Третя Україна

Ключовим питанням Помаранчевої революції було питання про Україну як модерний продукт. Нація і національність є одним із результатів модернізації — але не єдиним і, правдоподібно, навіть не головним. Помаранчева революція зробила Україну більш українською — вона, однак, не зробила її суттєво модернішою.

У ширшому історичному контексті варто говорити про одну загальну тенденцію всіх революцій:  від часу Французької революції, переможцями були ті, хто експлуатував національне питання. І 1917, і 1989 роки підтверджують ці тези. Навпаки: молодіжна революція 1968 р. на Заході тому й зазнала поразки, що не мала у собі національного ферменту.

Помаранчева еліта підтвердила важливість національного питання двічі: коли виграла 2004 р. і коли програла 2010. Помаранчева революція мала виразно національний, антиросійський вимір: одні з тих, що стояли на Майдані, не любили Росії, тому що вона була Росією, інші  — тому, що вона не була демократією, а одні і другі — тому, що Кремль виразно і неприховано підтримував Януковича.  Без сумніву, національний характер Помаранчевої революції зіграв свою роль — але навряд чи був вирішальним: нагадаю, Майдан говорив і українською, й російською мовами, там стояли пліч-о-пліч і націоналісти, і комуністи.

Моя теза полягає в тому, що помаранчевій еліті не вдалося власне скористатися з цього останнього чинника і спрямувати українське націотворення у русло будування громадянської нації. Ющенко обіцяв стати президентом всієї України, а закінчив президентом одної тільки Галичини, якщо судити за його виборчими результатами 2010 р. У своїй політиці він виразно надавав перевагу вузькій етнічній моделі української нації — за формулою «одна мова, одна історія, одна церква». А прикладом такої моделі в Україні є Галичина, тому власне там Ющенко під кінець своєї влади знайшов найбільшу підтримку.

Поразку Ющенка та всієї Помаранчевої еліти годі пояснити однією причиною. Очевидно, шанси «помаранчевих» утриматися при владі були б набагато кращими, якби революція сталася, скажімо, 2001, а не 2004 р. — тобто на хвилі економічного піднесення, а не в умовах глобальної економічної кризи. По-друге, жодна революція не відбувається у вакуумі. Міжнародний чинник відіграє далеко не другорядну роль. Помаранчева революція могла б реалізуватися, якби не становила такої серйозної загрози для режиму Путіна. Допоки закриті архіви ФСБ, про роль Росії у поразці помаранчевої еліти можемо лише здогадуватися. У кожному випадку, Олександр Проханов, якого називають голосом Кремля, відверто зараховував політичну кризу і нейтралізацію Ющенка до заслуг Росії. Головна стратегічна мета Кремля, за його словами, є призупинення « жахливого процесу українізації  цього величезного руського фрагмента» яким є Україна, і перетворення її «у позаблокову, дружню і проросійську державу». Ця лінія Кремля користалася широкою підтримкою російського суспільства. Як показують опитування, за останні двадцять років у Росії спостерігається безпрецедентне зростання націоналізму — про яке у Кремлі воліють не говорити, бо, відповідно до російської логіки, існує лише український націоналізм; у російській «керованій демократії» масового націоналізму, за означенням, нема і бути не може.

Але ні економічна криза, ні російський чинник не можуть зняти відповідальність з Ющенка  та всього помаранчевого табору за поразку. Маю враження, що російська сторона паразитувала на недалекоглядності українського президента — передусім на його політиці «етнонаціоналізації» України. Кожна українська політична сила, яка ставить на зведення України до етнічної моделі, приречена на поразку. У цьому сенсі крах цієї моделі, завдяки «об’єднаним зусиллям» помаранчевого Києва і путінівської Москви, показує, як національне питання стало однією з причин перемоги антипомаранчевої контрреволюції. 

