КОЗАЦЬКІ ОТАМАНИ В ЛАВАХ ВЕРМАХТУ

Нещодавні спроби українських патріотичних середовищ тверезо, без п’янкої гіперболізації дослідити й оцінити національно-визвольний рух часів Другої Світової Війни відразу наштовхнулись на жорстку протидію.

Попри те, завдячуючи дохрипотним суперечкам в телестудіях й газетним публікаціям, пересичений інформацією про амурні походеньки телезірок, проте необізнаний належним чином з власним минулим загал таки отримав змогу довідатись, що аналогічні за змістом й суттю процеси відбуваються й в сусідній Росії. Виявляється що започатковані ще за часів Радянського Союзу щорічні помпезні урочистості 9 травня з нагоди перемоги над нацистською Німеччиною, для певної кількості росіян з жодним святом не асоціюються. Чому?

Чотири роки тому, в станиці Єланській Шолоховського району Ростовської області, на території успадкованого від батьків подвір’я російського православного під­приємця В.Мєлєхова, відбулось урочисте від­криття Меморіального комплексу, який вшановував пам’ять загиблих в боротьбі з більшовизмом донських козаків. В центрі меморіалу встановлено кількаметрову бронзову фігуру останнього отамана Донського війська, мандрівника, талановитого письменника і публіциста, активного громадського діяча — Петра Краснова. Проте 30 липня 2008 року, посилаючись на запит депутата Держдуми РФ Коломойцева, прокуратурою Шолоховського району порушено справу по факту встановлення комплексу вцілому й пам’ятника зокрема. Попри те, що комплекс розташований на приватній території, прокуратура стверджує, що меморіал «вихваляє фашизм», а самі скульптури є «об’єктами нерухомості, встановлення яких потребує спеціального дозволу». Самого Мєлєхова, завбачливо звинувативши в приховуванні податків, впродовж восьми місяців утримували в СІЗО. Справа розвалилася прямо в суді, й підприємець, реагуючи на тиск російської влади, звернувся до громадськості з ініціативою створити Меморіал-музей Антибільшовицького спротиву. Відкриття мало відбутися днями в Подольську.

Досліджуючи славні, проте старанно замовчувані сторінки збройного опору самих росіян нівелюючому людську гідність комуністичному тоталітаризмові, складно не згадати про трагічну долю російського козацтва. Впродовж кількох століть воно було могутньою силою. Виборені козаками ще за часів царату пільги та привілеї й патріархальний устрій життя суттєво впливали на формування особливого, помітно відмінного від інших російських груп й підетносів світогляду. Служіння Росії потрактовувалось честю й обов’язком, але на кожне обмеження прав і вольностей реагували загрозливим для імперії повстанням. Переважна більшість нинішніх покірливо-слухняних псевдоісториків оминають увагою ту обставину, що значний відсоток з-поміж козаків ніколи себе росіянами навіть не вважали. Широким у вживанні з метою самоідентифікації було прислів’я «козак — не кацап». Репресії в часі громадянської війни 1918-20 років, розкуркулення 30-их, безальтернативно нав’язані плани хлібоздачі, які спричинились до дещо меншого за розмірами, аніж в Україні голодомору, були вагомим чинником у формуванні несприйняття всього радянського.

22 червня 1941 року, відразу після початку бойових дій, генерал Краснов, у відкритому радіозверненні закликав козаків «разом з німцями обов’язково перемогти та звіль­нити Росію й рідні краї від Сталіна і більшовиків». Більшість на той час вже загнаних в колгоспи козаків навряд чи чули це звернення з-за кордону, проте прихід німців дійсно сприйняли як шанс на визволення. Замовчувані впродовж кількох десятків років факти свідчать що відступ Червоної Армії й прихід німців навіть стимулював процес культурного і духовно-церковного відродження. Вже в другій половині 1942 на початку 1943 рр. в Ростовській області функціонувало 243 церкви, в Краснодарському краю — 229, а на Ставропіллі 127.

Постанню в складі Вермахту козацьких дивізій сприяла завойована ними в часі громадянської війни репутація непримиренних антибільшовиків. Першим військовим з’єднанням, створеним з колишніх червоноармійців, які усвідомлювали всю злочинну суть вказівок комісарів-сталі­ністів, був козацький ескадрон під керівництвом майора Івана Кононова. Обіймаючи посаду командира 436 піхотного полку, Кононов з першого ж дня війни разом з усіма своїми підлеглими свідомо здався в полон для того, аби повернути зброю проти Радянського Союзу.

