ПЕРЕГІН

(Продовження. Початок у №№28, 29-30 — 32, 34 — 36 ц. р.)

Лікар трималася спокійно й розсудливо:

— Я вам сказала пряму й гірку правду: врятувати дитину не в моїх можливостях.

«А може, лікар хоче, щоб їй дали хабаря, і тоді вона все влаштує...» Не схожа нібито на хабарницю. А чому, власне, ті, що беруть хабарі, зовні повинні бути якимись відмітними? В боковій кишені куртки в мене було двісті карбованцв, які я приготував ще перед Олесиковою хворобою, аби розрахуватися з колишніми задавненими боргами. Мене вже не мучили докори сумління, як саме дати хабар — провідникування навчило. Я витяг із кишені гроші і майже силкома взяв лікаря за руку,  і переклав гроші у її теплу долоню. «Двісті карбованців... — кажу напівшепотом, ніби боячись, щоб мене більше ніхто не почув. — Потім ще добавлю...Скільки скажете — добавлю. Тільки сина... сина порятуйте!»

Лікар від несподіванки остовпіла, і все її, досі зблідле, маленьке обличчя, враз почервоніло від обурення. Я злякався, що зараз вона пожбурить мені гроші межі очі і вижене звідси геть як останнього паскудника.

— Візьміть, хлопче, цю данину... — потамовувала вона гнів. — І більше цього ніколи не робіть. Я тридцять років пропрацювала в медицині, але клянусь вам власним здоров’ям, що ніколи взяток не брала і нікому їх не давала. Раджу і вам цим не займатися...

Я стояв ніби обпльований і дивився на крихітку Олесика, який несподівано заворушився, і вже те, що він заворушився, змусило відволіктися думкою від курйозу, наповнюючи душу обнадійливою радістю — живий... Але раптом Олесик на кілька секунд розтулив очі і глянув на нас такими сумними і страдницькими очима, що пройняв усіх дрож. «Порятуйте мене... ну порятуйте... — мовби благали ці очі. — Порятуйте...Ви такі дорослі, ви все можете...» Але як тебе, сину, порятувати? Як, як, як? Здається, до мене прийшла ідея... Академік Данилюк, саме він може допомогти горю. Адже він такий знаменитий і впливовий медик. Однак чому він повинен усім допомагати? Але я не належу «до всіх». Принаймні, мені зараз так думається. Я точно знаю по університету, що він цінував моє захоплення наукою. Окрім медицини, Данилюк займався ще й соціальною психологією,  біокібернетикою, а тому читав для нас, студентів-філософів, спеціальний курс своїх лекцій.

Негайно зателефонував прямо на робочий номер, який знав по пам’яті в клініку серцевої хірургії академікові Данилюкові. Виклав суть прохання, з усіх сил стримуючись від хвилювання і безпорадності.

Данилюк, не перебиваючи, співчутливо вислухав мене. Попросив п’ять хвилин почекати. О, ці п’ять хвилин чекання... Ніколи в житті я ще навіть думкою не допускав, що вони можуть так довго тривати. Нарешті дзвінок від Данилюка. Навальний дзві­нок, гучний,  мов рятівна сирена. Хапаюся в якомусь напівзабутті за рурку, і в рурці чую зворушений суворий голос Данилюка: «Негайно їдьте в інфекційну лікарню на Пархоменка. Там усе влаштують. Про результати лікування обов’язково зателефонуй. Все.»

Данилюк поклав трубку, а я вірив і не вірив, що все так повернулося в кращий бік. Але радіти ще передчасно. Зовсім передчасно...

7.

І все-таки Олесик видужав!

Я не знаю, від кого це в більшій мірі залежало: чи від лікарів, чи від запасу його фізичних сил, які ще лишалися в Олесика, коли привезли в спеціалізовану лікарню — але як би там не було, він видужав.

Я почувався, мій Боже, найщасливішою людиною на землі.

Веселий, із світлою усмішкою, Олесик одразу після лікарні навчився зводитися на ноги,тримаючись за бильце колиски й захоплено вимахуючи гузенцем  із боку на бік. Він тепер гулів , як голуб, у якого недавно були перебиті крила, і ось він, дякуючи благородним рятівним силам, знову літає, і тільки й бачили ми в кімнаті самого лиш Олесика, і тільки й радощів невимовних було, що він одужав.

