«У СПИСКАХ НЕ ЗНАЧИТЬСЯ…»

Партизанський загін Макартичана (Гусака) базувався в лісі «Пусті Ярі» під селом Верещаками. Це на стикові трьох районів Черкаської області: Лисянського, Звенигородського, Вільшанського.

Бійцем загону з Верещак був також один юнак 1925 року народження Іващенко Йосип, що раніше утік од вербовки в Німеччину. Він проламався крізь підлогу вагона і впав прямо на шпали між двома рейками при забиранні поїзда на круту гору. Ночами він приходив з лісу і підмовив з лісу і підмовив дома свого брата Міліслава, 1928 року народження, буть з його друзями інформаторами про новини в селі, на дорогах та в сільраді.

Отож, всі новини з діяння окупантів та їх прислужників вивідували юні партизани-розвідники в складі Іващенка Міліслава Єфремовича, Бойка Василя Даниловича (1926 року народження) та Данька Дмитра Васильовича (1928 року народження). Старшим трійки був Бойко, хоч усі записи зберігалися у будинку Іващенків. Ми від принесених Йосипом з лісу гранат і зброї не лякалися і ховали все це на своїх горищах. Ними було підірвано бензовоза з-під місточка за межею верещацкого поля під Шестеринцями і одну з них вкинуто старості села Але скоро партизана Йосипа Іващенка було вбито під лісом, що сталося зразу ж після підриву бензовоза і спаління села Шестеринці, де також розстріляли багато мирних дядьків біля їхньої церкви. Розстрілював німецький спецзагін, в який вписані й поліцаї. Зв»язок з юними партизанами-розвідниками підтримував партизан Бігур, що приходив також вночі, але вже до Василя Бойка, бо наші хати були поруч.

Він дав нам наказ порізати всі паси на колгоспних тракторах, що оставлені були на полях, і які німці мали гнати на погрузку для Німеччини на станцію вільшани. Завдання було виконано вчасно, ьа ще й масло поспускали…

Але по слідах пофарбованих лиж було виявлено всіх наших хлопців. Поліцаї завели нас у приміщення колишньої сільради і дуже били чим могли, і навіть лежачих — ногами. Невдовзі Василь Бойко і поммер і помер, Міліслав ледве доліз рачки додому, мене (Дмитра!) мама випросили у старости, бо був родич, та й батько мій тоді був обраний помічником старости, то теж просився.

Битого ногами й особливо декілька разів чоботом боляче декілька разів у пахвину, мама не дали мене поліцаям розстріляти і привезли додому на санках.

Про хату партизана Йосипа та його трійцю юних партизанів-інформаторів знали земляки-партизани:

1. Оля Шестипалова з Почапинського цукрозаводу.

2. Білецький Володимир, теж із цукрозаводу.

3. Ємешів Семен із села Почапинець.

4. Штанько Данило, з того ж села Почапинці.

Партизан Бігур доповів про трагедію Макартичанові, який дав наказ: юних інформаторів у список партизанів не вносити, бо ще можуть поліцаї нагадати їм розстрілами, як попруть на захід та знайдуть папери.

А коли я, Дмитро, очуняв і батько послав мене з сулією самогонки в табір Пустих Ярів, бо догоджав партизанам як помічник старости, то мене там гарно зустріли. Зустрів і друг Міміслав, який таки втік до партизанів після побиття.

В цей же час у загін Макартичана прибув для для агітації походу на Карпати сам Сидір Артемович Ковпак. А так як усі були небриті та брудні, то куховар подавати блюда штабові запропонував мені, Дмитров. Одягли мене у білий халат, в нові тапочки, і я підносив на стіл командування картоплю в мундєрах «по-партизанськи», бо інших дакомств к цей час не було. Після війни, приїхавши в Київ, я попросився на прийом до Ковпака. Був ним упізнаний і похвалений, але пізніше виявилося, що мене в списку загону немає. Бути в таких списках було тоді небезпечно. Хоч про юних партизанів-розвідників пізніше і запевняли: О. Шестипалова, В. Білецький, С. Ємешів та Д. Штанько.

А Бігур загинув у 1944-му, в лютому, під Монастирецькою горою в Лисянці, підриваючи німецькі танки, що хотіли звільнити Корсунське оточення.

Дмитро Зверещак,
смт. Немішаєве, що на Київщині