ПЕРЕГІН

(Продовження. Початок у №№ 28, 29-30, 31, 32, 34, 35 ц. р.)

Кваплячись повертався на вокзал, аби не спізнитися на посадку. Що ближче до вокзалу, то більше людей сновига перед очима. Згадав, що треба щось купити й на прохарчування в дорозі. Але вже ніколи. «Їсти — це діло свиняче...» Якось їхатиму. З голоду не пропаду. Он і вокзал манячіє. Брудним він якимсь і огидним зараз чомусь здається, ніби в ньому оселилися всі гріховодці світу. Вирішив скоротити шлях, йдучи повз метро. Повертаю східцями вгору до поїздів далекого прямування. Десь тут і наш потяг. Раптом мене хтось боляче вхопив за руку, в якій я тримав портфель. Інстинктивно розвернувся і лівою рукою готовий нанести удар. Переді мною був міліціонер. Натоптуватий, кругловидий, як колобок. «За мной слєдовать...» — наказав строго міліціонер

- Куди?

- Патом узнаєш...

В мені пробуджувалася злість. Ще якусь мить, і лівою рукою я вріжу лягавому по пиці.

- Що вам від мене треба?

- Патом, всо патом. Не спєши...

Поминувши кілька вузеньких довгих коридорів, ми опинилися в кімнатці з решітчастими вікнами, жовтим подряпаним столиком і одним -єдиним розхитаним стільцем.

Міліціонер різким несподіваном рухом нарешті вихопив мій портфель, демонстративно розкрив його: «Панятно — спекуліруем водка...»

- Горілку я взяв для себе...

- Ті што — умний, мі — дуракі... — , тупцювався наступально на місці міліціонер, виймаючи бланк для протоколу: «Фаміліє?..» — голос міліціонера пом»якшав несподівано, нагадував шепіт. Тепер я зрозумів, чого він хоче: позолотити руку... А дзузьки! Але ж через півгодини відправлятиметься поїзд. Треба негайно бігти робити посадку. На Бормана надій мало. «Чому я телюся...»

- Скільки треба? — запитую в міліціонера.

- Пят червонцов — і бегі проч!

«Лягавий пес! Дере безбожно...» — мені не хотілося віддавати, вважай, через дурну халепу таку суму.

- Чево ішчо непонятно — деньгі давай...

Стримуючи гнів, я вийняв із бокової кишені піджачка гроші, відрахував паперові купюри, простяг міліціонеру. Служитель правопорядку в руки гроші не взяв:

- Туда брасай. Вон туда, в угал...- показав мигтливим поглядом, де стояла корзина для паперів.

«Жук гнойовий. Стережеться, щоб і його не стриножили...» — хотів узяти портфель і бігти — міліціонер і портфеля не віддає. Я тоді з усіх сил смиконув його і кинувся навтьоки. Міліціонер не гнався. «Бог дав — Бог і взяв. Попалося, горобеня в сильце...» — лаявся глузливо сам на себе. Нічого, Тарасе, наступного разу будеш розумніший. і зодягатимеш на себе щось «цивільне», а не в провідницькому одягові по місту вишиватимеш... Он і наші торбешники йдуть. Якраз устигнув. Буду робити посадку, бо ж Борман або ще відсипається у вагоні, або десь по місту й досі діла свої темні провертає.

6.

Хто я зараз такий?!

Ну хто! Молодий сім»янин, який зі шкіри пнеться, аби роздобути дурні й небезпечні «бабки» за будь-яку ціну і що б там не сталося? Певне, що ні! Але інколи здається-думається, що я морально настільки здеградував, що вже ніколи мені не стати отим Тарасом Попругою, який ще донедавна, тобто до свого скороспішного, хапливого одруження тільки й снив, лягаючи спати й прокидаючись, ідеєю довести свої філософські пошуки до свого логічного кінця. Людство візьме собі врешті-решт на оззброєння таке необхідне й назріле відкриття. Те відкриття буде таким же новаторським і революційним, як було колись учення Миколая Коперника в порівнянні з осяянням Клавдія Птолемея про нашу сонячну світобудову. Я ніскільки не перебільшую, любі мої. Може, ви думаєте, що я начитався якихось маразматичних книг — і вже себе усевидящим пророком-богом уявляю. Ні, я знаю, що кажу, і які б глузи не були й будуть щодо мене, а Загальну Теорію я відкрию. Ось побачите!