На роботу я не вийшов (напрацьованих годин у мене більше, ніж достатньо). Разюча радість посилювалася ще й іншим приємним піднесенням і збудженням: нарешті миналася моя інтелектуальна сплячка. Зовім несподівано —  як милість і подарунок Бога — сили моєї душі і мозку зросли, здається, в десятки і сотні разів, коли ідеї, що лише ледь-ледь проглядалися раніше,  стали потужнішими незрівнянно, і я їх зримо побачив ніби під телескопом. А головне — ідеї чітко вимальовувалися, набирали бажаних для мене контурів і обрисів, виливаючись у струнку загальну концепцію.

Кожен день я тепер із дев»ятої ранку й до десятої вечора працював у центральній бібліотеці Академії Наук, і, коли б бібліотека на ніч не зачинялася, то і вночі не відривався б від книг. Я працював над Теорією Еволюції, а це означало, що мною оволоділа така насолода духу, солодшу від якої хіба що відчував лише Усевишній, коли в шаленому своєму натхненні  творив наш видимий і невидимий світ. Отож — астрофізики доводять, що «великий вибух» Метагалактики стався  двадцять п»ять — двадцять сім мільярдів років тому. Мої підрахунки відсовували дещо углиб цей час. Однак це не найсуттєвіше. Я поки що сумнівався у початковій точці. Саме початковій. І це мій найтяжчий камінь спотикання в пошуках. Коли буде відомий точний час точки першопоштовху — з»явиться своєрідний простір-плацдарм, від якого можна буде відштовхнутися думкою і рухатися далі, віднаходячи тривалість будь-якого циклу. Те, що цикли переходять з космічного етапу розвитку на геологічні — для мене істина незаперечна, і моя Теорія взагалі — передчуваю! — базуватиметься на порівнянні останніх історичних циклів, в яких достеменно  відомі часові відтинки і опис історичних подій. Скажімо, твір «Про обертання небесних сфер» Миколая Коперника надрукували вже після його смерті 1542 року. В ньому обгрунтована геліоцентричність нашої планетарної світобудови, а в позаминулому циклі — п’ятнадцять віків углиб — Клавдій Птолемей пише свій «Альмагест», де висуває геоцентричну догму про видимий Всесвіт. Або ще аналогія: близько 1430 року Улугбек будує обсерваторію з найбільшим на той час секстантом. В нашому циклі ця часова точка повторилася 1949 року, коли встановили найбільший телескоп на обсерваторії Моднт Пал Омар. Дослідження Улугбека — його зоряний каталог тощо — в позаминулому циклі є аналогом відкриття Гіпарха — 150 — 130 року до нової доби. Таких аналогій у мене хоч греблю гати. На жаль, тільки аналогій... В них я часом так заплутуюся, ніби всі мої знання хтось обсновує  густим павучачим плетивом, і я з нього не можу виборсатися.

Зараз «лічильна машина мозку» куди досконаліша, ніж у попередньому циклі, і математики-самородки, користуючись своєю «лічильною машиною»,  кращають у наступних циклах. В сімнадцятому столітті лише множили немислимо швидко, а в двадцятому — і корені добували. Але речовина мозку однакова в усіх людей протягом останніх сорока тисяч років. А початкового запису — малих чи великих вроджених істин — не існує. Тільки цикли визначають невловимо-незбагненний «запис» і в мозкові, і на папері. Тому не випадково на кожному етапі цивілізації відкриваємо істини, що не піддаються експериментальній перевірці. Так звані чисті ідеї, і вони запрограмовані, як то кажуть — «згори» згідно закону Теорії Еволюції, який я поки що лише промацую своїми напруженими духовно-інтелектуальними інтуїтивними очима...

А як же бути з людською волею? Невже людина приречена на жорсткі, невмолимі рамки фатальної  визначеності? Що їй — лишається пасивно, склавши крильця, чекати тієї чи тієї  приреченої участі?.. Невже людське високоорганізоване суспільство — мурашник, вчинки якого скеровує  — ані на крок управо чи вліво —  якась  втаємничена усезряча сила? Ні, це не так. Моя Теорія трактує свободу волі, як передбачуваний фізичними законами розвиток. Еволюція в моєму розумінні, братці, і глибша,  і складніша, ніж просто закони.  Але традиційної причинності докопуватися не варт.

