Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

НАЙМАНІ ПРАЦІВНИКИ ПРОТИ ТОП-МЕНЕДЖЕРІВ

Вже багато років народний депутат України ІІ скликання Юрій Буздуган працює над новими фінансово-економічними проектами, які мають втілити в життя ідею справедливого роподілу прибутку. Його ідею свіжі і злободенні. Але чи реально це здійснити найближчим часом, робіть висновки самі.

— Український політичний бомонд дуже далекий від народу у своєму невгамовному накопиченні матеріальних благ. Ви пропонуєте відновити справедливість, але як?

— Давайте абстрагуємося від політичних програм лідерів партій і перейдемо до того, що дійсно турбує людей. Зокрема чому ми так погано живемо? Чому нас безсоромно обкрадають? За попередні роки існування незалежної України громадяни нашої країни недоотримали пенсій і зарплат на 600 млрд доларів. Кожний робітник і пенсіонер недоотримує 600 гривень щомісячно, як мінімум. Недоплачені зарплати і пенсії складають 50 мільярдів доларів. Нині треба озброїти нашу армію найманих робітників знаннями: показати схеми, за якими їх «розводять» спритні ділки від великого бізнесу. Звернімося до світового економічного досвіду. Частка зарплат і пенсій має складати від 60 до 80 відсотків ВВП. У США ця частка постійно зростала після 1900 року і у 1988 складала 73,8%. У 1991 частка зарплат і пенсій у ВВП України складала 59%, а зараз ми маємо 32,6%. Це при тому, що прибутки наших власників і їх менеджерів зросли за десятиліття у 2,5 рази! І тепер маса прибутків в Україні набагато більша за масу зарплат і пенсій, а має бути менша у рази.

— Нам давно пропонують захоплюватися цифрами зростання макроекономіки, ВНП, ВВП. Але без зростання зарплат ця статистика для людей порожній звук. Проте економісти переконують нас, що потрібно вкладати гроші у виробництво і розвивати його, а не збільшувати зарплати. Може це корисніше для майбутнього України?

— Нам морочать голову цифрами економічного росту. Проте ми розуміємо, що прибутки отримує той, хто продає продукцію. Механізм відчуження прибутку від виробника добре відстежений. В умовах української економіки самостійне функціонування виробничих підприємств неможливе. За інших економічних умов наші олігархи втратили б все і розорилися. Баснословні прибутки отримують посередницькі структури. Дивно чути про те, що збільшення зарплат породить інфляцію. На практиці стане менше лексусів, віл у Кончі і на Канарах, парканів у лісах і більше пральних машин, якісних продуктів харчування в наших холодильниках, люди охочіше вкладатимуть гроші у банки. Апокаліпсису не буде. Подібні страхи навмисно навіюються підолігархічними газетами.

— Доходить до абсурду: підприємство виживає, робітники ледь зводять кінці з кінцями, а посередники жирують?

— Зменшення дохідності виробничих підпри­ємств відбувається за певною схемою: посередник диктує виробнику у кого купувати сировину, за якої ціною, а потім за заниженою ціною купує готову продукцію у виробника. Далі встановлює справжню ціну на готовий продукт і отримує прибуток. Але головним джерелом, за рахунок якого збільшують дохідність посередницьких корпорацій, стала заробітна плата. Найманих працівників постійно обдурюють, їм не доплачують мільярдні суми щороку. Зате дирекція підприємств завжди має непропорційно високу зарплату — це своєрідний «відкат» за співробітництво з посередницькими консорціумами. Це не випадкові схеми, а цілеспрямовано створена система надексплуатації працівників, національних багатств, виробничих потужностей. Це війна невеликої групи трутнів проти народних мас. Це головне українське протистояння. Нам же підсовують, як глобальну суперечність, битву «помаранчевих» і «біло-синіх». Телебачення замилює очі мітингами маргиналів, мусує тему другої державної, зтравлює прихильників і антиподів НАТО. З нашої безпорадності відверто кепкують і тихою сапою окучують цей механізм отримання непристойних прибутків.

Націоналізація — не вихід, а підлий маневр. Відбуваються глобальні процеси трансформації відносин власності і їх основою став процес відчуження власника від капіталу, перебрання влади на підприємстві від держави не акціонером, а управлінцем-менеджером і отримання цим менеджером через посередницькі структури, якими він управляє, доходів підприємства. Націоналізація лише змінить власника, але не подолає проблему.

— Тобто нині відбувається переросподіл економічної влади на користь менеджерів. Але ж вони роблять і добру справу. Керують процесами міжгалузевого співробітництва, налагоджують ефективний збут...