            Суть моїх пошуків зводиться до того, що всі явища, події, відкриття, злети, катастрофи держав, народів, цивілізацій, — усе , що коїться на Землі і в космосі, коїться в планетарному масштабі, а також у душах кожної-кожнісінької людини, має свою суворо детерміновану циклічність і неминучо визначену послідовність. Але чи не підлягає цей універсальний розвиток всезагальному законові? Якщо так — це означає, що, виходячи з аналогів творення, реально передбачувати, що нас чекає в тривожно-невизначеному завтра.Хто хоча б трохи має нелінивий і допитливий розум, мабуть, орієнтується, що ще Джон Бернал із цього приводу навіть хронологічну таблицю розвитку Землі й цивілізації склав. Однак ця таблиця мене не влаштовує: надто вона приблизна, надто багато фактів, аби концептуально їх викласти, за вуха притягнуті чи взяті від «ліхтаря». Надто в Берналовій хронології, як на мене, розбіжностей, недомовленостей і туманних місць, де сам чорт собі роги зламає.. Треба мізкувати. Боже, як непросто дається відкриття великих істин.Але я не здамся. Порода Попруг козацької, непоступливої закваски...

Проте чому я зараз такий сонливий і розшарпаний, лежу в ліжкові колодою нерухомою. Однак братися за книги чи за перо неготовий: надто дорогою перевтомлений, надто негативом провідницьким переповнився і не відійшов од нього. А за письмовий стіл — взяв собі за обов»язкове правило — сідаю тільки з просвітленою і чистою душею. Отож — на море! В ліс. На річку! Господи, столиця під боком. Треба розвіятися.

Мені, вважай, повезло, що й Лариса була у доброму гуморі, а тому ми, залишивши Олесика на батьків, подалися в Київ, і ось нарешті відчиняємо важкі різьблені дерев»яні двері музею. На нас одразу дихнуло неквапливістю і негаласливим глибоким благородством. Одразу фібри душі почали наповнюватися тим контрасним усвідомленням, що крім суєтного і низького дріб»язку, існує ще світ вічної і зцілюючої краси.   

Виставочні зали. Не все мені подобається. Наприклад, ось ці княгині й князі, графи й графині, імператори й царі. Надто в їхніх портретах пишності і зайвої бутафорії. Так ніби й не страждали кілька віків тому люди, а лише думали, як би його пишніше й багатше зодягтися... Лариса подовгу зупиняється біля кожної картини, розглядає зблизька. Я розумію, що їй подобається: вбрання. Адже воно так ретельно й зі смаком виписане — як «живе». Так і хочеться до нього доторкнутися. На одяг жінки звертають таку увагу, про яку ми, чоловіки, може, й не здогадуємося. Ніщо поки що не брало за душу. Раптом! Раптом з глибини залу я помітив, як за мною ніби стежив «Юродивий». Фе! Як бридко. Лариса вхопилася мені за руку: «Ходімо далі...» Машинально ступив кілька кроків. А за мною мовби гналася напівбожевільна усмішка юродивого. Мимоволі оглянувся і, хоч був тепер збоку, а юродивий знову дивився прямо у вічі. Оскал рідких, як у злочинця, зубів, трагедійно-жалюгідна півзігнута сататура, босі брудні ноги...В очах юродивого якась ніби гіпертрофована таємниця Бога і сатани. Юродивий немов знущався наді мною і ніби нечутним скрадливо-осудливим голосом казав: «Шукаєш очищення, гріховодцю? Ізиди геть...»

Після цієї картини я довго не міг прийти до тями.

Згодом був ресторан. Вперше в моєму житті — ресторан. Ніби якась іронічно-дурна подія в моєму житті, коли тебе добряче «взули» (викинув сімдесять три карбованці). Були танці після кислувато-солодкого хмільного шампанського. Па-па-па! Гей-гоп, ой, ля-ля. Ларисі ресторан сподобася, а мене він не захоплював. Краще б схилами Дніпра десь поблукали, ніж оцей ресторанний балаган.

В міру захмелілі, в холодне надвечір»я нарешті повернулися додому, однак удома гарний настрій одразу перервався: захворів Олесик.

Він дивився своїми янгольськими оченятами безсторонньо в одну точку. Сині прожилки виступили на його зблідлому чолові. Він хрипко стогнав.

- Горенько, ти наше горенько! — сплескувала розпачливо руками теща Клавдія Василівна, виймаючи градусника з-під пахвочки: температура майже тридцять дев’ять градусів.

- В дитини зубки прорізаються... — сказав я заспокійливо.

