НАРОД ВТОМИВСЬ…

Саме так! Втомивсь! І від влади, і від того життя, яким його ця влада пригощає ось уже скоро двадцять років. Як би там не робили на фінал «справну цифру», реальний результат — незаперечний. Більшість електорату на вибори не пішла. Хоча є й винятки — в Києві, де, як відомо, народне волевиявлення не відбулося, бабці із фан-клубу Черновецького за звичкою в неділю зранку причалапали до шкіл, де традиційно облаштовують виборчі дільниці — по свою порцію гречки.

У Черкасах не одразу, але з’ясувалося, що народ голосує за кандидатів у депутати… Львівської облради! Де Крим, де Рим…

У Трускавці виборцеві стало недобре прямо над урною… для голосування… з бюлетенями.

Ще десь у психіатричну лікарню завезли подвійний комплект бюлетенів. Напевне для пацієнтів, що потерпають від комплексу роздвоєння особистості.

Та досить про всю цю, даруйте, дурню. Бо якщо сприймати це серйозно, то скоро сам опинишся там, де на кожну твою особистість подадуть окремий бюлетень. Не рахуючи лікарняного.

За тиждень до вирішальної дати найвища влада вкотре нагадала чиновникам аби вони не втручались ані в передвиборчу кампанію, ані в самі вибори. Тим більше, що в Україні було достатньо приводів для застосування адмінресурсу і енергії конкретних політиків, ніж для набридлого з’ясування «чий батько вищий». Приміром, науковий симпозіум «Зони контакту: Література і масова культура», який провели 28-29 жовтня Інститут літератури імені Шевченка та Інститут мистецтвознавства, фольклористики і етнографії імені Рильського Національної Академії Наук України разом із деякими іншими громадськими товариствами та центрами. Попри дещо стриману назву основної теми дискусії, вона виявилася набагато ближчою не тільки до наукового, а й до повсякденного життя тих, кого зневажливо обзивають «електоральною більшістю».

Скажімо, в доповіді відомого кінознавця Сергія Тримбача, яка загалом торкалася певних аспектів життя і творчості Олександра Довженка, несподівано гостро заакцентувалося питання, чому в Україні на двох людей три гетьмани? А якщо ширше, то чому мало не всі українські політики приходять до влади із серйозними намірами стабілізувати, відродити, об’єднати, європеїзувати і т.д. Неньку-Україну, а невдовзі сублімують усю свою енергетику виключно на те аби при владі утриматися. Будь-якою ціною.

На думку доповідача та учасників дискусії, що тут-таки гостро розгорілася, відповідь слід шукати не в літературознавстві. Чи кінознавстві. Це швидше проблема соціальної та етнічної психології українців. Їхнє підсвідоме прагнення не просто до лідерства, а до месіанства. А звідси — алогічні вчинки, аж до зміни особистості здавалося б, розумних, виважених людей.

Те, що месіанство часто-густо закінчується вождізмом у тоталітарному багеті — факт незаперечний. Інша справа, що ми в Україні з великою охотою ловимося на макуху різноманітних конспірологічних теорій і дуже не любимо піддавати об’єктивному аналізу власний менталітет. В результаті чи не всі спроби відродити Україну закінчуються намаганням посунути Шевченка — бодай на Чернечій горі.

Ще одне риторичне запитання викликала доповідь кінознавця з Миколаєва Олександра Пронкевича. З’ясувалося, що раціоналістична, а то й цинічна Європа насправді обожнює Дон Кіхота. В самій лише художній анімації мало не щороку з’являються талановиті спроби уславлення людського благородства, яскравим символом якого був і залишається Дон Кіхот з Ламанчі. Які людські якості ілюструють своїм життям і поведінкою наші сучасні українські «гідальго» — краще на ніч не згадувати. Сон пропаде.

Тамара Гундорова, одна з кращих в Україні знавців теорії літератури, запропонувала парадоксальне на перший погляд трактування Сорочинського ярмарку у версії Миколи Гоголя. Слід зауважити, що для учасників симпозіуму українськість Гоголя сумнівів не викликала. На те вони й високі професіонали. Так от, пані Тамара вважає, що Сорочинський ярмарок в описаних Гоголем реаліях насправді не існував. Це яскрава метафорична візія нашого геніального земляка на те, якою має бути вільна, незалежна українська держава. Заможна країна, де люди живуть з плодів власної праці, де гроші не знецінені, де царює спокій, толерантність, порядність, де поважаються одвічні моральні цінності народу, де віра — не ритуал, а основа людського буття. А ми щороку будуємо в Сорочинцах стовідсотково кітчеві декорації, запускаємо туди трохи худоби, трохи загримованих акторів, привозимо перших осіб держави… та досить про це.

Що ж до безпосередньо літератури, то дискусія за круглим столом, якою завершився симпозіум, показала: попри всі об’єктивні і суб’єктивні технологічні, фінансові і світопоглядові перешкоди, нова, сучасна українська література народжується і міцніє на очах у читачів. Проблема в тому, аби їх було більше. Але на порожньому місці читач, як і будь-що інше, сам по собі не з’явиться. Його треба виростити. Деякі видавництва виховують свого читача практично з пелюшок, залучаючи до цієї благородної справи тих, кого умовно називають дорослими письменниками. Саме ці майстри, на думку українських науковців, уже сьогодні складають еліту українського письменства.

Звісно, жодного з українських політиків або чиновників з відповідних департаментів і міністерств на симпозіумі й близько не було. Хоча — це вже не дивує…

В.Н.