15 квітня 1942 року, Гітлер оголосив козацькі й кавказькі підрозділи рівноправними союзниками й дозволив використовувати їх в боротьбі з червоними партизанами і на фронті. Двома місяцями пізніше, на звільнених від Радянської Армії теренах Дону й Кубані, німецьке керівництво дало згоду оприлюднити звернення мешкаючих в еміграції керівників Козацького національного руху: «Козаки Дону, Кубані, Терека і Урала! Настав час великого визволення...» В жовтні, в Новочеркаську відбулась козацька рада, делегатами якої був покликаний до життя Штаб Війська Донського. Цим кроком було започатковано формування в складі Вермахту козацьких збройних формувань як в самій Росії, так і на еміграції. Очолив цей процес колишній полковник царської армії Сергій Павлов. Наприкінці 1942 року була сформована пластунська сотня й 1-ий Донський козачий полк. Вітаючи ініціативи козацтва, 73-літній генерал Краснов надіслав з Берліна Павлову листа, в якому дав кілька рекомендацій стосовно організації повстанського руху. В тому ж 1942-му році Краснов запропонував німецькому керівництву допомогу в справі формування козацьких підрозділів у складі Вермахту. В вересні 1943 р. отаман очолив Головне управління козацьких військ Імперського Міністерства Східних окупованих територій. Відомо, що Краснов не поділяв ідею «козацької самостійності». Не належав він і до числа прихильників механічного об`єднання й співпраці з Російською Визвольною Армією генерала Власова.

З січня 1943 року німецькі війська вже остаточно втратили ініціативу і лише відбивалися від Червоної Армії. Почався великий відступ. Небажаючи вдруге потрапляти до кривавого «комуністичного раю», цілими родинами вирушають і козаки. Залишені для прикриття відступу козацькі частини розгромили біля Новочеркаська передові частини 2-ої гвардійської армії й захопили в полон 360 червоноармійців та офіцерів. Прагнучи надати родинам козаків допомогу, генерал Вермахту фон Клейс наказом від 02.01.1943 створив Кавказький штаб евакуації. Згідно наказу, польові комендатури зобов’язані були надавати втікачам всебічну допомогу. Факти свідчать що німці виконували взяті на себе зобов`язання. Свідчення тому — трьохтижнева евакуація до Криму відрізаних від решти відступаючих на косі Чушка (Таманський півострів) 120.000 козаків та членів їхніх родин. 10 листопада 1943 року, в Кіровограді (на той час там зібралось близько трьох тисяч козаків) Павлов починає формувати в складі Вермахту загони Козацького Стану. Одягнуті в німецьку форму козаки дійсно були ворогами сталінської системи, але не Росії. Злука з німцями була для них лише нагодою в справі визволення від більшовизму. Як свідчать збережені фронтові донесення, козацькі частини воювали «стійко, з криками Ура, за Батьківщину».

Отримавши звання «похідного отамана», Павлов починає єднати козаків в єдину потугу. Формальне постання Козацького Стану (козацьких поселень) почалось у відповідності з декларацією німецького уряду від 10 листопада 1943 року, який визначив територію постою в районі Кам’янця-Подільського. Окрім того, відбувалось формування козацьких полків в Шепетівці та Славуті. Згідно наказу керуючого східними добровільними військами генерала Кестринга (31.05.1944) в Бер­ліні було створено Головне управління козацьких військ на чолі з Красновим. На початку червня 1944 р., Козацький Стан був передислокований в Білорусь, в район Барановичі — Слоним — Єльня — Столиці — Новогрудки. Сюди перебрався й штаб. Протягом короткого проміжку часу, постало 11 піших козацьких полків, чисельністю близько 1200 осіб кожен. Період перебування козацьких частин в Білорусі ознаменувався впорядкуванням церковного життя Стану. Протоієрей Василь Григор’їв (вихідець з донських козаків) зорганізуючи Козацьку епархію налагодив контакт з управляючим Барановичівсько-Новогрудської епархії Білоруської Православної Церкви єпископом Вітебським і Полоцьким Афанасієм (Мартосом), й отримав відповідне благословіння.

Затятість, з якою бились козаки з Червоною Армією, засвідчила для керівництва Вермахту їхню практичну цінність. 8 листопада 1942 року була прийняте рішення про створення козацького кавалерійського з’єднання. Керівником 1-ї кавалерійської дивізії був призначений полковник Хельмут фон Панвіц. Станом справ на 1 листопада 1943 р., чисельність очолюваної ним дивізії сягала 18 555 осіб. Переважна більшість офіцерських чинів спілкувались між собою російською мовою. Фон Панвіц (якого козаки жартома але з повагою називали «батько Панько») не поділяв нацистську «расову теорію» й наказав всьому німецькому персоналу вивчати російську. З метою підняття бойового духу, надання моральної підтримки й практичного навчання, дивізію нерідко відвідував кубанський генерал Андрій Шкуро (Шкура). Доречі, як згадують вцілілі козаки, Шкуро ніколи не цурався того що є нащадком славних запорожців, а в часі відвідин козацьких полків спілкувався рідною українською мовою.

