Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Зіштовхнули лобами

В повоєнний час для придушення національно-визвольного руху в Україні радянська влада застосовувала велику кількість різноманітних засобів: від безпосередніх військових дій проти підпілля ОУН та формувань УПА — до витончених агентурних комбінацій. Для реалізації цих засобів використовувалися регулярні війська, війська НКДБ-МДБ і парамілітарні формування. Хто ж такі останні в цьому списку?

Парамілітарними формуваннями були винищувальні батальйони та групи самоохорони. Саме ці підрозділи повинні були наочно продемонструвати, що проти «українсько-німецьких націоналістів» виступають місцеві мешканці, реорганізовані владою у означені формування. Отже, для населення Радянського Союзу та світової громадськості влада намагалася звести боротьбу з ОУН і УПА до протистояння з «кримінальними бандами і зрадниками», які працювали на іноземні розвідки. Але, в той же час, на думку сучасних дослідників Г.І. Гончарука та О.Ю. Ногайцева, характер чисельних постанов про посилення боротьби з ОУН і УПА свідчив про політичний підтекст цієї боротьби. Тобто, влада бачила реальну загрозу, яку ніс націоналістичний рух не тільки з точки зору нанесння чисельних втрат, але і як загрозу власній ідеології, принаймні, на частині своєї території.

Винищувальні бата­льйони як військові формування для боротьби з парашутним десантом та диверсантами у прифронтовій зоні, були сформовані ще 24 червня 1941 року на основі постанови Ради Народних Комісарів СРСР. А вже як формування для боротьби з українськими повстанцями з ОУН (б) ці батальйони виникають на Станіславщині у квітні—травні 1944 року. Значну частину цих батальйонів через їх неефективність і дії, що суперечили загальному курсу радянської влади, було розформовано у 1947 році. А ті, що залишилися, 1 липня 1948 року були перейменовані у групи охорони громадського порядку (ГОГП) і продовжували діяти аж до моменту свого розпуску у 1954 р. Групи самоохорони були створені на основі постанови ЦК КП(б)У від 10 січня 1945 року. Зокрема, в ній пропонувалося створити в кожному селі з місцевих селян групу самоохорони для захисту колгоспного майна; подібні групи пропонувалося створювати на підприємствах з робітників цих підприємств. У лютому 1947 року для посилення боротьби з ОУН і УПА парамілітарні формування було передано у підпорядкування МДБ (до 1947 року вони були підпорядковані МВС). З цього періоду «істребків» (росій­скою — «истребительные батальоны») починають активно залучати до участі в чекістко-вій­ськових операціях та інших оперативних комбінаціях.

Особовий склад винищувальних батальйонів та груп самоохорони формувався за ідейним принципом або примусово. Саме за ідейним принципом до парамілітарних формувань вступали добровільно особи, які були або ідейними комуністами чи просто прихильниками нової влади, або приїжджими зі Сходу активістами, або представниками місцевого населення, сім’ї яких постраждали від терору СБ ОУН. Хоча цих осіб у складі парамілітарних формувань був певний (подекуди — навіть значний) відсоток, більшість бійців складали примусово рекрутовані особи. Ось один з прикладів того, як «записували» у винищувальні батальйони. Бійці військового гарнізону села Колодінці Львівської області 30 березня 1946 року затримали 7 чоловік, які здатні були носити зброю. Вони були допитані та побиті, після чого їх було замкнуто до льоху. 31 березня вони були направлені до Куліковського райвідділу МВС, де їм запропонували або вступити до винищувального батальйону, або їхати на будівництво шосейних доріг. Відпустили їх лише після того, як 5 з них зголосилися вступити до винищувального батальйону. Подібними методами винищува­льні батальйони були ство­рені в селах Печихвости, Малий та Великий Дорошев Львівської області та в інших. Ще однією категорією осіб у скла­ді парамілітарних фо­рмувань були повстанці, які добровільно склали зброю. Але, стосовно цих осіб, логічно допустити, що багато з них через винищувальні батальйони та групи самоохорони, отримавши зброю, знову поверталися до підпілля. Так, в с. Молодків Солотвинського району Станіславської області до винищувального батальйону були прийняті бійці, які нещодавно добровільно вийшли з підпілля: В. Вовчук, М. Вовчук В. Кисляк. Вони 28 березня 1946 року вбили командира винищувального батальйону Мікуліна, його родину та 8 сіль­ських активістів, захопили 2 кулемети, 31 гвинтівку, 4 автомати та повернулися до підпілля. В перші повоєнні роки такі випадки були непоодинокими, осо­бливо, якщо врахувати ті умови, в які були поставлені бійці парамілітарних формувань.

