більшовиків. Ця здобич вимірювалася вагонами. Для того, щоб «викачати» всі родинні цінності, треба було організувати голод і «торгсини», в які селяни за шматок хліба несли золоті хрестики, обручки, сережки, дукачі, золоті монети ще царської чеканки, — всі невеликі родинні реліквії, а не скарби, награбовані в інших. У щоденникових записах полтавський лікар і науковець О.О.Несвіцький розповідає, які результати дала реалізація більшовицького гасла «грабь награбленное»: «В Одесу мав їхати член Опродкомарма Петров. За ним мало слідувати три вагони із написом на них: «Контролю не підлягає». Вагони були наповнені різними цінними речами, реквізованими в Полтаві і в інших місцях Полтавщини: були знайдені дорогоцінності, брильянти і т. п., багато золота і миколаївських грошей. Вагони були затримані на станції Головач. Серед заарештованих жінка Дробніса, комендант ЧК Гуров, завідуючий ЧК Рудаков. «Панаму» цю розкрила жінка Дробніса, який (після Полтави. — В.Я.) стояв на чолі Одеського губвиконкому... Очевидно планувалося всі ці цінності переправити через Одесу за кордон. А їх, кажуть, на колосальну суму!.. Грандіозний грабунок!..» [14, с. 207]. У статті «Сумеют ли большевики удержать власть», написаної ще до перевороту, Ленін виклав план і визначив засоби, які мали б забезпечити більшовикам утримання влади. Ленін: «Хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность являются в руках пролетарского государства, в руках полновластных советов самым могучим средством учета и контроля. Это средство контроля и принуждения к труду посильнее законов конвента и его гильотины. Гильотина только запугивала, только сламывала активные сопротивления, нам этого мало. Нам этого мало. Нам надо не только запугать капиталистов в том смысле, чтобы чувствовали всесилие пролетарского государства и забыли думать об активном сопротивлении ему, нам надо сломать и пассивное, несомненно еще более опасное и вредное сопротивление. Нам надо сломать не только какое бы то ни было сопротивление. Нам надо заставить работать в новых организационных государственных рамках. И мы имеем средство для этого... Это средство — хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность» (Ленин В.И. Сумеют ли большевики удержать власть, т. 36). Оці ленінські сентенції не що інше як теорія організації голоду: продовольча диктатура, хлібна монополія (хочу дам харчі, хочу не дам, а захочу — виморю голодом, а кого — хто виявив пасивність чи навіть нейтральність до більшовизму). Оскільки український народ не прийняв більшовизму — голодомор, геноцид був йому запланований заздалегідь, хлібна карточка, трудова повинність (примусова праця), облік і контроль, а головне — карати. Леніну для народу гільйотини великої французької революції мало, народ треба тримати в страху. Український народ і досі в страху. Нічого цього Короленко не міг ні сприйняти, ні прийняти. У інтерв’ю кореспонденту Російського телеграфного агентства, даному 26 червня 1919 року, Короленко сказав: «...Основна помилка Радянської влади — це спроба запровадити соціалізм без свободи. На мій погляд, соціалізм прийде разом зі свободою або не прийде зовсім. Звідси величезна помилка — класова диктатура...» [9, с. 215]. Не прийшов справжній соціалізм на українську землю — ні «реальний», ні «розвинений», ні соціалізм «з людським обличчям». Короленко говорив істину. На запитання: «Яка Ваша думка про назріваючу світову революцію?» він відповів ще категоричніше: «Я вважаю, що розрахунок на світову революцію хибний. Основна ідея Маркса і Енгельса та, що капіталізм органічно створює своє заперечення. Це заперечення не тільки негативне, але і позитивне. Життя висуває в процесі тривалої боротьби нові факти і нові установи. У нас їх явно недостатньо. Але і в Європі, у країнах із найрозвинутішим соціалізмом, як Німеччина, де соціалістична партія існує давно і багато працювала, цих факторів ще