ДАВАЙТЕ ПОМРІЄМО!

Українською мрією може стати Нова держава з доброзичливим інтерфейсом. Технологічні дверцята до Ukraine dream щойно відкрилися, але за ґвалтом політичних суперечок і всеукраїнського дерибану мало хто помітив коридор принципово нових можливостей.

Коридор, що починається в інтернеті.

Останніми роками кількість користувачів інтернету в Україні збільшилася втричі й сягнула сьогодні дев’яти мільйонів. За обсягом сумарного трафіку країна посіла шосте місце в Європі, тоді як тільки роком раніше замикала десятку.

Це принесло мільйонам українців якісно нові умови побуту й роботи, принципово нові можливості для саморозвитку й творення іншої дійсності. Наприклад, уперше кожен отримав змогу, не виходячи з дому, «тут і зараз» подивитися повний текст будь-якого закону, указу президента чи рішення кабміну, багатьох наказів міністерств та відомств, протоколи засідань ВР, результати голосування тощо.

Це означає, що і в Україні підірвано мур таїнства бюрократії, на якому тримається влада сучасної конструкції.

Віднині кожен громадянин може «помацати» ті важелі, якими держава керує посполитими. Кожен може пересвідчитися, як цими важелями маніпулює політична верхівка.

Наприклад, уряд взяв перед міжнародною спільнотою зобов’язання створити загальнодержавну систему електронного документообігу. Проте, кілька мільярдів бюджетних коштів, витрачених на цю роботу, наша «еліта» розподіляла як завжди: з максимальним для чиновників і мінімальним для суспільства ефектом.

Сьогодні безпосередньо громадяни отримали можливість створити «електронний уряд» — навіть, усупереч гальмуванню з боку влади.

Ми можемо піти значно далі: самі, поза партіями, створити таку собі мереживну державну корпорацію з надання реальних управлінських послуг громадянам.

Країни «золотого» мільярда вже котрий рік тримають курс на мереживну демократію (МД) — наступний етап світового державотворення.

Саме МД укільканадцятеро скорочує кількість державних службовців, що одразу дає величезну економію бюджетних коштів. Головне ж — МД забезпечує практичну прозорість роботи державних і комунальних установ. А отже — і небачену раніше у світовій історії відповідальність влади перед громадянами.

На десерт — МД надає миттєве волевиявлення того самого електорату, який у нас, наприклад, змушений чекати 4-5 років, від виборів до виборів, щоби сказати своє «фє».

Згадаймо регулярні референдуми в Швейцарії. За пару років технологія дозволить хоч кожен тиждень проводити такі плебісцити і в нас — за мінімальні кошти і з мінімальними фальсифікаціями. Якщо буде на те ваша воля.

Наша влада гальмує процес інформатизації. Хоча б тому, що не хоче відповідати за масові корупційні оборудки.

Та й чи заслужили українські чиновники на таке піклування з боку суспільства?

Чому б українцям не спрацювати на випередження — створити завершену мереживну демократію, поки Європа, яка нас випереджає з інформатизації, ще не поспішає? Адже, завдяки розвитку мережі ми щойно отримали технологічну змогу розпочати виконання грандіозного соціального замовлення.

Амбіційність завдання (першими в Європі створити мереживну демократію) цілком здатна викликати потужне піднесення. Адже й прагматичний аспект задовольняє величезну більшість українців: від оновлення держави отримають усі громадяни, незалежно від ставлення до мови й «переписування» історії.

Єдиний прошарок, що не отримає вигоди від оновлення, це корумпована полівтична «еліта».

Зрозуміло, що така перспектива аж ніяк не влаштовує нашу «еліту», і вже тому вона за визначенням неспроможна народити будь-який загальноукраїнський проект. Адже спільний для всього народу проект має виключати протистояння навколо запаленого 2004 року українсько-бермудського трикутника «мова — історія — УПА».

А чим же політикани куплять голоси на виборах, якщо виключать з обіцянок цей трикутник?

Пригадайте, будь ласка, промовистий факт: усі фракції ВР обіцяють електорату щось дати: стрибок до Європи з галушками, тисячу гривень із заморожених внесків, стабільність, краще життя вже сьогодні тощо...

