Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

У СВІТІ ПОЛІТИЧНИХ ГЕНДЛЯРІВ

Вперше я познайомився з Антоном Щегельським, коли прочитав його дошкульні пародії на вірші наших поетів. Прочитав і подумав: ”Ось іще один сатирик крокує до нашого літературного цеху. Не зна, бідолаха, якою дорогою ціною діставатиметься гіркий хліб сатирика. Та, може, одумається?”

Не одумався. Бо невдовзі на світ Божий з’явилася нова книжечка. Тепер вже прозова. Сатирична повість про міністерський мурашник, де товчуть воду в ступі, не забуваючи підставляти один одному ніжки.

Потім була ще одна книжечка пародій, збірка оповідань. І, нарешті, сатиричний роман “Сезон паломництва в парламент”, виданий накладом у три примірники.

- На більше не вистачило грошей, - відверто зізнався автор, даруючи мені один із них.

У новому романі дія відбувається на державному Олімпі, де “все купується і все продається”. А літературні “паломники в парламент” – політики різного штибу: від пересічного нардепа-заробітчанина і аж до президента держави, дбають лише про особисте збагачення та про високі хлібні посади. Політичний бомонд країни виріс на таких дріжджах і з такого тіста, що якби нам скасувати недоторканність, запровадити європейські закони, призначити чесного Генпрокурора та неупереджених суддів, більше половини парламенту і чи не всі депутати місцевих рад давно б годували вошей на нарах.

Український політикум дуже нагадує театр маріонеток, де ляльководами виступають “друзі України”, яких наче бліх на собаці розплодилося по обидва боки Атлантики. Щоразу, щойно парламент має розглядати якесь серйозне і принципове питання, що зачіпає російські, ізраїльські, американські чи ще чорті-чиї інтереси, до справи підключаються майстри політичних інтриг. Одним переказують на рахунки шалені гроші. На інших зливають компромат. А що у більшості політиків не лише рильце, а вся широчезна пика в пуху і вовні, зробити їх слухняними зовсім не тяжко.

Недоторканні плюють на закони і навіть на Конституцію, яку вже не раз перекроювали і ще перекроюватимуть, підлаштовуючи під власні потреби. У романі це зокрема, простежується на прикладі перманентних змін виборчого законодавства. «Після здобуття незалежності, – пише автор, – в країні, яка понад три з половиною століття мріяла про власну державність, усе відбувалося за своїми законами. це правило настільки вкоренилося, що навіть вибори – й ті щоразу проводили за новим, ухваленим спеціально до них, законом. Ці закони розробляли таким чином, щоб створити найсприятливіші умови для повернення їхніх авторів у насиджені депутатські крісла”. Спочатку вибори були мажоритарними. Та оскільки протягом першої каденції лише декілька депутатів парламенту показали себе справжніми патріотами й особистостями, за яких не гріх і ще раз віддати голос, а всі решта були звичайними заробітчанами, які голосували за всі закони і постанови, якщо за їхню підтримку гарно платили, нові парламентські вибори, якби їх проводили за старим законом, опинилися б під загрозою. Особливо для тих, хто нічим, крім заробітчанства, не прославився. Тож незадовго до виборів ухвалили новий закон, який передбачав так звану змішану систему. Половину місць віддали мажоритарникам, а іншу – партіям.

Дарма, що тим самим народні обранці порушили добрий десяток статей Конституції. Зате забезпечили собі майже стовідсоткове проходження до владного корита.

Щоб написати так реалістично і переконливо, авторові довелося у ролі парламентського кореспондента зануритися в середовище політичного бомонду, де царює увесь отой бруд і цинізм. А працюючи у одному із штабів, він знайомиться з методами роботи московського політтехнолога, лікаря-психіатра Сергія Абрамова, який, як і багато його земляків, зробив організацію виборів своїм бізнесом. Дарма, що Абрамов ще жодного разу не привів до перемоги своїх працедавців! Він тоном знавця повчає лідерку виборчого блоку Ларису Українець, що чесна, совісна людина не має шансів випередити у виборному поєдинку лицеміра, брехуна, який не соромлячись пустить у дію будь-яку брехню, будь-яку обіцянку. Успіх у цій грі визначають найгірші людські якості. А щоб кандидатам не доводилось відверто брехати, існують політтехнологи, здатні будь-яке лайно упакувати в красиву обгортку й навчити політиків, як подати цю “цукерку” виборцю, щоб він її обов’язково з’їв.

На думку Антона Щегельського, в житті незалежної України далеко не все так просто, як здається на перший погляд. «Здобувши незалежність від “старшого брата”, - пише автор, - у щасливій ейфорії ми, українці, навіть не помітили, що потрапили до нього у ще вишуканішу й жорстокішу залежність. Кожну більш-менш важливу подію в житті нашої держави попередньо дуже ретельно розробляють і прораховують у затишних кабінетах спеціальних інститутів та лабораторій колишнього КДБ. І не виникає жодних проблем із втіленням цих розробок у життя».

Адже недаремно Україну називають країною колишніх політв’язнів та їхніх катів. Нерідко в одному будинку чи навіть у сусідніх квартирах мешкають колишній політичний в’язень, який чудом вижив десь на Соловках чи у Воркутянській тундрі, і його кат, який доживає віку в Україні. Особливо багато відставників в українській столиці, обласних центрах та приморських містах і містечках. Часто саме ця частина населення України люто ненавидить нашу незалежність. Більшість з них і досі горою стоїть за комуністів або ж за тих, хто пообіцяє “второй государствєнний” чи ще якусь політичну мильну бульку. Такі будь-яку ідею, будь-яке починання підтримають, аби тільки зашкодити «клятим хохлам».

 Попри застереження, що усі імена, події та факти у романі – плід авторської фантазії й не мають нічого спільного із реальною дійсністю, а будь-який збіг у прізвищах чи схожість персонажів на реальних осіб випадкові, знайдеться чимало політиків та державних діячів, які упізнають себе. Чого варті, наприклад, життєписи соціалістів-антагоністів Петра Симороза і Надії Завихренко, партійних вождів і народних депутатів Льва Кацманавта і Ольги Лободенко, “непримиренних” опонентів Олега Тищенка й Олега Хабадовича, єфрейтора чи, може, навіть капрала ЦРУ Степана Збаража та багатьох інших із тих, хто перетворив політику і парламентаризм на власний бізнес! Вони живі і впізнавані. Вони живуть і жирують.

А народ, яким ті політики клянуться щоразу, - за тисячу парсеків: де їм розгледіти його клопоти й біди!

Прочитав і мені стало по-справжньому моторошно: та до якого часу ця нечисть буде паразитувати на тілі тричі нещасної України?

Запитання, що рано чи пізно народ поставить своїм варягам-керманичам.

Анатолій Дімаров,
письменник, лауреат Шевченківської премії

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com