Восени 1943 р., козаки фон Панвіца були перекинуті в Югославію, де помітно активізувалась комуністична партизанка під керівництвом Й.Тіто. Завдячуючи неабиякій маневровості, козацькі частини виявились суттєво пристосованішими до гірських умов Балкан аніж виконуючі охоронні функції німецькі дивізії. Влітку 1944 р., козаки здійснили не менше п’яти самостійних операцій в гірських районах Хорватії і Боснії, в часі яких було знищено чимало партизанських баз і пунктів. Успіх козацької кавалерії спричинився до формування 2-ої Козацької Кавалерійської дивізії. Наприкінці війни, козаки фон Панвіца (на той час, в січні 1945 р., він вже був обраним Верховним Похідним отаманом всіх козацьких військ) вели досить вдалі бої з дивізіями Червоної Армії, які намагались в районі річки Драва з’єднатись з загонами Тіто. В часі тяжких боїв, козацькій кавалерії вдалось розгромити один з полків 233-ої радянської стрілецької дивізії й примусити решту залишити захоплений раніше плацдарм на правому березі. Факт обрання німе­цького генерала Всекозацьким Отаманом було відповіддю на його прагнення зберегти козацькі традиції. Фон Панвіц вдягав козацький стрій, заснував для дітей загиблих школу козачат (одного навіть всиновив), відновив притаманні їм атрибути (папахи, кубанки і лампаси) й першим ставав в часі молитви на коліна.

Влітку 1944 року полковник Павлов загинув, й похідним отаманом був назначений колишній білогвардійський сотник Тимофій Доманов. В зв’язку з новим наступом Червоної Армії, Козацький Стан був передислокований спочатку з Білорусії на північ Польщі, а 6 липня 1944 року було прийняте рішення про перехід козацьких частин в Північну Італію. Пізніше сюди перебрались й їхні родити та кавказькі (переважно черкеські) частини під керівництвом генерала Султан-Гірей Клича. Вимушених колоністів поділили по донським, кубанським і терським станицям. Про життя козаків на Півночі Італії в 1944 році було відзнято документальний фільм. Доречі, серед духовенства яке супроводжувало козаків в часі відступу були й українські священники (зокрема благочинний Донецького округу Автономної Української Православної Церкви протоієрей Ісидор Дереза). Козаки відразу перейменували місцеві поселення в станиці, депортували всіх, кого підозрювали в співпраці з антифашистами, налагодили видання газети «Козацька земля» і навіть відкрили Перше козацьке юнкерське училище під керівництвом полковника Мединського. Історія Козацького Стану в Італії є короткою (серпень 1944 — травень 1945), проте вже стала причиною кількох досліджень (переважно західними) істориками. Переймаючись проблемою збереження козацької ідентичності, генерал Краснов в 1944 році звернувся з листом-проханням до Архієрейського Синода Російської Православної Церкви за кордоном й митрополита Анастасія започаткувати окрему Козацьку єпархію на чолі з архієпископом або навіть митрополитом. На жаль, донині належним чином не досліджено роль православного клиру в долі Козацького Стану. Проте відомо, що саме його зусиллями була зірвана спроба нацистів переформувати Головне управління козацьких військ в Козацький Уряд й сепарувати козаків в окремий етнос. Деякі історики підозрюють що саме завдячуючи старанням, зв’язкам і зусиллям духовенства, в квітні 1945 року Козацький Стан врешті-решт підпорядкували генералу Власову. 30 квітня, керуючий німецькими військами в Італії генерал Ретінгер видав наказ про капітуляцію. Ця обставина змусила керівництво Стану прийняти рішення про переселення до Східного Тіролю (Австрія). Загальна кількість бійців, членів їхніх родин та непридатних до військових дій козаків сягала на той час 40 тисяч осіб. 2 травня розпочався перехід козаків через Альпи. Вцілілі свідчили, що долаючи високогірні перевали козаки нерідко вбивали втікаючих з Італії німецьких офіцерів й обурювались їхнім небажанням продовжувати спротив сталінським союзникам. Витримавши кілька бомбардувань й сутичок з партизанами, козаки дісталися 6 травня міста Лієнц. 10 травня туди підійшли й козацькі частини якими керував генерал Шкуро. З боями вже після підписання капітуляції пробивалась в Австрію з Хорватії й 15-та кавалерійська дивізія фон Панвіца. 18 травня (вже по закінченню бойових дій) весь склад Козацького Стану капітулював перед британськими військами. Козакам дозволили оселитись в кількох таборах. Згідно лютневих пунктів Ялтинської угоди, США та Великобританія зобов’язувалися передавати Сталіну всіх колишніх радянських громадян, які зі зброєю в руках воювали на боці Німеччини. 28-го травня 1945-го року, генерал Краснов (який, до речі, ніколи громадянином так ненависного йому Радянського Союзу і не був) та ще близько двох з половиною тисяч козацьких отаманів та офіцерів були передані британцями СМЕРШу. Згодом почався процес затримання й передачі рядових козаків та членів їхніх родин. Чимало з них загинули від куль й штиків британців, а багатьох ще в часі перевезення до Радянського Союзу на смерть закатували радянські солдати. Не кращою була доля і вцілілих. Згодом урядові чинники Великої Британії визнали факт передачі козаків помилкою і вибачилися, проте ця обставина не повернула життя кільком сотням тисяч вбитих або по-звірячому закатованих козаків.