Але жодна партія не пропонує громадянам взяти пряму участь в управлінні: державою чи хоч би районом.

При тому, що єдиним джерелом влади за Конституцією є народ. Не партії, власники яких узурпували владу, а саме народ.

У разі об’єднаного (Схід і Захід разом) тиску на верхівку в центрі й на місцях наші корупціємани досить швидко змушені будуть пригальмувати апетити. А кардинальні результати оздоровлення суспільства й оновлення держави можна отримати вже найближчими роками.  І для цього не потрібно лягати на амбразуру, виходити на барикади, голодувати, мітингувати, клеїти листівки чи збирати пожертви. Треба просто відкинути деякі стереотипи й попрацювати мозками. Не на якусь партію, громадську чи біз­несову структуру, а безпосередньо на суспільство.

Держава — це структура, що має працювати відповідно до алгоритму: Конституція й уся сукупність законодавства. Якщо структура працює не за алгоритмом, як зараз, це означає, що суттєві дефекти має сама конструкція або/та алгоритм.

Отже, потрібно, краще раніше ніж пізніше, створювати і нову структуру, і новий алгоритм. Їх відтепер, в епоху масового інтернету, можна створювати, не виходячи з дому. Щодо самого змісту — різноманітних пропозицій в інтернеті вже сьогодні достатньо.

А далі вже справа техніки: відібрати, систематизувати, стикувати тощо. Текст нової Конституції із задоволенням візьмуться відпрацювати молоді юристи на засадах мереживної самоорганізації.

Головна проблема в тому, що нинішня верхівка не придатна для використання в апараті Нової держави, бо їй прищеплена корупційна спрямованість мислення. А нижча ланка, як правило, неспроможна, бо вражена іншою апаратно-бюрократичною бацилою: премії й просування по службі дають не за добру роботу, а за послуги начальнику.

Втім, не святі горшки ліплять: нічого сакрального в державному управлінні немає.

Давайте спочатку подивимося, скільки керівних чиновників потребує апарат Нової держави на прикладі райміськадміністрацій, яких в Україні зараз близько 15 тисяч. Замінити голову і п’ять заступників: по Україні — це 90 тисяч осіб. Ще 10 тисяч — на керівництво центральними органами влади. Зрозуміло, що це мінімум, і краще би готувати одразу 300 тисяч, щоби забезпечити конкурс на заміщення керівних посад. 300 тисяч «нових» професіоналів — це багато чи мало?

Пошлюся на думку одного цілком компетентного, на мій погляд, віце-прем’єра: прямо зараз зменшити кількість працівників вдесятеро, а працюючим підвищити зарплату вп’ятеро.

У такому разі достойних кандидатів знайдеться з півмільйона.

Кращі випускники українських і закордонних вишів мають модерне мислення й спеціальну освіту, що відповідає ринковій економіці, але практично жоден не працює в держапараті: нагору пускають тільки за приниження. Знання менеджменту й маркетингу, правознавства й соціальних проблем отримали десятки тисяч молодих українців, але за ці знання їм пропонують на держслужбі мізерні оклади, які колеги добирають хабарами та тіньовими послугами. Не треба скидати з рахунків і радянських фахівців, яких життя примусило в 90-х роках пройти власну «школу бізнесу»: їхній досвід відкидає чинна, стара держава, але він стане в нагоді державі новій.

Більшість потенційних пошукачів державних посад представляють креативний клас, до якого відомий політолог зарахував «всіх тих, хто в межах своєї діяльності є інноватором, генератором розвитку, творцем «точок зростання».

У соціальному плані це представники галузевої та фундаментальної науки, розробники й реалізатори високих технологій, інженери ВПК, представники деяких сегментів бізнесу (частіше середнього, створеного з нуля, а також венчурного), активна частина міської інтелігенції, що працює в сфері формування духовної та інформаційної реальності...»

На думку соціологів, в Україні «креативників» майже 7 мільйонів.

Пригадаймо, що в країні вже мінімум 9 мільйонів користувачів мережі — і побачимо, що креативний клас щойно завершив озброєння інтернетом. Отже, починати будівництво Нової держави суб’єкт оновлення має можливість прямо сьогодні.

Олександр Тертичний, УП