В перші повоєнні роки соціально-побутове забезпечення як винищувальних батальйонів, так і груп самоохорони було жалюгідним. Бійці цих формувань повинні були виконувати обов’язки по захисту радянського майна та здій­снювати охорону громадського порядку лише у вільний від основної роботи час. В одній з чисельних доповідних записок відзначалося, що винищувальні батальйони у біль­шості своїй складаються з сільської бідноти, тому під час весінньої сівби багато часу приділяють сільськогосподарським роботам. Лише в липні 1946 року постановою оргбюро ЦК КП(б)У бійці винищувальних батальйонів звільнялися від виконання будь-яких місцевих трудових повинностей, також покращувалось забезпечення бійців промисловими товарами та пропонувалося закупити цінних подарунків на суму до 200 тис. карбованців та преміювати кращих бійців та командирів. Погано впливала на боєздатність і проблема з оплатою бійців цих формувань. Так, ще в 1949 році зарахування трудоднів бійцям груп самоохорони в кожному колгоспі обраховувалися по-різному. По Волинській області: в колгоспі «Шлях до комунізму» село Мілуші Луцького району нараховано 250 трудоднів на рік (або 5% від загальної кількості трудоднів). У винищувальних батальйонах в 1947 році встановлювалася оплата командирам — 500 карбованців, бійцям — 200 карбованців, до того ж, пропонувалося виділити фонди для надання матеріальної допомоги сім’ям загиблих. 11 липня 1950 року вийшла постанова ЦК КП(б)У під № 40/22, в якій пропонувалося розповсюдити пенсійне забезпечення на бійців груп охорони громадського порядку, а також надавати матеріальну допомогу та сприяти покращенню житлово-побутових умов сім’ям постраждалих в боротьбі з українським підпіллям. Отже, як відзначають історики Д.Вєдєнєєв та Г.Биструхін, врешті-решт, радянська влада перемогла у «боротьбі за уми і серця людей». На тлі посилення репресивних заходів проти сімей участників національно-визвольного руху досить привабливо виглядали ті преференції, які отримували особи, що співпрацювали з радянською владою. Натомість, вони втрачали довіру з боку місцевого населення, і, як правило, з пересторогою на цих осіб дивилось їх безпосереднє начальство. У постанові ЦК КП(б)У під № 56/37-оп серед недоліків у боротьбі з українськими націоналістами в 1945 року відзначалось, що начальники райвідділів НКВС погано організовують самоохорону тому, що погано знають місцеве населення і не довіряють останньому зброю. Відомо, що на січень 1946 року в Станіславській області в Станіславському районі нараховувалося 14 винищувальних батальйонів, озброєними були лише 3, в Калушському районі — з 10 винищувальних батальйонів озброєними були також 3. В Дрогобицькій області на 1 березня 1949 року було створено 779 колгоспів, а групи самоохорони — тільки в 523. Подібна ситуація склалася і у Волинській області. Там, на 1949 рік, було створено 1057 колгоспів, а групи самоохорони з’явилися тільки в 1003 колгоспах. В той самий час, у створених парамілітарних формуваннях активно впроваджувалася агентура МВС і МДБ, проводилися чистки від «нестійких» елементів. Тільки у Львівській області з 306 перевірених протягом квітня-травня 1946 року винищувальних батальйонів було відраховано 1124 особи з причини недовіри до них і 175 — через підозру у зв’язках із УПА. Отже, на 1947 рік, коли парамілітарні формування було передано у підпорядкування МДБ, більшість з цих підрозділів було розформовано, а ті, що залишилися, залучалися до різноманітних акцій проти бандерівського під­пілля.

В 1947 році у підпорядкування МДБ було передано 1909 винищувальних батальйонів з особовим складом у 35125 осіб і озброєнням 35817 одиниць. Це були досить зна­чні сили і їх почали використовувати не тільки для захисту радянського майна, а також в чекістсько-військових операціях, для охорони затриманих і під час каральних акцій проти місцевого населення.

