Чужого горя не буває

Щедрою видалась цьогорічна осінь на Житомирщині для грибників. І, наслухавшись, що грибів «хоч косою коси», я зі своїми друзями на вихідні гайнув із столиці аж під Радомишль. За якусь годину-другу кошики вже були повні, а розмова з випадковими стрічними грибниками — жінкою і чоловіком розпочалася, звичайно, на тему грибів.

Слово за слово, і невдовзі мене наскільки зацікавило як це сімейне подружжя розповідало про Житомирщину, унікальну «столицю» грибів, що моїм запитанням не було ні кінця, ні краю. Виявилось, мої нові знайомі живуть в Радомишлі, він – працює на різних роботах, вона – в місцевому обласному психо-неврологічному інтернаті. Особливо для дружини, після вкрай важкого робочого дня, найбільша відрада – походити по лісу. Подружжя ділилось таємницями збирання грибів, які страви з них можна приготувати, як їх солити і сушити, а які гриби обминати стороною. Олена, так звали жінку, а Сергієм чоловіка, були справжніми майстрами –грибниками.

А ще подружжя розповіли про рідне місто Радомишль , в якому я ніколи не був раніше, про свою роботу … — Ми, місцеві жителі, вибору з роботою не було особливого. Я, наприклад, пішла працювати інтернат, в якому перебувають психічно нездорові люди, хоч знала, що робота там буде нелегкою. І ось вже майже два десятки років я працюю в ньому, — розповідала Олена, — потім багато разів була можливість мати іншу роботу, і тут в Радомишлі, і в Житомир переїхати була нагода, але… Але не змогла, бо уявляла якими очима мені на прощання з інтернатом подивились би ті жінки, приречені бути психічно хворими і які залишались там. Потім Олена ще і ще розповідала про цей заклад, про людей які там працюють, про хворих. Розповідала з якоюсь особливою відвертістю і печаллю, з вірою і надією, з жертовністю і винятковою скромністю.

Мені того дня захотілось поїхати в цей інтернат, щоб пересвідчитись сказаному Оленою, хоча я ні на йоту не сумнівався в правдивості її слів. Поїхати з осінньої лісової поляни уквітчаної білими грибами і опеньками, туди де живе біль — було нелегко. Тим більше, в моїй уяві такий заклад, поставав сірим і похмурим, з решітками на вікнах, і, чого гріха таїти, обгороджений високим муром з колючим дротом. Та й сама назва інтернату дещо лякала своєю трагічністю, а уява додавала строгого сірого кольору одягу служителям цієї установи і, звичайно, їхнього відповідного поводження. Тому привітній Олені явно не до лиця така робота, — думав я. А тут з її уст я не почув жодного слова нарікань, чи бідкань. — Ви, мабуть не вірите моїм словам, ніяково сказала вона, — тоді хочете я покажу наш інтернат вам сама, тим більше мені сьогодні на другу зміну і ми вже скоро маємо їхати. — Зрештою, як буде нагода, познайомитеся з нашим директором інтернату Ольгою Ігнатовою, це особлива людина, з дивовижною енергією, і характером, і такою працездатністю, що часто дивуєшся – звідки в неї береться скільки сил.…Одним словом, одна з тих причин, що я багато років працюю там, це те, що в нас такий керівник, повірте це не лестощі. Працювати поруч з Ольгою Родіонівною, дуже не просто — вона дуже вимоглива, строга до всіх, а насамперед до себе, і водночас вона може розгніватись, але не може злитись — говорила Олена про свого керівника з неприхованим захопленням, навіть гордістю. Коли я прийшла працювати в інтернат, на початку дев’яностих, то страшно було глянути на нього, одним словом була пустка, розвалини. Думаю, не зможу там бути довго. Потім інтернат очолила Ольга Родіонівна. Що коштувало їй підійняти наш заклад з руїн, сам Бог знає. Повірте, люди повірили в якусь неймовірний запал Ігнатової, обіцянку її встати з колін і піднятись на повний зріст. І сьогодні маємо на достатньо високому рівні і побутовими і медичними умовами спра­вжній Дім для цих людей.

«Чужого болю не буває», ці почуті від Олени слова, мені того дня прийшлось почути ще раз вже від самої Ольги Ігнатової, з якою мені пощастило зустрітись того дня. Олені було потрібно заступати на зміну, а Ольга Родіонівна згодилась показати всю свою велику господу.

Побачене мною в інтернаті перевершили все сказане Оленою. Враження від загального стану інтернату мене відверто вражало і навіть дивувало, бо за багато років журналістської роботи довелось побачити багато лікарень, санаторіїв, пансіонатів. Зустрічались багатші, фешенебельніші, в горах і на берегах морів… . А такий інтернат – вперше. На околиці невеликого районного містечка, на досить великій території розділеної дорогою у маєві осінніх квітів, обгороджених низеньким ажурним тином виднівся великий впоряджений будинок. — Саме тут і живуть наші дівчата, — розповідає Ольга Родіонівна. Зайшли в середину приміщення — чимось схожий на пристойного рівня готель. Чистесенькі акуратні кімнати,на стінах ікони і картини, дбайливо заслані ліжка, на багатьох з яких ляльки, на столах квіти. А поруч – жінки. Тільки неймовірний жаль тривожив душу, коли дивився я їм у вічі. Це дуже непросте враження — побачити десятки і десятки хворих жінок., а це зовсім юні дівчата, і старенькі бабусі… В декого страшний статус – соціально небезпечної хворої людини. Далеко не всім з них дано відчувати осінню довколишню красу. І тут серед цією краси — вселенська туга в очах…

— Вони мають право на виняткове ставлення, на особливо дбайливий догляд, лікування і харчування, бо це жінки хворі, в чомусь немічні… Але вони повинні завжди залишатися Жінками, так як і ми, — каже Ольга Родіонівна.