занадто мало. Через це і опір самого соціалізму більшовицькому спартаківському руху набагато сильніший, аніж було у нас. За нами прямує Угорщина і взагалі країни, в яких соціалістичні партії менше розвинуті і менше відчувають себе відповідальними. Різного роду максималізм сильніший саме в таких країнах» [9, с. 216]. Невідомо (хоча добре відомо!) чим займався Ленін на еміграції, а Короленко пожив у Румунії, Франції, побував у Чикаго і вивчив історію соціалістичного руху далеко глибше, ніж теоретик параноїдальної «світової революції». У названому інтерв’ю на запитання, чи може письменник погодитися з тією позитивною роботою, яку веде Радянська влада, В.Г.Короленко дипломатично відповів: «Є два типи адміністраторів: одні надають простір всьому, що закономірно виникає в житті; інші гадають, що має право на існування тільки те, що насаджується і проростає під їхнім безпосереднім впливом. Такі адміністратори вважають, що навіть рослини потрібно підтягувать із землі заходами адміністрації. Більшовизм за все береться сам, через що належить до другого типу. Закриття демократичних самоврядувань, спроба все зробити декретами і приписами без сприяння суспільних сил шкодить навіть кращим починанням цього роду, наприклад, у галузі народної освіти, де, як мені здається, зроблено немало хорошого» [9, с. 216–217]. Отож, Короленко не сприйняв радянського чиновника-адміністратора всупереч Леніну, який вимагав повної покори радянському керівнику. Продовжимо для переконливості порівнювати погляди Леніна і Короленка, висловлені майже в одночассі. Ленін: «От трудовой повинности в применении к богатым власть должна будет перейти, а вернее одновременно должна будет поставить на очередь задачу применения соответствующих принципов к большинству трудящихся рабочих и крестьян». У чому суть «застосування відповідних принципів» ми засвоїли дуже чітко за сім десятиліть більшовицької диктатури. Короленко фактично полемізує з Леніним, хоча пише Раковському: «Далі: «буржуазія» призначається на примусові, себто, за суттю каторжні, роботи. Для чого це? Саме для того, щоб поставити людей (все-таки людей, чи не правда?), і при тому людей, яких марксисти ще недавно вважали відносно упослідженим класом, — щоб поставити їх поза законом і піддати приниженню і знущанням» (Лист перший до Раковського). Ленін: «Для нас не представляется безусловной необходимости в том, чтобы регистрировать всех представителей трудового народа, чтобы уследить (!) за их запасами денежных знаков или за их потреблением, потому что все условия жизни обрекают громадное большинство этих разрядов населения на необходимость трудиться и на невозможность скопить какие бы то ни было запасы, кроме самых скудных. Поэтому задача восстановления трудовой повинности в этих областях превращается в задачу установления трудовой дисциплины» (т. 36, с. 144). Короленко: «Доки серед людей гостюють тільки озвіріння і лютість, — давній ворог людини, природа, підкорена культурою, звільняється з-під її влади і йде на неї стихійною війною. І ніхто з вас, взаємно ворогуючих, цього не хоче, як належить, побачити. Вам би тільки перемогти супротивника» (Лист перший до Раковського). Засухи, неврожаї усугубляються відносинами: держава, суспільство — людина. Таким чином, на думку Короленка, через суспільні негаразди, людоїдну боротьбу за владу голод набуває штучного, організованого характеру. «...