КИТАЙСЬКЕ ВІДЛУННЯ

У середині червня 1939-го року в Тбілісі з найвищими почестями поховали радянського дипломата Івана Тимофійовича Луганця-Орельського та його дружину. Десь тоді ж без почестей, майже потай закопали останки їхнього водія. Можливо, дехто з сучасників звернув увагу на дві дивні обставини трагічної події. По-перше: номенклатурне подружжя за тодішніми суворими приписами мало бути поховане якщо не в Москві, то принаймні на батьківщині покійного Івана Тимофійовича — у місті Ворошиловграді. Однак дипломат навіки спочив у грузинській землі. По-друге: поховали Луганців-Орельських 15 червня, некролог з’явився у газеті «Правда» за три дні до того, щоправда, без фотографій. Але в тому ж номері найголовнішої радянської газети скупо і без подробиць у рубриці «Хроніка» з’явилося повідомлення про те, що Луганець-Орельський з дружиною та їхній водій трагічно загинули в «безглуздій» автомобільній катастрофі поблизу Цхалтубо. Щось тут виразно не тулилося. Проте часи були такі, що навіть як хтось про щось і здогадався, то промовчав.

І лише кілька днів тому популярний український сайт «Україна кримінальна» розмістив архівні документи слідства у справі Лаврентія Берії та його поплічників, проведеного влітку 1953-го року. І саме ці матеріали послужили поштовхом до нижчевикладеної версії одного з найганебніших злочинів Сталіна. Того самого Сталіна, якому нині зусиллями параноїдальних комуномутантів споруджуються пам’ятники.

У згаданому некролозі з газети «Правда», даруйте за каламбур, правдивими були лише дата народження і смерті дипломата і його остання посада — посол СРСР у Китаї при уряді тодішнього глави держави Чан Кайші.

Насправді ж прізвище Івана Тимофійовича було Бовкун. А Луганець та Орельський — то партійні псевдоніми з його короткого, але бурхливого революційного життя. Він народився в 1893-му році у невеличкому тоді повітовому місті Луганську в родині робітника. Закінчив казенним коштом дуже престижну тоді Луганську залізничну школу, але майже одразу поїхав до Черкас, де провчився три роки — до 1915-го — у вчительській семінарії. Коли його нарешті розшукала мобілізаційна комісія, метикуватий Іван Бовкун примудрився прилаштуватись у тилові служби, відтак пороху на фронтах Першої Світової не нюхав, оборону тримав за сотні верст від найближчої передової.

У 1918-му році з’ясувалося, що Іван Бовкун, він же Луганець, він же Орельський є одним із керівників партії українських комуністів-боротьбистів. І відповідає за формування робітничо-селянської армії Української Соціалістичної Радянської Республіки. У 1920-му році під потужним тиском Москви та пробільшовицького Комінтерну партія українських боротьбистів самоліквідовується, а її члени вступають до лав компартії більшовиків України, філії ленінської РКП(б). Під прізвищем Луганець-Орельський колишній боротьбист працює спочатку у київській ГубЧК. А невдовзі уже в центральному апараті ДПУ УСРР. З 1937-го року — почесний чекіст (було тоді таке високе звання) призначається послом СРСР у Китаї.

На той момент уряд демократичного Китаю вів важку війну з японськими агресорами. Радянський Союз, дбаючи про безпеку своїх східних кордонів, надавав Чан Кайші вельми суттєву допомогу. Радянські військові розвідники здобували безцінну інформацію для китайських генералів. Військові спеціалісти — серед них ще один наш земляк, майбутній маршал бронетанкових військ Павло Рибалко — формували з учорашніх селян професійні боєздатні дивізії. Радянські військові льотчики позбавили японську армію переваги у повітрі. Двоє з них, наші, знову ж таки, земляки, капітани Кулішенко і Губенко одержали найвищі відзнаки національних героїв Китаю.

Та от настав 1939-й рік. Сталін вів секретні переговори з Берліном. Про це зараз добре відомо. Але й досі мало хто знає, що не менш активні переговори велися на той час і з Токіо. Звісно, за плечима Чан Кайші. І в таємниці від власних дипломатів. Проте, Сталін ніколи і ні в чому не був до кінця упевнений. Особливо в тому, чи буде мовчати колишній український боротьбист з подвійним псевдонімом замість прізвища. Відтак на початку червня 1939-го року Івана Бовкуна разом із дружиною відкликають до Москви, начебто для нового призначення, а поки що відправляють лікуватися до елітного санаторію у Цхалтубо.

В ніч на 9 червня подружжя заарештовують, потай відправляють до Москви — на Луб’янку. Там беріївські костоломи оперативно вибивають з обох визнання в роботі начебто на японську розвідку — і радісно повідомляють про це Сталіну. Однак вождь наказує: ніяких, навіть закритих судів! Імітувати автомобільну катастрофу та поховати з почестями в Тбілісі. Послу і його дружині проломлюють голови молотками, знову ж таки, потай перевозять до Грузії, де й виставляють нарешті — аж 15 червня! — їхні добре загримовані останки на всенародний огляд.

Таємниця спливла рівно через 14 років, під час слідства по справі Берії. Головні організатори вбивства, а також безпосередні його виконавці, генерали МДБ Влодзімірський та Церетелі були засуджені до страти і розстріляні. А їхні зізнання знову на десятиріччя заховали до секретних архівів.

Невдовзі після підписання пакту «Молотов-Ріббентроп» Москва підписала аналогічний документ з Японією. Згідно з ним будь-яка допомога уряду Чан Кайші була припинена, усі радянські розвідники та військові відкликані. В радянській пресі відтоді ім’я Чан Кайші згадувалося лише в негативному контексті. Демократичний Китай залишився сам-на-сам із агресором. Тільки за японськими заниженими даними радянський нейтралітет обійшовся Китаю у 4 мільйони вбитих самих лише солдатів та офіцерів армії Чан Кайші. Кількість мирних жителів, що стали «супутніми» жертвами цієї війни, набагато перевищує оті 4 мільйони.

В.Н.