— Так, і при цьому поступово захоплюють економічну владу. Вони чинник відчуження власника від капіталу. Не існує в світі корпорації, в якої був би одноосібний власник. Співвласниками цих фірм є сотні акціонерів. Жоден з них не має права поводити себе як одноосібний господар. Можна керувати одноосібно свічним заводиком, але не корпорацією, де працюють тисячі людей. Тут вступають у справу керівники філій, підрозділів — менеджери. Вони вправно відслідковують кон’юнктуру ринку сировини та збуту, планують зміни в асортименті виробів, здійснюють маркетинг і рекламу. Ці управлінці працюють у шикарних офісах, мають власні боїнги, зупиняються в шикарних готелях. Вони безконтрольно розпоряджаються капіталом, який їм не належить. А при цьому первинні власники збирають жуки на городах. Рента цих менеджерів непропорційно висока і є загрозою для виробництва. Цю ренту необхідно зменшити...

За кордоном явище, коли право на дохід узурпує управлінець, назвали «революцією менеджерів». Останні у певний час економічної еволюції відсунули власника з магістралі у підворотню, відчужили від капіталу. Згадаймо добу СРСР, коли радянськими корпораціями керували призначені директори-менеджери, а доходи розподіляла партноменклатура. У середині 1960-х, під час косигінської реформи партноменклатурі довелося делегувати право розпоряджатися, а потім і користуватися директорату. Головною подією початку 90-х стали не політичні пертурбації, а втрата власниками права на дохід, тобто постала проблема відчуження власника від капіталу. От наприклад ви отримали сертифікат і стали акціонером великого підприємства. Вам кидають пару гривень на морозиво. Коли ви репетуєте на зборах, вам пояснюють, що підприємство збиткове. А ви бачите, що воно активно функціонує! Продукція виготовляється і продається. Таких «збиткових підприємств» у нас багато... «Дорога сировина — дешева продукція» — це формула для підприємства, а формула для посередника — отримувати прибуток на дешевій продукції, реалізовуючи її за світовими цінами. Діяли і діють тіньові схеми, які олігархи-менеджери ніколи не зруйнують навіть під державним тиском. Наприклад, у 1997 році основним видом діяльності олігархів були поставки нафтопродуктів на село. Брали російську нафту, гнали на нафтопереробний завод. Бензин уже обмінювали по бартеру на цукор, яким розраховувалися за нафту. Уявіть: собівартість бензину — 15 копійок за літр. На заправках було 60 копійок, а за бартерними угодам — 120 копійок, а в посівну і жнива — по 240 копійок. Так вилучався дохід і нафтопереробного заводу і сільського виробника. Потім була епопея з обленерго, торгівля зерном. Зверніть увагу на те як легко і безкарно у них це виходить. Легко приходять, легко заробляють, йдуть і лишають після себе руїну. Адже вилучення доходу доводить підприємство до повної руйнації. Пам’ятаєте фільм про прибульців з космосу, які літають всесвітом, шукають цивілізацію, висмоктують з неї все корисне і залишають гинути? Наші «прибульці» страшні ще тим, що вони вже «домовилися» з державою. Коли виникали проблеми, то олігархи ставали елементом державної системи, або лобіювали свої інтереси через політиків. Під ці схеми створювалися і створюються політичні партії, пишуться красиві програми розвитку тощо. Але все стоїть на місці. Олігархи-посередники мають право першої шлюбної ночі на всі більш-менш перспективні галузі. Страшно те, що вони увійшли у смак і давно отримують бариші за рахунок стримування росту наших зарплат. Ми входимо в етап симбіотичних надкорпорацій. На відміну від олігархів-посередників, олігархи-симбіоти контролюють виробничі ланцюги і не втручаються у виробничі питання. Україна виплавляє 40 млн. тон сталі на рік, з яких 36 продає за кордон. При високих світових цінах на сталь меткомбінати продають її своїм симбіотичним надкорпораціям за смішними цінами, а ті перепродують сталь за кордон уже за світовими. Українським же підприємства ця сталь продається дорожче за світові ціни! Робітникам і підприємцям-виробникам пропонується лише т.зв. «голодний мі­німум».

Рейдерство — одна з прикмет нашого часу. Олігархи-симбіоти захоплюють нові підприємства, аби контролювати закінчені виробничі цикли, галузі економіки. Це дасть їм безмежну владу і повний контроль над прибутками. Контрольні пакети акцій підприємств потрібні їм формально, аби не допустити ретельного контролю за діяльністю — з боку акціонерів або держави.

—  Добре, в України поки не має засобів впливу на олігархів, але ж Західні держави, мабуть, знають способи, як вгамувати їх апетити?

— Більше половини найбагатших американців працюють на адміністративних посадах у великих кампаніях. Західну економіку регулярно потрясають скандали з викраденням менеджерами значних сум прибутку. Махінації менеджерів стають все витонченішими. Візьмемо консалтингові кампанії — вони надають послуги управлінського характеру промисловим підприємствам. Частка доходів консалтингових кампаній на порядок перевищує доходи виробничих підприємств. Персоною гратою стає менеджер, а не капіталіст-власник. Менеджери беруть під контроль все нові виробництва, цілі галузі і викачують з них прибутки. При цьому нові підприємства вони не створюють. Зараз в Європі уже законодавчо намагаються обмежити зростання прибутків консалтингових корпорацій. Вампіризм консалтингових кампаній загрожує усій світовій економіці.