У чекістсько-військових операціях парамілітарним формуванням відводилась роль допоміжних сил. Так, ще в січні 1945 року вийшла постанова ЦК КП(б)У «Про посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами в західних областях УРСР»; в ній, зокрема, пропонувалося для ліквідації невеликих озброєних груп повстанців створювати невеликі вій­ськові групи, до складу яких залучати і бійців винищувальних бата­льйонів. Ця тактика довела свою ефективність, і в подальшому для ліквідації залишків підпілля ОУН будуть використовуватися саме такі групи. На 1945 рік було заплановано цілий ряд оперативно-військових комбінацій з використанням невеличких загонів для ліквідації груп ОУН-УПА. В подібний спо­сіб було заплановано знищити групу СБ «Нагірного», групу СБ «Метелика», групу «Бурого», групу «Мата», групу «Луя», групу «Беркута», групу «Крюка» тощо, які діяли у Волин­ській області. За іншою тактичною схемою, під час здійснення в районах області чекістко-військових операцій планувалося заблокувати села винищувальними батальйонами та групами самоохорони. В такий спосіб планувалося ліквідувати групу «Козака» (174 бійця винищувального батальйону повинні були заблокувати 10 сіл в районі, де проводилась ця операція); групу «Толіка» (95 бійців винищувального батальйону мали заблокувати 6 сіл в районі проведення операції); групу «Євгена» (203 бійця груп самоохорони та оперпрацівників повинні були заблокувати 9 сіл відповідного району) тощо. Таким чином, під час проведення широкомасштабних вій­ськових операцій радянської влади проти українського підпілля ОУН-УПА парамілітарні формування виконували роль допоміжних військових сил, але й цим їх участь у боротьбі з бандерівцями не обмежувалась.

Акції проти повстанців, як правило, проводилися силами винищувальних батальйонів. За січень-березень 1947 року у західних областях УРСР бійці винищувальних батальйо­нів провели 110 операцій, при цьому вбито було 58 повстанців, захоплено 267 осіб та 220 одиниць зброї. Зокрема, винищувальний батальйон під командуванням Суворова 5 березня 1947 року провів операцію в селі Ясино Кутського району Станіславської області. В результаті цієї операції було вбито 2 повстанця, захоплено двох осіб і знайдено схрон з продовольчими товарами. В той самий час, як відзначали самі представники радянської влади, у парамілітарних формуваннях був значний відсоток оунів­ської агентури. Тому, часто зброя винищувальних батальйонів та груп самоохорони поверталася проти своїх командирів. Ось як розгортались події в одному з сіл Західної України: 8 квітня 1946 року вартовий Черешкевич подав хибний сигнал тривоги і під час загальної метушні застрелив з автомата командира батальйону Мартинюка. Подібні факти мали місце в березні-квітні 1946 року також в Галицькому районі Станіславської області, Костопольському районі Рівненської області та ін. Отже, агентура ОУН діяла жорстко й навіть жорстоко. Це можна пояснити тим, що українські пов­станці жили в умовах вій­ни і на всі свої дії дивилися крізь призму вій­сько­вого конфлікту. Тими самими «методами» діяли і їх опоненти...

Провідним завданням парамілітарних формувань був захист радянського майна від нападів українських повстанців. У 1949 році у Волинській області групами охорони громадського порядку було відбито 33 озброєні напади оунівців на колгоспи та села області, вбито 31 та затримано 14 осіб. З іншого боку, розпорошеність бійців винищувальних батальйонів по території сіл та невелика чисельність груп самоохорони створювали певні проблеми. Однією з таких проблем була низька боєздатність невеликих формувань у протистоянні з досвідченими бійцями УПА. Так, 5 листопада 1947 року на хуторі Калинки Немирівського району Львівської області в результаті нападу на місцевий колгосп загинув інструктор РК КП(б)У Костріцин, голова сільради Н. Лісоцький та голова колгоспу С. Лісоцький. 27 листопада цього ж року в селі Гайворонка Золотніковського району Тернопільської області під час нападу повстанців був повішений голова колгоспу Шейко, спалено колгоспний сарай з сіном та соломою. Непоодинокими були і випадки, коли при нападі оунівців на села бійці винищувальних батальйонів не допомагали військам і міліції. По­дібні факти кваліфікувалися радянським правосуддям як зрада і каралися відповідно.