Як пояснити еволюціонування нижчої матерії у вищу? — Спрацьовує закон розсіювання енергії.До того ж, цей закон діє набагато раніше, тобто  — ще до виникнення органічного життя на землі.

Істина незаперечна й та, що зовнішні умови впливають на мислення людини, але згідно циклів визначені й умови, в які ми попадаємо щонайневловимішою навіть мілісекунди. Матеріальні речі-подразники впливають на наші відчуття, але впливають лише відносно. Коли б це не так, ми давно б пізнали ядерну фізику і навіть абсолютну сутність Бога, якого, до речі, ми, люди, щомиті витворюємо по своїх образу й подобі, а не навпаки: нібито Бог створив нас по своїй подобі. Я не чистий ідеаліст: мовляв, пізнання проектується світовим розумом, а пізнання людиною світу — то лиш гола абстракція.

В Природі немає ліній і чисел,  і, якщо історія буття людини на нашій грішній Землі повністю визначена, то й тоді в певному розумінні свобода вчинків існує. Простір «нашого світу» не залежний від буття в цілому, бо всі його точки розширюються рівномірно, і ускладнення матерії — аж до цивілізацій —  відбувається в усіх точках синхронно. Інша річ, що простір і час не існували б без Всесвіту, тобто рухомої матерії і формоутворюючої причини. Речі рухаються, народжуючись в кожну мить заново.

 Проте давайте зробимо ще невелику ретроспекцію: матеріалісти кінця дев»ятнадцятого сторіччя вважали, що світ нескінченний у часі й просторі, і тодішні уявлення зводилися головним чином до того, що зоряні системи в одному місці зароджуються, в іншому — гинуть, і так повторюється безліч разів. Ціолковський навіть допускав, що в такому вічно матеріальному світі існують невмирущі цивілізації. Значно вищі від нашої. А нашу цивілізацію вважав їхнім піддослідним об»єктом. Тоді ще не були відомі енергетичні причини існування зір, зараз — цілком відомі. Після відкриття залежності енергії маси і до пояснення в сорокових роках минулого віку енергії випромінювання Сонця термоядерними реакціями час існування зір обчислювали навіть не трильйонами, а квадрильйонами літ — замість теперішніх десяти мільярдів.

Тепер — після відкриття «розширення» — світ у просторі й часі обмежений двадцятьма-тридцятьма мільярдами років, але — свідомо повторюю! — досі ніяких еволюційних законів, єдиних для потрактування всього  Всесвіту, не відкрили. І до відкриття цього закону, мій великий і праведний Боже, ти мене ведеш невідступно і вперто.

Але ще про одну парадоксальну залежність забув сказати: наш Всесвіт розширюється, а цикли від самого їх початку звужуються в часі і просторі. Кожен цикл ніби нагадує велетенське кільце, і ці кільця конусально зменшуються, прямуючи до вершинної точки, яка мене надзвичайно приваблює і водночас лякає: а що буде після цієї точки?..

Як би там не було, але ще не вдається мені визначити математичної закономірності, що існує між циклами. І взагалі, скільки їх, циклів. Скільки?                        Та хіба в один день, братове, Хрещатик будувався...Істина одразу не з»являється в усій своїй повноті. Так не буває. Терпіння, Тарасе! Терпіння...        Проте годі самонавіювань і самонакачок. Голова розколюється від намагання все осягти. Час відпочити. Вийду на вулицю і просто посиджу на лавочці як звичайний смертний. Надворі ж так сонячно й свіжо після  вечірнього легкого дощику.  Бігцем спускаюся вниз із другого поверху до виходу. Відчиняю масивні, як у солідних музеях, різьблені дерев»яні двері і вибігаю надвір.

Веселе незатьмарене сонце бризкає мені своїми чистими променями в обличчя. Яка тільки благодать! Мені так хочеться жити. Боже, як хочеться жити.

8.

Ніколи, ніколи, ніколи б я не одружився, як це зробив по своїй недосвідченості дурній!

Не треба було одружуватися...