— Ви пропонуєте усунути ненажерливих менеджерів зі сфери економіки?

— Боронь, Боже! Треба боротися з відчуженням. Стрибок продуктивності праці завдячує саме ефективній роботі менеджерів. Це все одно, що викинути з автівки на шаленій швидкості шофера, а потім спробувати навчитися керувати. Всього лише пропонується посадити біля цього схибнутого «водія» представника найманих робітників з касовим апаратом і контрольними функціями. Це соціальний контроль за економікою. Найманий працівник повинен брати участь у прийнятті економічних рішень на різних щаблях виробничої ієрархії. По всій Європі працівники вже давно долучаються до прийняття економічних рішень. У США в корпорації «Дженерал Моторс» за ініціативою дирекції була проведена програма по залученню працівників до управління. У цій же країні основою соціалізації економіки стала передача пакетів акцій трудівникам та публічний контроль за великим бізнесом. Нобелівський лауреат Джон Кейнс довів, що для нормального збуту продукції частка суспільного доходу, яка дістається робітникам при розподілі має бути від 60 до 80 %! Працівник працює якісніше, ініціативніше, якщо бачить перспективу збільшення прибутку кампанії, а значить і власної зарплати. Спостережні ради давно стали нормою у розвинених країнах світу. У них дуже високе представництво працівників.

— По тому як ви коректно говорите про цей конфлікт, розумію, що барикадних боїв не буде...

— В час кризи протистояння лише зашкодять. Спочатку треба законодавчо гарантувати представництво робітників в Спостережних радах підпри­ємств України і законодавчо гарантувати права і повноваження представників профспілок у тристоронніх галузевих комісіях. Інструментом тут будуть галузеві профспілки. У нас, до речі, не так багато підприємств, які створюють продукцію — усього близько 1000. 1% відсоток підприємств дає основну масу доходів. Саме навколо цих металургійних, хімічних, феросплавних, нафтопереробних, гірничо-збагачувальних гігантів крутяться усілякі псевдобізнесмени. Їх баснословні прибутки треба поставити під контроль. Контроль за розподілом доходу ключових підприємств України — це основа.

Я впевнений, що олігархія так просто не відступить. Її сучасні маневри і цілеспрямована агресивна щодо трудящих і їх представників поведінка говорить про те, що вони не збираються йти на поступки. Хто їм протистоїть? Ніхто! Давно усунена з великої гри партноменклатура, яка мала колосальний фінансовий і майновий резерв. Власники, акціонери уже довели свою безпорадність, подекуди вони не можуть потрапити на власні підприємства. Держава також не спроможна контролювати недержавні підприємства. Треба наповнити новим змістом профспілки. У нас же вони, на жаль, повністю залежні від влади...

За мету ставиться збільшення зайнятості населення. Що ми отримали? Є 2 мільйони вакансій в Україні, паркани заводів рясніють об’явами, а ніхто не йде. Тому треба боротися за розміри зарплат, а не за вакансії. У нас відрахування на зарплату з суми ВВП складають 32%, а у США — 80%. Оце поле боротьби, а ми мусуємо тему «межі мінімальної зарплати». Будь-яка щонайменша криза з’їдає цю межу. Треба взяти за горло криву прибутків олігархів, а не порпатися в об’їдках з їх столу! В наших умовах колективний договір не може захистити найманого працівника. Нам потрібні нові механізми роботи, пов’язані з виходом контрольних функцій за межі виробництва.

Треба створити просвітницький рух «За справедливу зарплату!», щоб кожен трудівник знав, яка частка зарплати в собівартості продукції є в різних країнах світу, а яка на його підприємстві.

Здійснити контроль за посерердницькими структурами — ще одне базове завдання. Потрібен контроль за виробничими ланцюжками.

Олігархи полюбляють рейдерські атаки на профспілки. Їм важливо роздробити цей рух, децентралізувати управління, ввести в дію приручені структурри. Атакуються передусім первинні організації профспілок, на які покладені непропорційно складні завдання. Мета одна — поставити під олігархічний контроль живий механізм робочої солідарності в Україні.

Щоб вижити, ми повинні пропагувати нову стратегію боротьби, дати людям інформацію про схеми, за якими їх обдурюють на підприємства, позбавляючи гідного життя. В Україні нині є величезна армія незадоволених своїми зарплатами людей, а про що ми читаємо в газетах, на телебаченні — якась знавісніла пропаганда розпусти, дикунства, деградації, гламуру. Дайте репортажі про протистояння робітників і керівників підприємств: з блокуваннями прохідних, плакатами. Таке буває рідко на екранах. А знаєте чому? Бо буде сприйматися за приклад іншими колективами. Цей страх менеджерів-олігархів перед найманими робітниками очевидний. Наше майбутнє — то боротьба за справедливість, за те, що належить нам від початку. І в цьому наша сила.

Розмову вели Кирило Фадеєв та Андрій ГУСЄВ

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com