З іншого боку, бійці парамілітарних формувань повинні були слідкувати за порядком в селі, їх залучали до охорони затриманих під час обшуків і облав, які систематично проводилися по селах. А якщо врахувати, що у пер­ші повоєнні роки кількість працівників правоохоронних органів в селах Західної України була невелика, то вся відповідальність за дотримання громадського порядку покладалась на бійців винищувальних батальйонів та груп самоохорони. І хоча вони повинні були слідкувати за дотриманням радянських законів, часто вони їх і порушували. Для бійців парамілітарних формувань, у плані порушення чинного на той час законодавства, «взірцем» були їх безпосередні куратори. В одному з численних радянських звітів відзначалося, що по лінії МВС радянські закони порушують до 80% ді­ль­­ничних, оперативно-упо­вноважених працівників та міліціонерів. До проти­прав­них дій залучались ті ж самі «істребки». Так, зі звітів СБ ОУН Тернопільщини дізнаємось, що «істребки» брали участь у катуваннях затриманих та каральних акціях проти Найбільш характерні види злочинів, які здійснювали бійці парамілітарних формувань — злочини проти життя та здоров’я особи; злочини проти волі, честі та гідності; злочини проти власності; злочини проти громадської безпеки. Отже, порушуючи радянські закони, представники влади самі провокували опір з боку місцевого населення, який вилився у довготривале протистояння з українським націоналістичним підпіллям.

В той самий час і українські націоналісти використовували парамі­літарні формування у своїх цілях. Серед бійців винищувальних батальйонів та груп самоохорони, особливо в перші повоєнні роки, було багато оунівської агентури. Саме через цих осіб вдавалося звільняти деяких представників під­пілля. Через парамілітарні формування у повоєнні роки український націоналістичний рух отримував зброю та вишколені кадри. Так, в одному з оперативних звітів МДБ відзначалося, що командир винищувального батальйону села Чабель Клесовського району Рівненської області особисто передав сотенному «Черешні» частину боєкомплекту. Відзначимо, що ця тактика, коли за рахунок військових формувань потенційного супротивника виховувалися кадри, потрібні для підпілля, була звичною ще з часів Другої світової війни. Але це не перешкоджало українському націоналістичному підпіллю вести жорстоку боротьбу з групами охорони громадського порядку та групами самоохорони. Природно цими акціями ще більше залякувалося і без того стомлене бескінечною вій­ною мирне населення. Зокрема, в одній з інс­трукцій центрального проводу ОУН від 1945 року пропонувалося в населених пунктах, де діють винищувальні батальйони, серед місцевого населення проводити навіть різновиди «децимації». Ці жорстокі заходи ще більше погіршили ситуацію. Тому, згодом тактика підпілля змінюється і провідним завданням стає знищення радянського активу та бійців парамілітарних формувань. Так, в одному з оперативних зведень МДБ за 1949 рік відзначалось, що з боку оунівців посилився терор проти діль­ничних уповноважених та бійців охорони громадського порядку.

Аналіз архівних матеріалів свідчить, що в чисельних повстанських документах різняться поняття «істребків» та «більшовиків». Очевидно, поняття «більшовики» місцеве населення і українські повстанці використовували більше за національною ознакою. Тобто, «більшовик» усвідомлювався як не місцева людна, що уособлює нову владу. В поняття «істребки» закладали національно-психологічний підтекст — це представники місцевого населення, які за різних причин спів­працюють з владою і фактично є зрадниками для націоналістичного руху. Але з «істребками» можна домовитися і через них можна здобути необхідну інформацію та зброю. Така парадоксальна ситуація у ставленні до парамілітарних формувань склалася не тільки у оунівців, але і у місцевого населення. З одного боку, бійці парамілітарних формувань вважалися такими, що за гроші або з принципу перейшли на бік радянської влади і воюють проти своїх земляків. З іншого боку, саме парамілітарні формування ставали на захист колгоспного майна, яке, де факто, складалася силами і за рахунок місцевого населення, забезпечували порядок по селах.

В середині 50-х років ХХ століття парамілітарні формування було розпущено, а їх представники стали кадровим потенціалом радянської влади в регіоні.

Роман Шляхтич,
Криворізький Державний Педагогічний Університет
Матеріал надано шеф-редактором журналу «Історія в школі» Ю.Войцеховським

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com