Генерал фон Панвіц, як громадянин Німеччини, депортації в Радянський Союз не підлягав. Британці пропонували йому утримання в концтаборі для німецьких військовополонених, але він відмовився, заявивши, що не має морального права залишити козаків, період керування якими він вважає найщасливішими роками життя. Такий вчинок став прикладом і для підлеглих йому офіцерів. Майже всі погодились на етапування з козаками до Сибіру. Більшість звідти не повернулися.

Відомо, що Сталін безпосередньо давав вказівки щодо форм фіксації свідчень утримуваних в Луб’янській в’язниці козацьких генералів. Протоколи «допитів» складені типово. Ця обставина дає підстави стверджувати, що впродовж півтора року (саме стільки часу відбувалось так зв. досудове слідство) «підслідних» неодноразово катували й замикали в карцер. Знищити, попередньо всебічно оббрехавши й скомпрометувавши людей які створюваному ним «радянському народові» могли логічно й переконливо пояснити злочинну суть очолюваної ним системи, було для Сталіна вкрай важливим. Рішення про страту Краснова й Шкуро було прийняте ще до формального (до речі, закритого) судового процесу на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б). 15-го січня 1947 року розпочалось закрите засідання Військової Колегії Верховного Суду СССР.

Суд відбувся без участі обвинувачення і захисту (прокурорів та адвокатів) й свідків. Визнавши очільників Козацького Стану (Петра Краснова, Андрія Шкуро, Клич Султан-Гірея, Семена Краснова, Тимофія Доманова й Хельмута фон Панвіца) винними в шпигунстві, контреволюційно-білогвардійській й диверсійно-терористичній діяльності проти Радянського Союзу й засуджуючи їх до смертної кари, судді лише слухняно виконали вказівку Сталіна і його оточення. Наступного дня останні козацькі отамани були страчені. Розстріляли лише немічного на той час Петра Краснова. Решту — повісили на гаках. Хтось з причетних до катування згадував, що в останню хвилину Андрій Шкуро спромігся плюнути на ката.

В 1994-му році на території московського Храму Всіх Святих, коштами німецьких ветеранів й товариства ХV Козацького кавалерійського корпусу ім. генерала фон Панвіца було встановлено пам’ятник, яким вшановувалася пам’ять страчених козацьких генералів й загиблих козаків. 8 травня 2007-го року його осквернили. Попри формальне відкриття кримінальної справи за статтею «вандалізм», святотатці не знайдені і донині.

На прохання кількох (серед них і емігрантських) козацьких об’єднань реабілітувати знищених сталінізмом козацьких генералів, російська влада (певно прагнучи позагравати з осілою на Заході російською діаспорою), в 1996р. пішла назустріч проханню. Але вже в наступному році, рішенням Головної військової прокуратури та визначенням Військової колегії Верховного Суду Російської Федерації від 25 грудня 1997р., громадяни Німеччини й Югославії Краснов П.М., Шкуро А.Г., Султан-Гірей Клич, та громадянин Радянського Союзу Доманов Т.І. визнані засудженими обґрунтовано й такими що «не підлягають реабілітації».

Територія Всевеликого Війська Донського до 1920 р. обіймала й значну частину нинішніх Луганської та Донецької областей. Це означає що організований збройний опір комуністичній системі чинився і на крайньому Сході України.

Олександр Івахненко