ВИБІРКОВА ФЕМІДА

Дорогий читачу, виявляється, Ви не можете скласти заповіт і бути спокійним, що Ваша остання воля для наших судів священна. Бо для них є інший імператив — заворожуючий шурхіт купюр.

…Жили-були собі в аристократичному районі Києва мама Віра та її доньки. І була в них вірна й працьовита родичка Ганнуся, яка ще молодою приїхала після війни в Київ і опинилася в його полоні.

Ще до війни у мордовському дитячому садочку тиф обірвав двадцять сім коротеньких життів, серед яких і життя двох синочків Ганнусі.

Доньки Віри стали для Ганнусі рідними. Старша, Іринка, часто хворіла. Менша, Мілочка, росла гарнесенькою, ще у школі мала успіх у хлопців, а вже після школи почала на всі боки гуляти, та ще й до чарочки звикати.

Почалися сварки між мамою і донькою. Віра мріяла про онуків, але старша донька не могла мати дітей, розвелася з чоловіком. Меншій краса і сумління дозволяли цікавитися жонатими чоловіками, а то стезя спустошення. Мілочка робила аборт за абортом, озлоблювалася, але так і не вийшла заміж. До того ж із своєю родиною Мілочка не знаходила спільної мови. Відокремилася від спільного ведення господарства, стала замикати свою кімнату на ключ.

Матір зробила дарчу на доньок, але не порівну. Мілочці — тільки третину трикімнатної квартири, дві третини — Іринці. Та ще й дачу матір подарувала Ірині, бо Міла ту дачу ніколи не обробляла.

Ірина перенесла кілька складних операцій і, відчуваючи близький кінець, заповіла свою частину племінникам, котрих любила, як рідних дітей. Таке рішення сестри викликало справжній гнів Міли, і вона в очі хворій Ірині висловила прокляття.

Коли Ірину забрала швидка допомога в районну лікарню, стара матір не могла пробачити молодшій дочці, що та не ходила в лікарню до сестри, не перевезла її в серцеве відділення іншої, спеціалізованої лікарні, де Ірину не раз рятували.

Ірина померла.

Над волею немічної матері владу взяла Міла. Старший племінник, який виріс у цій квартирі, був свідком частого побиття Мілою своєї матері. Міла змусила його віддати ключі та більше не приходити до бабусі. Прикута до ліжка матір відчула повну залежність від доньки і підписала документ про надання Мілі права ведення усіх її справ.

Тільки Ганнусю вона не змогла підкорити, ніякої власності у цій родині Ганнуся за 60 років так і не нажила, до харчів була настільки невибагливою, що могла обходитися сухарями, розмоченими у воді, і, як пушкінський юродивий, висловлювала Мілі все, що про неї думає, вважаючи її мародеркою. Ну, не могла змиритися Ганнуся з тим, що Міла розпродує усі хутра й коштовності, які Ірина заповідала молодшій племінниці. Міла оголосила Ганнусю своїм ворогом і перестала на неї реагувати, бо обрала собі стратегічний напрямок діяльності — подала в суд претензії на володіння усією квартирою і дачею. Але є дарча матері, є заповіт покійної сестри. Виявляється, із суддею Печерського суду І.М. Рейнарт можна домовитися:

- А давайте материну дарчу вважатимемо договором довічного утримання!

- Давайте!

Давайте і отримаєте. Так пишеться новітній заповіт.

Віра недовго протрималася з Мілою.

Після смерті матері настала черга побиття Ганнусі. Більше півроку, до самої смерті, старенька була відрізана від спілкування із зовнішнім світом. Не могла нікому навіть подзвонити, бо Міла відрізала телефон. Це була помста Ганнусі, яка відстоювала останню волю своєї улюблениці Ірини. Племінники, котрих Ганнушка виростила, як і до них — їхню маму, не могли навіть передачу передати Ганнусі: Міла не впустила їх ні з міліцією, ні з дільничним лікарем, ні з родичами, ні з друзями.

Комітет захисту прав людини знаходиться через дорогу від Ганнусиної неволі, але представник Комітету дорогу не перейшов — відписав, що приватними справами не займається. За телефоном мера 15-51 можна поскаржитися на насильство в родині, але вони запитують телефон Міли, щоб з’ясувати у неї… Адміністрація району надіслала своїх представників, але Міла їм не відкрила, і вдруге вони не прийшли.

Так і загинула щедра й самотня Ганнуся. А скільки безпомічних людей продовжують страждати, якщо їм випадає на долю такий супутник, як Міла. І нема в нас закону, щоб захистити, щоб покарати...

Жахливі почуття й думки забирає з собою людина, яка, віддавши життя людям, в результаті позбавлена усіх прав. І якщо розпач існує в чиємусь серці, то він існує і в світі. І коли людина йде з цього світу, її розпач лишається тут.

Українська Феміда не хоче бачити людського розпачу, стоїть із зав’язаними очима на боці таких супутників і чутливо прислуховується до спокусливого шурхоту купюр.

Ольга Самолевська,
лауреат міжнародних кінофестивалів, мистецької премії «Київ»,
міжнародної премії ім. Тарковських