«ЧЕРНІВІВЦІ» ЯК РІЗНОВИД РОГУЛІВ

Спека спекою, а круглі дати відзначати доводиться. Особливо такі, як 70-річчя повернення Буковини до складу Неньки-України. З такої нагоди, як водиться, причепурили обласний центр, зокрема освіжили шляхові вказівники. І знову виставили себе йолопами на все Інтернет-товариство. Саме біля того місця, де за сценарієм мали вручати хліб-сіль Президенту, забовванів щит із написом: місто Чернівівці. Як кажуть, хто на кого вчився.

Конфузія мала своє продовження на урочистій асамблеї. Прем’єр, котрий прибув замість Гаранта, прочитав з папірчика відповідний текст, що приєднання Буковини у серпні 1940-го року завершило процес… возз’єднання історичних українських земель в одну державу. Як ви розумієте, Закарпаття і Крим у цьому контексті залишилися, м’яко кажучи, поза кадром.

Конфузія з неоковирним дороговказом і неграмотним вітальним текстом лише продовжила серію гучних ляпів та проколів, що вперто супроводжують нову владну команду чи не з моменту інавгурації нинішнього Президента. То за спиною Глави держави з’являється текст, написаний незрозумілою мовою, то незакріплений вінок «гуляє сам по собі», то перекручується стандартна міжнародна протокольна церемонія вшанування державного гімну і прапора, то цей державний прапор вітає високих гостей на міжнародному зібранні в Україні, почеплений догори ногами.

Це те, що на людях, перед камерами. А що діється за кулісами, то краще і не знати. Приміром, нещодавно вельми поважану делегацію впливової держави з ісламського світу пригостили в Києві на протокольному обіді борщем… зі свининою. Та ще і радісно повідомили про це гостей відкритим текстом, додавши, що то головна національна українська страва. А потім дивувалися, чого це високі гості спакували манатки і обірвали перемовини.

Дивовижні новації з життя заслужених хабарників України — чиновників Київської Міськадміністрації — не те що шокують, приголомшують. Виявляється, тепер для того, щоб владнати свої справи у відомий спосіб, недостатньо зайти до кабінету, де сидить чиновник, який вам усе зробить, звісно, не за спасибі. Так просто ви до нього не втрапите. Спочатку треба знайти людину, та що там людину, «шістку» табірну, ницість, а вже вона, точніше, воно усього за 10 тисяч «зелених» і відведе вас, куди слід, і потрібні двері відчинить.

Де вони всі взялися на нашу голову, а передусім, на голови перших осіб держави? Бо ж, як ви розумієте, то не справа Президента — перевіряти кріплення вінків, вичитувати написи на стінах і слідкувати за тим аби державні символи не висіли догори дригом. Досить уже того, що у нас більшість важливих справ догори дригом робиться. Ну і звісно, міністр закордонних справ не перевіряє меню протокольних обідів. Як і прем’єр-міністр не пише сам, та ще й від руки всі тексти, які має публічно виголосити. Для всього цього у штатах міністерств і відомств, не кажемо вже про… ну, ви самі розумієте, передбачені спеціальні чиновники. В цивілізованому суспільстві їхня діяльність непомітна. У нас — лізе у вічі. Чому?

Один із політологів, котрий давно і відверто симпатизує нинішній владній коаліції, нещодавно чітко визначив кадрову проблему як головну для першої особи держави і її оточення. Річ у тім, що керувати міністерством в тіньовому кабінеті чи навіть відповідним комітетом у парламенті за квотою опозиції і бути міністром діючого уряду або парламентарем від владної коаліції — то дуже різні речі. Образно кажучи — далеко не з кожного бійця виходить хороший будівельник. Така його доля.

Це ж стосується і так званих передвиборчих команд. Провести чергову кампанію так аби привести до парламенту чи місцевих рад максимальну кількість своїх людей — то один різновид політичної роботи. Він вимагає короткотривалої — на півтора-два місяці — максимальної мобілізації своїх сил, знань і вміння. Та от битва виграна і з’ясовується, що приїздити щодня в один і той же кабінет, нехай навіть на Печерських пагорбах, і вирішувати сотні, тисячі різноманітних справ — не під силу.

Та біда навіть не в цьому. Зрештою, на самій вершині владного Олімпу не так багато головних персонажів. Шеф команди цілком спроможний їх контролювати і при нагоді змінювати. Біда у величезній кількості так званих «рогулів». За повною дефініцією цього поняття відсилаємо до Вікіпедії. Ці індивідуми, пов’язані зі справжніми лідерами масою неформальних зв’язків: разом вчилися, в одному полку служили, ходили до дівчат на танці, а часом, ніде правди діти, на співбесіду до дільничного інспектора. І кожен вимагає, аби і його пустили до того столу, де ділять пиріг. Нехай навіть крихти підмітати, нехай навіть, як жартують прості люди, третім підбріхувачем у четвертого попихача. Аби біля столу! А слідом за любими друзями та кумами йдуть куми любих друзів і любі друзі кумів. Процес, як показав 19-річний досвід української незалежності, нескінченний.

Хтось задовольняється контролем за малюванням дороговказів. Інший монополізує замовлення на друкування отих написів, на тлі яких Перші особи фігурують перед телекамерами. А ще комусь і цього не дісталося, бо попит, навіть в Україні, перевищує пропозицію і тоді черговий рогуль виринає у коридорах Київської мерії в якості високооплачуваного «екскурсовода». І, знову ж таки, як показує досвід, на цю публіку важко знайти ради. Вони ж не в опозиції. Вони ж — свої. Разом вчилися, ходили на танці, виходили в життя. Але як на нашу думку, то це якраз той випадок, коли треба скористатися популярним на Заході гаслом: нічого особистого! Тільки справа.

В.Н.