МАТРОС-ШАХІСТ

Пригадалася розповідь Володимира Петренка із міста Каніва, що на Черкащині, про шаховий чемпіонат Прибалтійського військового округу 1959 року. Гарнізон, до складу якого входив і його радіотехнічний полк, розташувався на околиці затишного латвійського містечка Тукумс.

Командир полку полковник Щеглов виборов звання чемпіона округу з шахів. З такої нагоди в гарнізонному клубі відбулися гучні урочистості. У супроводі духового оркестру переможця вітали від кожного підрозділу передовики з військової та політичної підготовки. Жінки, що працювали в гарнізоні, дарували квіти.

Розпашілий від несподіваного шквалу лестощів чемпіон зробив необачний крок: запропонував бажаючим сеанс одночасної гри на скількох завгодно дошках, їх назбиралося 18. Сеанс був блискучий. Невдахи вилітали чи не кожні 5 хвилин. Щоправда, трапилася несподіванка: матрос Костенко вигравав раз у раз, і бурякове обличчя нашого чемпіона вже не віщувало нічого втішного підлеглим, які не попередили про зухвальця. Матрос Костенко належав до боцманської команди й користувався особливими привілеями, Він не знав нарядів на камбуз, не ходив на вахти, не потрапляв на гаупт-вахту, навіть на його «нєпаложенную», українську мову не звертали уваги. Річ у тім, що при господарчій частині гарнізону існувала відома на весь військовий округ свиноферма.

Поважні „Побєди» всіляких адміралів, генералів і маршалів, черкаючи черевом по землі, немов свячену паску, вивозили звідси свинячі туші з отакенним українським салом.

Чому українським? Засновником і незмінним завідувачем свиноферми був матрос з Київщини Костенко. Ветеринаром-зоотехніком, фуражиром-кормовозом, свинарем і сторожем був той самий Костенко. Річ у тім, що варто було сторонньому не те що прийти на підміну — тільки перетнути межі володінь легендарного матроса — одразу починався нестримний падіж худоби. Опецькуваті хряки на очах перетворювалися на сухоребрих хортів, що несамовито трощили й поглинали навіть радіолампи завбільшки з глечик. Своїх підопічних Костенко знав поіменно, пестливо розмовляв з ними, ласкаво почісував. Свині були в нього завжди чисті, доглянуті й ситі (до камбуза — рукою подати).

– Мєня мать так нє холіла, — захоплювався боцман (мічман за званням) Макаров, згадуючи при цьому «твою мать». А командир підрозділу капітан-лейтенант Решетов дивився крізь пальці на далеко не стройову виправку свого негласного годувальника.

І ось на тобі — повний крах! Ніхто дотепер не звертав уваги на безвинну забавку дивакуватого свинаря. Костенко скрізь — у кубрику й на камбузі, у лазні й навіть на ранкових та вечірніх перевірках не розлучався зі своїми кишеньковими шахами. Грав сам з собою, нікому при зустрічі не віддаючи честі, обертаючи раз по раз мініатюрну дошку з магнітними фігурками. До цього всі настільки звикли, що були б здивовані, якби Костенко пройшовся повз них без шахів. Чому не потрапив до відбіркових гарнізонних змагань? А за свинями хто доглядатиме?! Змагання, тим більше поїздки, це не для Костенка. А тут гора прийшла до Магомета...

Отримавши з десяток чесно заслужених матів, «чемпіон» Щеглов безпорадно обвів очима присутніх і запитав у замполіта, підполковника Шевченка:

– Кто такой?!

Частина присутніх вже встигла залишити приміщення клубу, щоб донести іншим шалену й небезпечну, як виявилося опісля, звістку.

– Наш, товаріщ полковнік, рядовой Костенко (то були часи хрущовських реформ і в морських частинах, переведених у ранг сухопутніх, у званнях панувала суцільна «каша»), — відповів замполіт.

– Р-р-ядавой Кастєнка, да какіх пор свіньї візжать будут?! — вихопився на виручку запопадливий боцман Макаров, розраховуючи у такий спосіб розсмішити присутніх і розрядити несподівано виниклу патову ситуацію. Але аудиторія відповіла мертвою тишею...

Розгублений і пригнічений полковник Щеглов награно-великодушно простягнув матросові Костенку руку. Той повагом встав, пильно подивився переможеному в вічі й... руки не подав. Присутній командний склад вмить змалів і дружно опустив очі додолу, мовляв, нічого не помітив. Рядовим перехопило подих: «Оце зухвалець!»

На вечірній перевірці оскаженілий боцман Макаров наліво й направо розкидався нарядами. Але, овва, матрос Костенко відтоді раптом став на слуху. Його підвищили у званні, почали нагороджувати грамотами й цінними подарунками, портрет свинаря закрасувався на дошці пошани.

– Не інакше, як готують до наступного чемпіонату, — гудів у здогадках гарнізон, — гляди, стане чемпіоном збройних сил, потім чемпіоном СССР, а тоді й з самим Робертом Фішером позмагається. Стільки тримали у «чорному мішку» і, нарешті, прорвався!

Але дії гарнізонного начальства виявилися непередбачуваними. Прийшов якось працівник штабу старшина Покальчук і змовницьки прошепотів: «Нікому й слова — Костенка демобілізували!» І справді, Костенка не стало. Слідом за цим почалося інтенсивне вирізання свиней. Щодня на камбузі з’являлися обрізки сала — м’ясо рідко доходило до рядового складу. По підрозділах розпочалися турніри чергового чемпіонату з шахів...