Той, хто не дивлячись ні на що, буде думати тільки про перемогу над суперниками і про владу, — нічого не досягне, загине сам і знищить країну в загальній катастрофі. Доки всі ви б’єтеся за владу, цього не бачите, тому що засліплені боротьбою. Тоді як нам, незасліпленим, це вже видно. Це починають помічати і маси, голосу яких ви не чуєте, бо повсюдно його придушуєте. Призначаються, наприклад, «вільні вибори», але з обов’язковою умовою — вибирати комуністів. Але ж це тактика земських начальників» (Лист перший до Раковського). «Задачі» Ленін формулює дуже чітко: «промислові суди» (насправді адміністративні, безсудні покарання), каральні заходи — звільнення з заводу (щоб гегемон знав, що таке диктатура пролетаріату), тюремне ув’язнення. Карать, карать і карать. І так карали понад 70 років: спізнення на кілька хвилин — ув’язнення, підняв на полі колосок — маєш 8 років тюрми. У визначенні «задач» більшовизму Ленін — простий, як правда: «Для учета производительности и для соблюдения учета необходимо устроить промышленные суды» (т. 36, с. 145). «...Что же касается карательных мер за несоблюдение трудовой дисциплины, то они должны быть строже. Необходимо карать вплоть до тюремного заключения. Увольнение с завода тоже может применяться, но характер его совершенно изменяется. При капиталистическом строе увольнение было нарушением гражданской сделки. Теперь же при нарушении трудовой дисциплины, особенно при введении трудовой повинности, совершается уже уголовное преступление, и за это должна быть наложена определенная кара» (Там же). «Вся наша задача партии коммунистов — встать во главе истомленной и устало ищущей выхода массы, повести ее по верному пути, по пути трудовой дисциплины, по пути согласования задач митингования обусловленной работы и задач беспрекословного повиновения воли советского руководителя, диктатора во время работы» (Там же, с. 200). «Надо научиться соединять вместе бурный, бьющий весенним половодьем, выходящий из всех берегов митинговый демократизм масс с железной дисциплиной во время труда, с беспрекословным повиновением воли одного лица — советского руководителя» (Там же). Короленко застерігає і пророкує: «Говорять, незабаром почне діяти революційний трибунал. Говорять, — постануть розстріли. Остерігайтеся цього засобу. Шибениці не допомогли Романовим, незважаючи на трьохсотлітнє коріння. У політичній боротьбі страти взагалі неприпустимі, а їх було вже занадто багато. Жорстокість заливала всю країну і всі «воюючі» на внутрішніх фронтах були до неї причетні. Ви, більшовики, не менше за інших» (Лист перший до Раковського). 6. Ленінський більшовизм сьогодні Зразок сьогоднішнього симоненківського більшовизму подає рішення 42-го з’їзду «оновленої» КПУ: «Цинично эксплуатируя тему «голодомор» и «геноцид украинского народа», фальсифицируя отечественную историю, спекулируя на ее «проблемных» странницах, прославляя мазеп, шухевичей, бандеровцев, разворачивая тотальное наступление на русский язык и культуру, они прибегают к клевете и угрозам в адрес Компартии, требуют ее запрета, разрушают памятники советской эпохи, организуют позорные кампании переименования улиц, площадей, населенных пунктов, устраивают выставки тенденциозно подобранных документов. С этой целью создан так называемый «Институт национальной памяти». Это все — проявление фашизма!» (Із матеріалів 42-го з’їзду КПУ, червень 2008). У чому ж виявляється оновленість КПУ? Хіба що у пристосуванні до нових умов. «Грабіжка», в якій знову беруть участь і більшовики, стала «глобальною». Тепер олігархів охороняють законами, хоча ленінське гасло «грабь награбленное» до них прикладається якнайкраще. Тортури у міліцейських дільницях і вбивства без суду і слідства чиняться вишколеними ще комуністичною системою, незалежно до якої парламентської фракції вони належать: нардеп може вбити селянина за те, що зайшов на територію загарбаного угіддя. Генерал може удавкою позбавити життя журналіста, спокійно відрізати голову і закопати окремо від тіла. Огидна нікчема може ліквідовувати в столиці українські книгарні і видавництва, дерибанити землю, підприємства, заводи, збудовані зусиллями всього народу. У часи Короленка пограбували «куркулів», «буржуїв», а за останні двадцять років розграбували всю країну. Добралися до надр, видурили у селян землю, а самих селян через рік-два перетворять на наймитів. Недолугі керівники створюють для