Але після бою кулаками не махають, і тепер ось терпи усі її примхи і забаганки, коли вона у хвилини гніву дивиться на тебе, як на порожнє місце; дивиться, як на свого мучителя, і пророчить, «що на тебе чекає те, що й на твого батька...» Хай вже мене обливає помиями, але навіщо чіпає батька? Яке має право? Батько — моя рана. Вона це знає, і спеціально торкається найболючіших струн. Боже, коли б вона хоч на хвилину розуміла, якого болю завдає, коли б сама бодай раз відчула цей біль, то не допускала б своїх дурних звинувачень у тих гріхах, яких я не маю і ніколи не мав. «Бачили очі, що брали — тепер їжте хоч повилазьте...» це ваші слова, мамо, сказані вами у материнській прикрості. Я розумію вас, мамо, зараз ще дужче, але терпіти  її принижень  далі не збираюся.

Все — терпець мій урвався...

З рейсу я повертався додому лише по обідові: у  вагоні якесь стерво познімало магніти, обидва електрорукави, покрало штори ще й висадило каменюкою вікно, поки я  здавав  використану білизну в конторі обслуговування пасажирів.Отож, поки складали акта щодо  варварства, поки чекав конторське начальство, аби воно поставило свої підписи, півдня — як і не було.

Я страшенно натомився від нелюдської шарпанини в поїздці «на одиницю», утомився від отого двоногого бегемота Бормана: він продовжував псувати нам із Оксаною Савелівською кров і нерви, — я справді, крім сантиментів, так виснажився, що моє бажання зводилося зовсім до простого: не впасти  з ніг — тобто якомога швидше добратися додому й відіспатися. Неймовірно хотілося спати. Здавалося, від перевтоми я ось-ось втрачу свідомість, яка була зараз затемненою, без жодного просвітку-живчика в ній. Однак я все ж перебільшую: свідомість моя була не зовсім загнаною в глухий кут нерухомості; в ній таки, хай і лякливими зблисками-промінцями,  проскакували якісь несуттєві думки. Зусиллям волі я намагався впіймати ту найважливішу думку, яка зрадливо вислизала. «Як мене зустріне Лариса...» — ось що мене хвилювало. Ні та й ні — колючим дратівливим шпичаком це  кололо свідомість. І на це була своя зовні переконлива причина: Ларису якимось незрозумілим вітром, в перерві між двома турами — туди й назад — занесло в депо відстою вагонів. Ми поверталися тоді разом з Оксаною Савелівською з КОП» у — контори обслуговування пасажирів , із чайним посудом до свого вагона, аж невідьзвідки  вперіщила така тимчасова кількахвилинна злива, що Оксані в своїх тендітних туфликах через калюжу було не дістатися. Нічого не підозрюючи, я по-джентльменськи хвацько взяв Оксану на руки й обережно, аби не послизнутися, ніс її до вагону в своїх робочих черевиках-шкарбунах, які колись, до речі, вициганив за пляшку на Петрівській розвантажувальній базі. Аж на тобі — оказія! — звідти, де, мов у старої баби волосся, кошлатилося невпокорене ошмаття хмар, з»явилася вона — Лариса.. Погляд її розгніваних ревнивих очей ніби пропікав мене наскрізь. Від несподіванки я занімів посеред калюжі, ледве не випустивши з рук тендітну змокрілу Оксану. «Це ти, Ларисо...— озвався я оговтавшись. — Я зараз.»  — ніс Оксану до вагонних східців,  вистрибуючи широченними кроками з калюжі, та раптово послизнувся і гепнувся. Миттю звівся на ноги — до Лариси, а її вже десь немає перед очима. Кинувся навмання за маневреним потягом, що несподівано й недоречно перегородив дорогу. Але пошуки  були марними, і згодом, скільки і де не шукав Ларису на відстої, так  і не зустрів... «Ну тепер, Тарасе, начувайся. Вжалена отруйним вірусом ревнощів, вона влаштує тобі зустріч...» — сум»ятливо іронізував до себе.

Опинившись у Райгороді перед помешканням, де  жив приймаком, я зумисне грайливо натискував на кнопку дзвінка, відбиваючи ніби пароль — трам-там, трам-там, по якому Лариса знала, що це я. Не кинулась вона відчиняти двері. Сам їх відчинив.