Ось на лавці сидять троє вже літніх жінок, гріються на осінньому сонечку, кличуть Ольгу Родіонівну посидіти поруч… Неподалік зовсім юне дівча на гойдалці. – Всі хворі – різні, — розповідає директор, — Значна частина має порівняно легку форму психічного захворювання, вони залюбки працюють і на городі, біля корів, свиней,кіз ,прибирають, читають книжки, дивляться телевізор, ходять в місто. Все це відбувається під нашим контролем, бо поставлений діагноз, на превеликий жаль, дуже часто підтверджується. Є в нас і досить важкі хворі, які працювати не можуть, і все інше їм обмежено, зрозуміло, там зовсім інші підходи до хворих, там набагато складніше.

Ми стоїмо на дорозі і бачимо, як до нас наближається величенький гурт корів і кіз. Наввипередки біжить попеляста коза і мій фотоапарат фіксує як Ольга Родіонівна і коза Машка радіють одне одному. Попереду череди висока жінка. – Люба. — Хороша, старанна людина, любить корів і кіз, залюбки їх випасає. А от кілька днів тому вона познущалась над кішкою, вбила її, — каже Ольга Родіонівна, але ми повинні розуміти, що гріх скоєний несвідомо. Такі випадки бувають, але працівники інтернату намагаються робити все можливе, щоб їх було якомога менше.

Обходимо різні медичні кабінети. Ось перукарня, невеличкий магазин, банно-пральний комплекс, який відкрився кілька років тому, автономна сучасна опалювальна система. Шматочка паперу кинутого на підлогу, чи ще якогось сміття я не побачив ніде. Згадались слова Олени «Інтернат і бруд – речі несумісні. А ще директор вкрай бережлива і економна людина. Якщо навіть хтось забуде вимкнути світло — перепаде від неї».

В цьому я пересвідчився, обходячи територію інтернату. Не змогла Ольга Родіонівна не похвастатись підсобними господарствами: корівником і хлівом для свиней стайнею, приміщеннями для кіз і курей. Такі я теж бачив вперше. Затишні, побілені, чисті. Цікава деталь — скрізь під стелею на жердках гілки хвої. – Навіщо, це для краси? – питаю. – А якісь неприємні запахи де-небудь чути – парирує директор, — оце для того і глиця. Ця підсохне, замінюємо на нову. Далі дорога в овочесховище. В ньому є все – картопля, морква, буряки, різноманітні соління… Переконаний, у мешканців інтернату зима не буде голодною. – Далеко не кожний житель країни так харчується, — сказала Директор.

Видалось навіть мені, що і пацієнтки інтернату і працюючі в ньому живуть у якомусь замкненому одноманітному світі, де все вміло об лаштоване, до тонкощів відпрацьоване, що навіть схоже на якесь показовий заклад для іноземних гостей, або рідного найвищого державного керівництва, Президента, скажімо… Все блищить як з голочки, тиша і благодать, хваліть нас і не більше… Мабуть відчула Ольга Родіонівна мої ці іронічні думки, бо запитала першою: — Думаєте, що живемо ми тут без проблем, що десь нуртують соціальні пристрасті,економічні кризи, а ми ніби на острові? Тисячу раз — ні. І в мене не раз опускалися руки перед проблемами, яких немало було вчора, сьогодні і, переконана будуть завтра. Хоча і місцева влада до нас як якнайкраще, і обласне керівництво не ображає, і Міністерство нас розуміє. А проблем, як грибів у лісі. Вже не один рік б’юся, щоб побудувати хоч невелику церкву на території інтернату, а права на це не маю, якийсь циркуляр не велить робити таку будівлю. Або нагайна проблема — потрібна ще земля для городництва — теж виявляється взяти в аренду не можна… Конче потрібен високопрофесійний психолог, а його, на маленьку зарплату знайти не можу. Лікування в нашій області потребує ще кілька десятків психічно хворих пацієнток – нині у нас немає жодного вільного місця, потрібно будувати нове приміщення. І це ще далеко не все. До того ж і перевірок, чи не щодня ! Розумію, в кожного своя робота, але годинами дізнаватись, чому , наприклад, котел для обігріву купили такий, а не інший, то це, звичайно нонсенс.

 Не обійшлось і без курйозів. Мені того дня довелося дізнатися, що одна місцева жіночка- активістка вже не один рік ніяк не може справитись зі своїм державним «культурним» закладом (місцевим кінотеатром в якому не те що немає навіть вивіски, і в якому забули навіть коли «крутили» кіно. Зате, який успішно перетворений у звичайну торгову точку ) Так от, керівниця цього культурного «закладу» і щоб якось від себе відвести вогонь критики місцевих жителів, взялась критикувати… інтернат. Скільки листів – скарг нею переписано, я дізнався, — не на одне б людське життя вистачило. Питаю у Ольги Родіонівни, — за що ж така нелюбов. — Як би я звертала увагу на такого дописувача – «доброзичливця», — не було б часу працювати А наклепи хай лишається на її совісті, — спокійно відповіла Ольга Ігнатова, — ми робимо своє — готуємось до зими, Часу гаяти не можу, а от по гриби все-таки хоч на годинку-другу мрію вирватись…