Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ВІД ДЕПРЕСІЇ ДО СТАБІЛІЗАЦІЇ

Нині, як ніколи, для того, щоб об’єктивно поцінувати дії Президента України, Уряду, влади взагалі, варто згадати, які обіцянки брав на себе Віктор Янукович, вступаючи в президентську гонку. Це: підвищення соціальних стандартів життя, рішуче подолання бідності; динамічний розвиток економіки; наведення ладу у владі; формування ефективної системи керування країною; утвердження закону в нашій державі; відновлення довіри до України з боку її сусідів та партнерів. Загалом, навіть у першому наближенні, є підстави стверджувати, що Президент, сили, що його підтримують, діють головним чином у такий спосіб, аби зреалізувати означений політичний курс. Інша справа, що не все вдається зробити так, як обіцялося і планувалося. Чому, які причини є перепоною у реалізації пердвиборчого курсу, — це і стало предметом нещодавніх аналізів стоденного функціонування нової влади.

По-перше, як на позитив, варто вказати на певне економічне пожвавлення у першому півріччі 2010 року, який засвідчує нехай симптоматичний але все ж наявний перехід від депресії до зростання. Є надії, що реформа міжбюджетних відносин, податкової системи, дерегуляція і розвиток підприємництва, реформування системи соціальної підтримки, медичного обслуговування, освіти, сільського господарства, пенсійного забезпечення і т.ін. посилять і прискорять процеси соціально-економічної стабілізації в країні, без чого новій владі утриматися на політико-владному олімпі буде вкрай важко.

По-друге, нова влада, на думку багатьох експертів, аналітиків швидко встановила контроль над країною, що як не суди — ряди, однак має під собою певне позитивне підгрунття. У всякому випадку нова влада вміло уникає того відкритого політичного протистояння, найперше з опозицією, яке не на догоду ні їй самій, ні країні, громадськості, враховуючи велику наявність кризових ситуацій у багатьох сферах суспільного буття.

По-третє, з точки зору політичного статусу і авторитету, нинішня влада має у суспільній свідомості досить таки показову стабільність. Так, за даними всеукраїнського соціологічного дослідження на тему «100 днів президентства В.Ф.Януковича», проведеного з 24 травня по 3 червня 2010 року Інститутом Горщеніна, 64,9 % українців позитивно оцінили діяльність В.Ф.Януковича на посаді Президента України, 53,3% заявили про свою довіру Прем’єр-міністру України М.Я.Азарову. Більше того, на питання «Якби президентські вибори відбулися ближчим часом, то за кого б ви проголосували?», 46,9% відповіли за В.Ф.Януковича, 14,1% — С.Л.Тигіпко, 9,7% — за Ю.В,Тимошенко, 5,2% — А.П.Яценюка і т.ін. Наведені дані соціологічного опитування мало чим відрізняються від тих, що отримав Український центр політичного менеджменту чи інші соціальні аналітичні служби.

По-четверте, хоча процеси, що відбуваються в Україні після 2004 року (Майдан), все ще мають характер яскраво вираженого змагання політичних сил, груп, навідь натяку на можливі соціальні вибухи немає. Це, разом з вище зазначеним, створює, хоча й складні, але загалом позитивні умови для стабілізації соціального поступу держави України вперед. Нагадаємо, що суспільна місія влади завжди була і є в основному — у забезпеченні задовільного функціонування суспільства. Тут, знову ж таки, має аналізуватися позиція і статус антивладних сил, тих, хто знаходиться в опозиції.

За оцінкою головної опозиціонерки Ю.В.Тимошенко, опозиція сильна, як ніколи, попри навідь те, що час від часу вона втрачає своїх членів. У таке твердження віриться, однак, слабо, оскільки реальних дій опозиції мало, та і суспільного розголосу вони фактично не мають. Критику Податкового кодексу, який нещодавно розглядала Верховна Рада, як і критику дій Президента і Уряду з боку опозиції майже ніхто серйозно нині не сприймає. Тай дії опозиції І.Кириленка чи А.Яценюка дієвими і відчутними аж ніяк не назвеш. «Уряд змін» Арсенія Петровича, наприклад пропонує почекати з податками на депозити, обговорює проблеми боротьби з корупцією, однак назвати такі кроки реально дієвими також важко. Куди показовішими виглядають факти кількісного зростання парламентської коаліції і, в разі, якщо з часом вона дійсно збільшиться до 300 членів, то з такою біль­шістю існує юридичне право на розгляд нових конституційних норм, тобто у Президента і його прибічників виникає реальна можливість ще більше посилювати Україну як президентсько-парламентську республіку. Вже нині політичні аналітики пророкують, що за такого перебігу обставин В.Янукович фактично поверне собі (Президенту України) ті повноваження, які свого часу мав Президент України Л.Кучма. У всякому випадку, логіка таких подій вимальовується у такий спосіб: парламентська більшість президента; «президентський уряд»; вертикаль влади в Україні, — від центру — на місця; контроль над засобами інформації; послаблення опозиції і т.ін.; — усе це на користь централізованої влади. Чи викличе це певний суспільний спротив, несприйняття, оскільки багато аналітиків вказують на ніби — то помітне згортання демократії? Викличе …, якщо не спостерігатиметься щонайменше поліпшення життя. Однак Президент України, Уряд, їх симпатики і прихильники найперше і роблять усе можливе, аби так не сталося, бо прекрасно усвідомлюють, що саме це і становить головну загрозу їх існуванню, як реальної влади в Україні. Звичайним же громадянам зовсім не важливо, у який спосіб покращено їх життя, більшість з них готові і вибачають владі навідь так звані непопулярні рішення, кроки, дії. Головне — реальний стан суспільства, більшості його громадян.