- Зубки?! — глипнула на мене Клавдія Василівна. — Менше треба десь шлятися. Зубки...

Задзвонив дзвінок. Я побіг відчиняти двері — лікар. Молода, але зовсім посивіла вродлива жінка в білому халаті з санітарною сумкою.

- Ой, хоч би ж із онучком нічого серйозного! — лебеніла панікуючи Клавдія Василівна. В молодості в неї померла чотиримісячна друга дитина від запалення легенів, і тому вона ще так хвилювалася. Лікар заспокійливо сказала, що в дитини різкі хрипи, але особливих підстав для хвилювання немає.. Виписала якісь пігулки від кашлю, і вже наступного дня на нашу спільну радість Олесик не температурив, майже не кашляв і часто й весело усміхався своїми карими очима-гудзичками. Мені тепер нікуди не хотілося йти, не праглося нічим займатися, і я, не відходячи від ліжка, милувався крихіткою- сином із невеличким білявеньким пушком на голівці і великими, як світ, чистими очима. Я віднаходив у Олесикові все нові несподівані вчинки і здібності.Те, що Олесик ще не вмів розмовляти, зовсім не означало, що він зі мною не спілкувався. Навпаки, він був дуже балакучим, тобто гулів і гулів, махаючи перед собою розчепіреними ручками, вдаряючи ними по підвішених на мотузці деренчливих кульках. Коли ж вибився з пелюшок, кумедно повертався на бочок і торкався кульки вже ніжкою. Невдовзі йому набридала ця гра, і ми разом придумували іншу: я нахилявся головою над колискою, Олесик хапав мене за волосся, стискував пасемко і тримав його міцно в своєму кулачкові. Це заняття приносило йому неймовірне задоволення. Та згодом приходив час годувати Олесика. Я набирав у пляшку з позначками грамів, як на мензурці, віталакту, надівав соску. Достатньо мені було наблизити соску до ротика, як Олесик різко піднімав голівку з подушки, хапав ротиком соску і, жадібно посапуючи, як звірятко, ссав молоко. На лобикові в нього виступали дрібні краплі поту: важка це для нього робота — приймання їжі.

Душу мою охоплювало нове й незвідане почуття, і я думав про те, чи є на світі більш щасливі миті, ніж ті, коли я ось дивлюся-тішуся сином, посилаючи на нього біоструми своєї любові й тепла. І це моя не якась надумана, а земна й конкретна любов, яка, можливо, з усіх існуючих на світі любовей — найістинніша...

Найнудніший і найнепродуктивніший час був тепер тоді, коли Олесик, спустошивши геть до дна пляшку, кумедно плямкав губами й засинав. Я не знав після цього, куди себе подіти. Я брався за книги, але жодна з них не розпалювала ні уяви, ні фантазії, ні допитливості. Щоб якось змарнувати час, допомагав Ларисі по господарству: ходив у магазин, простоював там у чергах, аби купити все необхідне для приготування їжі. Згодом чистив картоплю, вибивав надворі од кімнатної пилюки килими. Але я тільки й чекав, коли нарешті знову прокинеться Олесик. А він спав чомусь дуже довго, і це насторожило. Наповзали вечірні негарні сутінки. Проте в тій кімнаті, де був Олесик, світла не вмикали, боячись розбудити його. Ми готувалися на кухні до вечері.

Раптом на всю квартиру заверещав Олесик. Пронизливо, страшно заверещав. Ми кинулися всі до колиски — Олесика, ніби поранене жабеня, трясли корчі. Лариса вхопила його на руки і, тремтячи від переживання, замінювала стару мокру пелюшку на нову — суху й теплу.. Але що це? Пелюшка в рідкому, як вода, блідо-зеленому калові.

- Ой,горенько ти ж наше... — вчепилася за голову Олесика Клавдія Василівна. У мого Юроньки те саме було... — Ой, горенько-о-ооо! — голосила.

Одразу викликали «швидку» допомогу й доставили Олесика в обласну поліклініку. Його — як виняток — поклали в окрему кімнату на першому поверсі, що слугувала за ізолятор.         

Олесик весь час кричав. На кілька хвилин цей крик несподівано втихав, але переростав у свистячий пронизливий хрип. А ранком наступного дня Олесик зовсім відмовився від молока, і навіть ті двадцять грамів води, якими його поїли через кожні дві години, не приймав.