Вона дивилася холодно на мене, ніби на якогось недоумка, що зайшов у її квартиру і не може й досі зрозуміти: його тут ненавидять. В мене враз пересохло в горлі. Я пройшовся вузьким коридорчиком, аби випити саморобного хлібного квасу.

— Не чіпай... — вихопила з рук Лариса трьохлітрову банку.

Кожним нервом своїм я відчував, як плечі мої опускалися, а руки зробилися, як не свої.

— Ларисо! Я тебе не розумію... Ти потім шкодуватимеш за своєю поведінкою.

— Шкодуватиму?! — обличчя її від  гніву смикалося, зробилося негарним, навіть потворним. Нижня губа неприродно звисала, а тремтливі вилиці вкрилися жовто-синіми прожилками. — Шкодуватимеш ти... і та профура, яку ти на руках носиш.

— Ларисо, навіщо ти так — ось послухай...

— Вже наслухалася...

Так і не опанувавши своїми ревнивими почуттями, Лариса вийшла спочатку з кухні в коридор, похапливо зодяглася і в нерозсудливому, запаморочливому гніві пішла кудись геть. Її кроки-удари, що долинали з майданчика-східців, мовби били мене по серцю.

«Дурість, яка дурість...» — подумав я в розпачі.  Не пам»ятаючи, здається,  себе, несамохіть підійшов до колиски. Олесик спав, розпластавши руки, раз по раз прицмокуючи губенятами. По його обличчю пробігла сонячним промінчиком усмішка, беззубий ротик розтулявся, а м»ясисті кутики  вуст стискувалися. Виборсавшись з пелюшки, він заворушився і ліг на бочок. Я любляче прикрив Олесика ковдрою: «Спи, моє янголя...» Розчуленість сином налаштувала душу на сентиментальний лад. Я роздягся й приліг у ліжкові. «Посплю з півгодини. Після сну все буде сприйматися зовсім по-іншому...»

Склепив очі й наказував сам собі: спати, спати. Але погляд несамохіть втуплювався на саморобну полицю з книгами. В основному це були університетські підручники. «Півтора місяці лишилося до зимової сесії, а я за жодну ще не брався...» , однак майбутня сесія мене ніскільки не хвилювала.Сесію мені складати — що насіння лузати. Філософія була моїм щоденним повітрям і духовним харчем, отож саме це й додавало упевненості не хвилюватися. Були на полиці й Платон, Арістотель, Гегель, Джон Бернал. Ці титани мислі, як ніхто, дали мені щедрий шмат духовно-інтелектуальної  поживи. Але в своїх пошуках, переконаний і відчуваю, я пішов далі. Згодом погляд зачепився за великий сімейний альбом, і я одразу взяв його з полиці, гортаючи сторінку за сторінкою. Фотографії. Вона ще зовсім карапузеня. Лежить на подушці, лупоокеньке, прямо в об’єктив, мабуть, заглядало. Інше фото — біля ялинки в платтячку білому поруч із Дідом Морозом. Ніби світиться вся. А це вона школярка. Серйозне вже дівча, з кісками й бантиком на них. Фотографія випускників десятого класу. Тут Ларису важко й розпізнати: незалежний погляд. Зачіска як у Мірей Матьє.  Що ще?  Фотографії подруг, і на кожній, на звороті, майже по-дитячому наївні підписи «на довгу», «на незабутню», «скільки житиму, не забуду...» Є в альбомі ще одне фото, де Лариса «увіковічнена» в туристичних обладунках — у спортивному трико, кросівках, із рюкзаком за спиною. Найдужче на цьому фото  подобався погляд її очей — закоханий, палаючий, щирий. Але зараз це фото ніскільки не приваблює, а навпаки, відштовхує своїм роковим спомином...

О, той клятий похід після літньої сесії на другому курсі. Якби ж то я тільки знав, якою несподіваною і небажаною стороною усе повернеться для мене... Я тоді провів у тому поході з Ларисою рівно сім діб, коли ми ночували з нею в одному наметові, і, певно, ми не могли втриматися від солодкої спокуси... Однак я ніколи не міг передбачити, що таким гірким присмаком окошиться ота спокуса.

Олесь Воля