«Україна галицького виробництва» була би бажаною для ефективної модернізації країни. Як показує приклад сусідньої Польщі, що вища національна однорідність, то вищий шанс на успішну пост-комуністичну трансформацію. Навряд чи полякам би вдався відносно швидкий перехід до ринку і демократії, якби Польща залишалася у передвоєнних кордонах 1939 року. Але в Україні ця модель тому й малоймовірна, що у своїй теперішній конфігурації вона нагадує радше не теперішню, а міжвоєнну Польщу, з її вкрай релігійно, мовно й етнічно неоднорідним населенням. За таких обставин реалізація «галицького проекту» потребує надто багато ресурсів.  Але навіть при відсутності чітких та цілеспрямованих асиміляційних зусиль з боку Києва, на цю модель діє час: варто подивитися, як зросло за останні двадцять років число мешканців України, які вважають українську мову рідною чи розмовляють нею між двома останніми переписами 1989 та 2001 р. Якщо б ця тенденція збереглася, то за кілька десятків років можна б очікувати, що більшість України таки стала б україномовною. На це, зрештою, надіявся Ющенко під кінець своєї каденції: він переконував, що тільки наступні покоління його зрозуміють.

Але час не є певним чинником. Він  швидко міняється, а часто його просто нема — надто коли маєш такого сильного  супротивника, як сусідня Росії. До того ж ця модель має власну внутрішню слабкість: нею є розкол серед її головних прихильників і промоторів — національних демократів.  Розкол є їхньою невиліковною хворобою. Як показує розвиток подій до і після приходу до влади Януковича, вони не об’єднаються навіть перед лицем спільної загрози.

Відповідно, прихід до влади «донецьких» можна вважати за накидання всій України  своєї регіональної моделі — «України донбаського виробництва». Зауважу: Донбас є єдиною українською «континентальною» територією де за останні 20 років дуже помітно зріс відсоток російськомовних.

Однак попри свою російськомовність, Донбас не бачить свого майбутнього у Росії. Мешканці Донбасу готові прийняти Україну як незалежну державу за умови, що Україна буде політично і культурно близькою до Росії, але не буде у Росії. За роки української незалежності тут сильно зросло число людей, які вважають себе українцями, й російська ідентичність тут користується дуже невеликою популярністю. Але таке «національне» оцінювання Донбасу дає мало для розуміння цього реґіону: на відміну від галичан, місцеве населення робить головний наголос на соціальних, а не національних цінностях. Але понад усе тут домінує  регіональна ідентичність: Донбас є ані російським, ані українським — він є донбаським.

Однак донбаська модель теж є дуже проблематичною. На перший погляд, вона є більш ліберальною, політичною моделлю, побудованою на багатокультурності — так принаймні твердять ті люди з оточення Януковича, які відповідальні за гуманітарну політику. Але це тільки на перший погляд, бо Донбас, можливо, і є поліетнічним за складом — але він є виразно монокультурним у мові. До того ж, ліберальний характер цієї моделі є сумнівним. Це є «громадянська нація без громадян» — бо побудована на згортанні демократичних практик і запровадженні послуху. Подібно до галицької моделі, вона теж побудована на ксенофобії. Головною мішенню її ненависті є галичани і т.зв. «свідоміти» — ті, хто виступає за максимальне унезалежнення України від Росії — й, у меншій мірі, євреї, поляки, американці і всі, хто уособлює Захід.

Але головна її проблема полягає не в тому: навіть якби ця модель по-справжньому була ліберальна, проти неї виступає сам дух історії. Подібні моделі — як от радянська, чехословацька чи югославська — на пост-комуністичному просторі не утвердилися.  Україна  є останньою державою у Центрально-Східній Європі, де ця модель ще зберігається. Щоб бути успішною, ця модель має забезпечити українцям високі стандарти життя, скажімо, як у Швейцарії. Навряд чи владі Януковича це вдасться, навіть якщо він перебуватиме на посаді дві каденції. Бо, на відміну від Росії чи Китаю, Україна не має дешевих ресурсів, на яких би могла будувати своє швидке економічне процвітання. Іншими словами, Янукович дістав доступ до «батога», але у нього немає «пряників».

Є третій варіант: «обкраєна Україна»,  Україна без Галичини або ж без Криму та Донбасу. Це той варіант, про який останніми часами чуємо дедалі частіше й голосніше, як скажімо, у недавньому інтерв’ю Андруховича. З цією моделлю є, однак, такі самі, якщо не більші, проблеми, як з першими двома. По-перше, досі в Україні немає жодної політичної сили, яка взялася б її зреалізувати. Її речники виражають її несміло — скажімо, незрозуміло: Андрухович таки виступав за від’єднання Донбасу чи Криму, чи ні? — і не хочуть вийти з зони комфорту, щоб організовувати відповідний рух, політичні партії і т.д. Поки так є, «галицький» чи «донецький» сепаратизм залишається  академічним чи «кав’ярним»,  його можна не приймати до уваги.