Черговий лікар, проворненька худорлява жінка років п’ятдесяти, покрикувала на мене, аби я залишив ізолятор (скоро нагряне начальство — може зайти й сюди, і по голівці її за це не погладять). Але я від сина нікуди не піду. Нікуди! Я мушу бути зараз біля нього. Лариса ридала ридма, і заспокоїти її було годі. «Капельницю! Негайно треба капельницю!» — наказала нервово лікар.

Минуло безсонних дві доби.

З Олесика й на годину не знімали крапельниці, якою через голову подавалася глюкоза, і таким робом виривали у смерті його знесилілий беззахисний організм. З аналізів бактеорологічного «посіву» з»ясувалося: в Олесика — сальмонелоз...Це та жахлива інфекційна хвороба, коли виділяються в кров отруйні токсини, заражуючи нещадно весь організм. Раніше ця хвороба не виліковувалася і в народі називалася «дитячою чумою».

Напад тривав за нападом. Олесика нудило, і він кілька разів безупинно блювався, проте й блювати не стало чим... До краю схудле тільце раптом зсудомилося, аж хрящики захрящали. На очах це тільце мертвотно синіло.

Лариса заволала нелюдським голосом: «Олесику, дитинко!»

На певний час втратив над собою контроль і мовби не розумів, що зараз відбувається. «Що тут за крик?» — вбігла лікар, кинулася до ліжка, на якому лежав Олесик із відкритими, але ніби захололо-неживими очима. Він хрипів і стогнав тепер майже безголосо. Лікар наказала мені міцно тримати Олесикове тіло, а сама ввігнала довгим і короткими шприцами чотири уколи підряд.

- Будемо сподіватися на диво... — співчутливо кивала лікар своєю маленькою з просивинами головою. Але по виразу її обличчя було видно, що вона на це диво не сподівалася...

Я не вірив і не вірю ні в які там надприродні, містичні сили, але зараз мимоволі навіював собі думку й переконання, що така сила існує, і що від неї, саме від неї! залежить — жити Олесикові, чи ні. «Велика, могутня й всевладна сило... — повторював я звертання, ніби молитву. — Не забирай у нас наше янголятко. Не забирай... Адже воно ще таке чисте й безневинне. Подаруй, подаруй нашому Олесикові життя...» Я ковзнув поглядом по лікареві. Великі повіки її тремтіли, і по тому, як напружено дивилася на мене, зрозумів: вона хоче щось сказати, але не наважується. І те її мовчання в першу хвилину викликало невтримну допитливість, а потім нестерпно дратувало. Нарешті лікар озвалася дещо скрадливим, тихим, аж ніби невдоволеним голосом: «Я вчора вам не казала, а сьогодні скажу: вам пішли на поступки, поклавши вашу дитину в ізолятор. Але самі повинні розуміти, що в нас не інфекційна лікарня. Везіть дитину за місцем проживання...»

- Помирати везти?! — перебив я її у відчаї.

Лікар затнулася, а в мені все клекотіло:

- Нехай там наш син помирає? Так! — несамохіть прикипів поглядом до пожовклого Олесикового обличчя. Він тепер ані кричав, ані ворушився, а лежав розпластавши перед себе руки, як смертельно зранене, безпомічне пташеня.

- Нікуди ми звідси не підемо! — сказав я рішуче. — Лікуйте, рятуйте нашого сина. Лариса весь час відсторонено, мов неприкаянна, мовчала.

- Ви на мене не кричіть і не наказуйте мені! — мовила лікар тремтливим грудним голосом. — Я зробила все від мене можливе й залежне. Але порятувати зараз вашу дитину від смерті не в змозі. Я це вам кажу відверто й не приховуючи і зрозумійте мене правильно... Після уколів ваш Олесик спатиме протягом двох годин, і треба вам, саме вам — діяти... В Києві є дуже непогана спеціалізована інфекційна лікарня для грудних дітей. Недалечко вона. На Пархоменка. Але...

- Що але?!

- Там лікують лише корінних киян, або ж...

- Що або?

- ...Коли й лікують периферійних, то лише по дуже великому знайомству. Можливо, у вас є хтось знайомий із високопоставлених? — спитала. В очах її зблиснула тимчасова обнадійливість. Я з усіх сил напружив пам»ять, намагаючись віднайти бодай який-небудь реальний шлях, аби достукатися до інфекційної лікарні, і щоб відчинили...Ніщо в голову не приходило. «То що виходить: раз блату немає — хай дитина тепер помирає...» — Ось-ось я міг вибухнути лайкою і не знаю, що міг накоїти.

- Ми цього так не залишимо... — вставила крізь своє сухе ридання Лариса.

(Далі буде)

Олесь Воля