Питання зміни Конституції України на догаду президентсько-парламентської форми правління все помітніше просувається на порядок денний і іншими шляхами. Так у Верховній Раді в першому читанні вже проведено проект закону про референдум, згідно з яким не потрібно буде набирати 300 голосів у Верховній Ради задля прийняття змін до Конституції. Влада намагається узаконити референдум ще до 31 жовтня цього року, тобто до часу проведення місцевих виборів. Загалом змінення статусу влади і його посилення найпомітніше йде саме юридичним, законодавчим шляхом, чому опозиція, беручи до уваги розстановку сил у парламенті, аж ніяк не може протистояти, бодай якось помітно. На розгляді у Верховній Раді проект законів, що вже навідь розглядалися у першому читанні, — про зовнішню і внутрішню політику, про судову реформу, про місцеві вибори, про податковий і бюджетний кодекс і т.ін. Цікавим для майбутнього політичного життя в Україні, зокрема, є закон про місцеві вибори, згідно з яким до виборів не допускаються блоки і на рівні районів, міст і областей вводяться змішана система виборів — половина, за партійними списками, половина, за мажоритарними округами. В разі остаточного прийняття цього закону більшість дрібненьких політичних партій, що не мають вертикалі за усією структурою держави — від первинної організації на місцях — до центральних, загальнона­ціональних органів керівництва — елементарно припинятимуть своє існування. Врешті, для партійного будівництва в Україні такий хід справ є шляхом закономірним, оскільки за майже двадцять років незалежності в кра­їні партії не сформувалися ні як політичні сили парламентського типу, ні як політичні сили, що відображають і захищають, зреалізовують інтереси певних соціальних груп і прошарків суспільства. Нагадаємо, що первинними і найголовнішими ознаками політичних партій у їх, як кажуть, класичному варіанті є: ідеологія; політико-програмові засади (програма); вертикальна структура, що відповідає державній структурі, як національно-територіальному утворенню; членство; відповідна партійна дисципліна. Якщо із урахуванням таких ознак «реалізувати» існуючі нині в Україні понад сто п’ятдесят політичних партій, то матимемо хіба що близько десятка, як не менше, структур, які претендуватимуть на статус партій. Інші — це клуби за інтересами, символами об’єднання під одну особу, а то і зареєстровані в Міюсті на одну особу. І проблема не лише у недосконалому законі про партії, громадські об’єднання, чи у механізмі юридичної легітимації політичних партій але головним чином у тому, що переважна більшість політичних партій абсолютно позбавлені соціальної бази. У справжню партію люди об’єднуються знизу, а стимулом для такого об’єднання постає соціальний, політичний інтерес, запити і потреби, які вирішити спільно, колективно куди легше і реальніше, ніж самотужки, наодинці. Власне, лише класична політична партія спроможна і може реально розраховувати на здобуття і утримання влади але не примітивного відщипування мізерного шматочка від владного пирога. За усіх обставин наявне партійне розмаїття в Україні перспектив для подальшого розвитку не має, а, враховуючи потенційне зміцнення вертикалі влади, помітні авторитарні її обриси, двопартійна політична система проглядається достатньо реально.

Коли ведуть мову про партійну систему України, то слід брати до уваги ту принципову особливість, що ми ніколи за усі роки незалежності не мали чітко означеної політичної системи. В Україні при владі завжди були, змінюючи одна одну, бізнес-групи, клани, кланово-корпоративні формування, а тому і суспільство значною мірою формувалося як безідеологічне, безідейне. Саме це, до речі, і створило до сьогодні відповідне підґрунтя для живучості ідей реального двомовності, поліетнічності українського соціуму, серйозних трансформацій демократії. Чи не тому окремі політологи нинішній політичний режим називають реформаційним авторитаризмом, а демократію, не інакше як керованою демократією. Дійсно, якщо аналізувати пострадянський період української незалежності, то у перші роки своєї історії він характеризувався надмірною демократичною ейфорією. Мало бралося до уваги, що для справжньої, відчутної демократії треба мати: а) достатньо високий соціально-економічний рівень суспільного розвитку; б) помітну внутрішньополітичну стабільність; в) непорушне правове поле демократії; високий рівень політичної культури громадян, соціуму.

У зв’язку з вище означеним не лише дискусійними але й значною мірою доленосним для України є питання зовнішньої політики. Загалом В.Ф.Янукович намагається створити нейтральну державу, хоча дехто вважає, що саме за рахунок східного вектору зовнішньої політики і тримається його влада.

Сучасний світ, як відомо, живе у двох основних вимірах: інтеграційному і виокремленості. Обидва виміри тісно взаємопов’язані. Не перебільшуючи будь-який з них, зізнаймося, що далеко не багатьом країнам світу Україна цікава. Чому? Бо ми: а) фактично не становимо ніякої військової загрози; б) з нашої території немає (і це чудово) будь-яких терористичних загроз; в) ми не є конкурентами нікому в освоєнні космосу; г) ми нікому не переходимо дорогу за рівнем свого соціально-економічного розвитку. Перелік сентенцій, які доводять, що нам, українцям, важливо найперше концентруватися на своїх власних проблемах розвитку і життя, а вже потім реально розглядати питання куди і задля чого треба вступати чи інтегруватися.

Микола Головатий,
проректор з наукової роботи МАУП

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com