По-друге: оскільки незалежна Україна стала суб’єктом міжнародного права, її  розпад потребував би сильної зміни геополітичної ситуації. Це мала б бути справжня геополітична революція,  на зразок тої, що сталася 20 років тому у зв’язку з падінням комунізму. Але тепер було б недостатньо, щоб сталося щось в Україні чи в Москві — мало би статися ще щось у Брюсселі чи  Вашингтоні.

По-третє і, мабуть, найголовніше: попри сильні внутрішні розколи, Україна демонструє сильний запас внутрішньої стабільності. Вона колеться, але не розколюється. Опитування останніх років показують, що  сильно зросло число людей, які ідентифікують себе з Україною та її інтересами і називають себе патріотами України. При цьому це зростання видно у кожному з політичних таборів, не лише серед «помаранчевих» регіонів, але й серед тих, що є головною базою «регіоналів».

Іншими словами, попри наші українські «пристрасті за націоналізмом» — пристрасті довкола питання, чи Україна має забагато чи замало української нації й українського націоналізму — я наполягаю на висновку, який зробив кілька років тому перед Помаранчевою революцією і котрий я не бачу підстав переглядати після неї: Україна має рівно стільки нації й рівно стільки націоналізму, скільки потрібно, щоб забезпечити її стабільність і життєздатність.

Український націоналізм у 1990-х роках був, як написав колись Андрю Вілсон, «вірою меншості». Але навіть тоді це була найбільша меншість: усі інші навіть близько не могли зрівнятися з нею.  Якщо це є правдою, то правдою є й інше: кожна спроба зробити «більше націоналізму»  неминуче вдаряє назад по тих, хто проводить таку політику. І це, мабуть, одна з головних причин поразки помаранчевої еліти.

***

Замість висновків хочу звести основні нитки мого виступу  в одну. Спільним знаменником і ключовим питанням тут є питання про Україну як модерний продукт. Нація і національність є одним із результатів модернізації — але не єдиним і, правдоподібно, навіть не головним. Помаранчева революція зробила Україну більш українською — вона, однак, не зробила її суттєво модернішою. В Україні не стало менше корупції, не виникли масові профспілки, жоден український університет на став автономним, українські наші партії нагадують радше клани, українське суспільство є радше патримоніальним, аніж громадянським і т.д і т.п.

Проблема з оптикою нашої україномовної інтелігенції — кажу «нашої», бо зараховую себе до її числа — полягає в тому, що вона більше звертає увагу, наскільки Україна є українською, аніж на те, наскільки вона є модерною.  Ми мусимо перенести свою увагу з  першої частини на другу: з ідентичностей на цінності. Бо власне цінності — те, у що ми віримо і чим мотивуємо свою поведінку — визначають те, чого ми можемо насправді досягти, і, відповідно, вдачу чи невдачу модернізаційного проекту.

Якщо прийняти цю перспективу, то головне, що єднає Україну — це не тільки чи не стільки почуття приналежності до цієї країни, скільки бажання безпеки, бажання вижити за всяку ціну. Безпека, очевидно, є підставовою й універсальною цінністю, яку українці розділяють з усіма іншими націями, і в цьому українці не є унікальними. Порівняльні дослідження показують, однак, що серед усіх інших держав світу Україна і її населення мають найсильніше виражені цінності, пов’язані з виживанням — і, відповідно, у ній найменш виражені цінності, пов’язані з вільним самовираженням. А це є одним із беззаперечних показників того, наскільки наше суспільство залишається закритим і недомодернізованим.

На щастя, відсталість не є вироком. Навпаки, за певних обставин відсталість може стати великою перевагою, бо дає можливість перескочити цілі стадії розвитку і перейняти найбільш модерні форми господарства. Іншими словами: за певних обставин колишні відсталі суспільства можуть догнати і навіть перегнати суспільства розвинуті. От тільки вони досягають цього не сталим і стабільним розвитком,  а стрибками. Що далі на схід, то більшу роль у цьому стрибку мала відігравати держава — бо що далі на схід, то менше саме суспільство має для цього відповідні ресурси або відповідну самоорганізацію. Тому  ключовою умовою є прихід до влади більш чи менш радикально налаштованих реформаторів, котрі дістають доступ до державних ресурсів заради здійснення такого стрибка.

Революції і є, власне, часом таких великих стрибків — чи, радше, шансом на такі стрибки. А тому не завжди всі вони вдаються. Мабуть, багато хто з вас пам’ятає статтю Річарда Пайпса, опубліковану кілька років тому (Foreign Affairs, May/June 2004), в якій він показував на підставі різноманітної статистики, що прихід до влади Путіна і згортання російської демократії не були результатом маніпуляцій правлячої еліти. Радше зміни у російській політиці відповідали тим великим й не конче позитивним змінам у масовій російській свідомості, котрі Пайпс назвав «втечею від свободи». Його висновок знайшов підтвердження у світовому опитуванні щодо цінностей: регрес, який стався у Росії протягом 1990-х років, вражає.

Україна була включена в опитування щодо цінностей недавно, а тому, на відміну від Росії, ми не маємо матеріалу до порівнянь. Є, однак, інші опитування, які безсумнівно показують, що в Україні за останні двадцять років теж сталася подібна «втеча від свободи». Скажімо, серед колишніх комуністичних країн Україна б’є рекорди щодо розчарування у багатопартійній системі: число її прихильників між 1991 та 2009 р. змінилося від виразної більшості (72%) до виразної меншості (30%).

Найпростішою і найпереконливішою відповіддю на питання: «Що залишилося після Помаранчевої революції» є: «Після Помаранчевої революції залишилася сама Україна». З усіма її вадами, кризами і суперечностями — але водночас відносно стабільна, відносно демократична і відносно прозахідна.  Така Україна приречена радше на еволюцію, аніж на революцію.

Поразка є невідворотним і неминучим явищем нашого життя. Це, однак, не дає підстав для депресії і розчарування. Навпаки — поразка відкриває шанс на одкровення, критичне передумання, нові розв’язки.

Я не можу передбачити, яким буде це переосмислення в українському випадку: як відомо, історики — погані пророки. Я радше закінчу дуже суб’єктивними побажаннями.  На відміну від тих моїх колег, які вірять, що суб’єктивність треба залишати за дверми свого кабінету, я люблю перефразовувати Нормана Дейвіса: тільки погані історики вдають, що вони об’єктивні — добрі ж історики свідомі своїх упереджень і радо до них признаються.

Отже, мій  розум і моє серце стоять за іншою моделлю України. Я називаю її «третьою Україною». Це Україна і з Галичиною, і з Донбасом — але в якій ані Галичина, ані Донбас не домінують. Словами молодого київського публіциста, це є проект, що закликає дивитися на українські реалії не з висоти львівської дзвіниці чи донецького терикона, а з позиції Центру — і географічного, і політичного.

Україна з її різнорідною культурою і складною історією приречена на глибокі політичні кризи. І це є поганою новиною. Доброю є ж та, що, попри все, кожна з цих криз, включно з Помаранчевою революцією, поки що закінчувалася компромісом. Можна сперечатися, наскільки добрими чи справжніми були ці компроміси. Але, як на мене, така дискусія позбавлена глибшого сенсу: поганий мир завжди кращий за красиву війну. Проблема України полягає не у регулярному повторюванні менш чи більш прагматичних компромісах, проблема України, на мою думку, полягає у відсутності стратегічного компромісу, котрий би стосувався таких питань, як мова, історична пам’ять і зовнішня орієнтація. А такі стратегічні компроміси вимагають більше часу і, відповідно, неминучих розчарувань.

 І тут знову покличуся на історичний досвід. В історії було декілька революцій, котрі називалися «великими». Але тільки одна заслужила титул «славетної»: англійська революція 1688 р. Вона була не так революцією, як компромісом, що поклав кінець  розколу, породженого попередньою революцією — але не скасував її політичного ефекту.

Подібно, після Помаранчевої революції і «біло-голубої» контрреволюції мав чи міг би прийти великий політичний компроміс. Але такий компроміс сам по собі вимагає ще однієї революції і вже не політичної, а інтелектуальної. Іншими словами: зміни способу думання, чим є Україна і яке її місце в сучасному та дуже мінливому світі. А це вже завдання не так політичної, як інтелектуальної еліти. Коротко кажучи — нас із вами.

 Ярослав Грицак, ZAXID.NET