більшовиків соціальну базу. Оце так «оновилася» КПУ. Більшовики організували і успішно провели три голодомори: 1921–1923, 1932–1933, 1946–1947 років, знищення народу шляхом масових розстрілів в 1936–1939 роках, вигубили мільйони українців у Другій світовій і в боротьбі з УПА, а тепер хотіли б, аби про це ніхто і не згадував. Говорити більшовикам про фальсифікацію історії, коли для них історія починається тільки з 1917 року, а вся попередня — класова боротьба аж до знищення класів і цілих народів. Знову в усіх твердженнях одна випробувана брехня. Якщо інститут національної пам’яті, з погляду сучасних більшовиків «проявление фашизма», то що тоді являє собою «Институт марксизма-ленинизма»? Для комуністів важливо, щоб пам’яті про їхні злочини не існувало, а народ український був таким собі «Иваном, родства не помнящим». То де ж «проявление фашизма»? «Прославляя мазеп, шухевичей, бандеровцев»... По-перше, народ знає кого прославляти. Покидьків, заброд, терористів народ ніколи не прославляв і не прославлятиме. Це тільки робили комуністичні акини і ашуги. По-друге, славний гетьман І.С.Мазепа перший, хто віддав своє ім’я для назви свого народу: в один день ми всі стали мазепинцями — і ті, хто його підтримав, і ті, що не підтримали. Короленко розумів значення для майбутнього відродження українського народу навіть «мазепиного дворища». Комуністам цього не зрозуміти... просто не дано... Тому разом з московськими попами думають, що анафема Мазепі щось важить. І по-третє, коли народ має вождів, ім’я яких переносить на свою національну ідентичність, — жити їм вічно. Так, ми — мазепинці, петлюрівці, бандерівці, сиріч українці. А ви — комуняки, терористи, фашисти, що знищили стільки люду, що біснуватому і не снилось. Ми не стали ні ленінцями, ні сталінцями, ні беріївцями чи сусловцями, скільки не тужилась більшовицька пропаганда. Дуже хижих вождів мали більшовики, щоб увічнити їх у імені народу. Ви убивали по-бандитськи провідників нашого народу — Петлюру, Коновальця, Бандеру. Народ збереже в собі їх імена, а ваші — прокляне... за злочини, які виписав ще Короленко. Ваше 42-ге збіговисько щось просторікує про «тотальное наступление на русский язык и культуру». Вам хочеться зберегти тотальну русифікацію. На якийсь час вам вдасться. Тільки коли писатимете спільний підручник, щоб не забули листи Короленка і погодили, як писати про злочини в Україні. Сперечатися з вами — річ безперспективна. А от одну думку вашого ідеолога Маркса переповім: «У незалежній державі недержавною мовою мають право говорити — гість, полонений і окупант». І як? То хто ж ви на українській землі — гості, полонені чи окупанти? Ви звичайна п’ята колона... І честь вам така. А щодо «тотального наступления» — розкрийте очі і подивіться... Ще далеко не всю правду про вас сказано, а ви про наклепи і погрози? Так, вашу «оновлену» треба судити і заборонити... «навічно», як ви любили проголошувати. Пам’ятники вашим ідолам не руйнують, а зносять, один справжній Герой України відбив «лисому сифилітику» (як сказав Горький) гнилого носа, але цілком законно, на виконання Указу Президента. Бачите, які лихі українці: «организуют позорные компании переименования улиц, площадей...» На жаль, дуже мляво перейменовують. Десь років два тому був у Кіровограді — ніби в СРСР побував, край неляканих комуністів... А ось у О.О.Несвіцького читаю щоденниковий запис 3 квітня 1919 р., через кілька місяців, як утретє більшовики ввійшли в Полтаву: «Советская власть переименовала улицы: Александровская — Розы Люксембург Куракинская — Ардова (чули про такого? — В.Я.) Петровская площать, улица и парк — им. Крейцберга Дворянская — Заливчего Соборная пл. — Советская Александровская пл. — Карла Либкнехта» За висновком 42-го з’їзду: «Это все проявления фашизма!» А тому – – Встати! Суд іде!
Василь Яременко, професор. |
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |