Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Гірка дума

Початок ХХ ст., ознаменований для Російської імперії бурхливими революційними потрясіннями, мав своїм наслідком створення нового представницького законодорадчого органу державної влади — Державної Думи, з юридичного погляду — нижньої палати російського парламенту (верхньою стала реорганізована Державна Рада).

Перед новоствореною Думою постала необхід­ність вирішення складних питань суспільно-політичного та соціально-економічного характеру. Однак, наростання протиріч між самодержавством та парламентом, обмеження повноважень останнього недосконалим законодавством, політична та етнічна мозаїчність новоствореного органу не дозволили йому ефективно працювати.  Зміни у бік демократизації та розширення виборчих прав населення, зрештою, стали позірними. Низка обмежень була встановлена ще до початку роботи Державної Думи (багатоступеневість: для поміщиків та міського населення — двоступенева система, для промислового робітництва — три­ступенева, для селянства — чотирьохступенева; майновий ценз; об’єд­нання станового принципу із безстановим та ін.), що дозволяло уряду контролювати хід виборчої кампанії та впливати на її результати. Так, дотримання станового принципу призвело до того, що один виборщик обирався 2 тис. землевласниками, 4 тис. міщан, 30 тис. селянського та козацького населення, 90 тис. робітників від кожної окремої курії.

Запровадження антидемократичного виборчого законодавства стало одним із головних методів впливу царського уряду на формування лояльного етносоціального та політичного складу депутатського корпусу.

У складних внутрішньополітичних умовах проходили кожні вибори, які супроводжувалися полі­тичними репресіями, арештами, підтримкою місцевою адміністрацією окремих проурядових політичних партій та кандидатів. Ці заходи мали менший вплив на виборчий процес у великих містах, однак їхня присутність на всіх етапах виборчого процесу була очевидною для кожного регіону. Це було пов’язано не лише із намаганням влади не допустити обрання опозиційно налаштованих кандидатів, а й з планами протидії можливим революційним акціям протесту. Зокрема, вже під час обрання виборщиків, що обирали депутатів до І Державної Думи у Херсоні, місцева адміністрація активно та відкрито підтримувала блок чорносотенців. На Поділлі від участі у виборчому процесі було усунуто представників інтелігенції, які були особливо популярні серед селянства губернії. Активно проводилася «передвиборча чистка» у Житомирі, звідки до Архангельська було вислано два поміщика, сільський вчитель та 2 селянина; напередодні виборів до Думи в’язниця Ніжина (Чернігівська губернія) була переповнена політичними арештантами, яких утримувалося до 120 осіб. Загалом, подібні заходи проводилися напередодні кожних виборів, і динаміка демонструє їх розширення та урізноманітнення.

Під час виборчої кампанії до Другої Думи  уряд впливав на виборчий процес не допуском до виборів людей, запідозрениз у політичній нелояльності, створенням проурядових політичних організацій («Союз російського народу»), «коригуванням» списку виборців шляхом аре­штів.

Виборча кампанія до Третьої Думи характеризувалася застосуванням теж характеризувалися  адмінвпливом на виборчий процес: списки виборщиків могли бути оприлюднені лише із дозволу заступника міністра внутрішніх справ. Діяли і «старі» методи. Так, у Константинопольському повіті Полтавської губернії було проведено 30 обшуків.. Влада не обмежувалася лише адміністративними засобами, але і мала намір використати силові методи дій. Так, командуючим військових округів було наказано залучати вій­ськові частини на випадок масових протестів під час розпуску Другої Думи у червні 1907 р. (наприклад, у Київському військовому окрузі).

Відмо різноманіття методів урядового впливу по відношенню до окремих соціальних категорій та політичних груп під час перебігу виборчого процесу до ІV Державної Думи: «представників опозиційних партій (конституційно-демократичної, прогресистів, трудовиків, соціал-демократів) особливо наполегливо усували від виборів до нової Думи. Їм не давали збиратися, забороняли доповіді їхнім виборцям… Тяжко довелося населенню під час виборів до Четвертої Думи. Погрози, арешти, заслання, усунення від виборів, перенесення виборів у незручне для більшості виборщиків місце, або призначення їх у незручний час, неповідомлення виборщиків і усілякі інші перешкоди широко практикувалися на місцях. Що тільки не робилося, яких тільки пасток і навіть беззаконня не вигадувалося, щоб зібрати покірну і слухняну Думу, щоб провести до неї правих і російських націоналістів. Саме цим партіям усіляко допомагали місцева та вища влада, їм дозволялося все те, що посилено заборонялося їх противникам».

Таким чином, одним із визначальних чинників, що впливав на формування політичного складу І—ІV Державних Дум, був урядовий тиск, названий С.Петлюрою «терором, по відношенню до виборців та партій, який значно деформував реальні політичні симпатії населення».

Аналізуючи склад депутатів від українських губерній та міст у І—ІV Державних Думах за етніч­ними, соціальними та політичними параметрами, варто враховувати кіль­кісні показники, що були найстабільнішими із усіх перелічених параметрів. Так, до І та ІІ Державних Дум парламентарі обиралися виборцями від 9 українських губерній та 4 міст. Відповідно, від Волинської губернії кількість депутатів складала 13 чол., від Катеринославської — 9 чол., Київської — 15 чол., Подільської — 13 чол., Полтавської — 12 чол., Таврійської — 6 чол., Харківської, Херсонської і Чернігівської — по 10 чол. Кількість депутатських місць від українських міст була розподілена наступним чином: населення Катеринослава, Києва, Одеси та Харкова обирало по одному парламентарію. 3 червня 1907 р.  Катеринослав та Харків були виключені із списку міст, які могли делегували своїх депутатів до парламенту, натомість частка міст Києва та Одеси була збільшена вдвічі (по 2 депутати). Це був випад проти політиків лівого спрямування — трудовиків. Зважаючи на те, що індустріальний розвиток Сходу України обумовлював переважання у великих містах робітничого населення, то у них традиційно сильні позиції мали ліві партії. Крім того, запроваджена система прямих виборів з різною системою обмежень у містах Києві та Одесі усувала від виборчого процесу таку категорію, як наймані працівники.

Загальна кількість парламентарів від українських губерній та міст у І—ІV Державних Думах Російської імперії незмінно нараховувала 102 чол., і, відповідно, у випадку добровільної відмови певного депутата виконувати обов’язки, його усунення тощо.

Тепер щодо національної приналежності депутатів. Недостовірність анкетних даних перш за все пов’язана як із тогочасною офіційною національною політикою влади, так і з особистим ставленням окремих депутатів щодо вирішення питання про свою національну приналеж­ність. Зокрема, депутат від Подільської губернії Іван Заболотний назвав себе «росіянином», а його молодший брат — всесвітньої відомий мікробіолог та епідеміолог Данило Заболотний позиціонував себе українцем.

Отож, вказували недостовірну інформацію, щоб узабезпечити себе від можливої дискримінації за національною ознакою...

Аналізуючи у кіль­кіс­ному відношенні етнічний склад І—ІІ Державної Думи, можна виокремити у ньому частку депутатів, що ідентифікували себе українцями. Натомість значно складнішою ситуація є по відношенню до депутатського складу Дум третього та четвертого скликання: належність їх переважної більшості до партій правого спрямування обумовлювало відкидання ними українського національного питання та заперечення ними своєї української самоідентичності. Яскравим прикладом цього є заповнення анкет депутатами ІІІ Державної Думи від По­дільської губернії. Так, усі із 13 народних обранців зарахували себе до росіян! Уряд, звісно, був незацікавлений у навмисному збільшення числа парламентарів-українців.

Досліджуючи місце українського питання у ІV Державній Думі, О.Білоусенко (літературний псевдонім О.Лотоцького) зазначав, що виборчий закон від 3 червня 1907 р. «передав результати парламентських виборів до рук великих землевласницьких класів», що, власне, і вирішило долю представництва національно свідомого українства у парламенті цього скликання (так само, як і попереднього). Така хитрість дала змогу твердити про начебто падіння популярності української національної ідеї... Депутат І Думи П.Чижевським називав депутатів , що відцуралися своєї національної ідентичності «українськими перевертнями».

Сучасний український дослідник О.Коник, аналізуючи діяльність селянських депутатів від українських губерній та міст, порівнює представництво українців і росіян у І—ІV Державних Думах і наводить наступне пропорційне співвідношення: І Дума — 46 українців та 41 росі­янин, ІІ Дума — 39 українців та 56 росіян, ІІІ Дума — 21 українець та 71 росіянин, ІV Дума — 10 українців та 85 росіян. Однак, наведені кількісні показники були виведені із інформації, поданої депутатами, а не отримані на основі аналізу національного походження парламентарів. Тобто, у даному випадку можна говорити про суспільно-політичне позиціонування тими чи іншими обранцями себе як представників українського народу.

Проведення урядом антидемократичної по­літики напередодні виборів до І Державної Думи обумовило особливості соціального складу депутатського корпусу від українських губерній та міст. Так, спрямованість дій адміністрації по­дільського регіону на те, щоб вибори стали для українського селянства несвідомим та незрозумілим актом, призвела до того, що від губернії до Думи першого скликання було обрано 12 селян, з яких два були навіть неписьменними, та лише одного представника інтелігенції селянського походження (І.Заболотний). Натомість у результаті часткового відсторонення від виборів селянських виборників Волинської губернії ця територіально-адміністративна одиниця делегувала в І Думу 5 великих поміщиків-землевласників, 1 представника духовенства та 7 малосвідомих селян. Але, незважаючи на різноманітні адміністративні утиски, багатьом представникам національної ліберальної опозиції все ж та­ки вдалося набрати біль­шість голосів на виборах у Полтавській, Таврій­ській, Харківській, Херсонській та Чернігівській губерніях (їх відсоток коливався від 40 до 80%).

Низький рівень політичної освіченості сіль­сько­го населення і, відповідно, відсутність усталених політичних вподобань обумовлювали наявність проблем дещо іншого характеру. Так, наступний характерний приклад по виборах до І Державної Думи описано на сторінках тижневика «Рідний край»: «У Чернігові на з’їзді від дрібних властителів (80) і панів (20) нікого не вибрали, бо всіх виставлених кандидатів провалили. Селяни не знають один одного, і кожний подає голос тільки за своїх сусідів. Так і роз’їхалися, нікого не вибравши».

Склад перших двох Державних Дум виявився досить опозиційним щодо урядової політики, і це обумовило необхідність зміни виборчого законодавства на користь влади. Зокрема, після розпуску ІІ Державної Думи було прийнято «Положення про вибори до Державної Думи від 3 червня 1907 р.», відповідно до якого окремі категорії селянства, зокрема ті, хто не належав до землевласників або хто придбав землю, отримавши позику від Земельного банку, втрачали право голосувати. Крім цього, цілі регіони усувалися від участі у виборах, було зменшено кількість міст, де мали проводитися прямі вибори. Такі урядові заходи однозначно впливали на майбутній соціальний та політичний склад депутатського корпусу Державної Думи не лише від українських губерній, а й від інших регіонів Російської імперії, збільшуючи представництво великих землевласників та буржуазії, правих та проімперських націоналістичних партій. Депутатський корпус ІІІ та ІV Державних Дум уже не відображав «ні реальної розстановки політичних сил, ані настрою широкої громадськості». На думку тогочасного оглядача В.Садовського: «Український виборець втратив своє істинне представництво у ІІІ Державній Думі».

Аналізуючи соціальний склад депутатів від українських губерній та міст Державних Дум, можна простежити тенденцію щодо зменшення кількості представників селян у ІІІ—ІV Думах у порівнянні з двома попередніми. Вступ переважної більшості депутатів від селянської курії до фракцій трудовиків у І та ІІ Державній Думі, їхня особлива опозиційність спростували уявлення урядової верхівки про їх політичний консерватизм спонукало уряд до змін у законодавстві, аби не допустити цю категорію людей у парламент. Наслідком цього стало поглиблення непропорційності представництва різних станів у ІІ—ІV Державних Думах, у першу чергу, дворянства, що було представлене, головним чином, великими землевласниками-поміщиками та депутатами від селянства. Так, українські губернії та міста у ІІ Державній Думі Російської імперії представляли 59 селян, 17 інтелігентів, 16 поміщиків-землевласників, 6 робітників та 4 священики. Зміна виборчого законодавства влітку 1907 р. забезпечила кількісну перевагу парламентарів-поміщиків (64 чол.) та зменшення селянських депутатів до 20 чол. у ІІІ Державній Думі та до 15 чол. у ІV Думі. В народі ІІІ Державну Думу нарекли «панською».

Таким чином, особлива активність селянства у революційних подіях 1905—1907 рр., формування селянськими депутатами у І—ІІ Думах українських парламентських груп продемонстрували хибність уявлення самодержавної влади щодо цієї соціальної верстви як опори царизму. Після цього влада від­верто торувала курс на зменшення кількості селянських депутатів і, відповідно, українців як головної етнічної складової цієї соціальної верстви.

На формування політичного складу кожної із чотирьох Дум опосередковано впливали шовіністичні публікації правої та націоналістичної пері­одики. Так, на сторінках суспільно-політичного ти­жневика «Окраины России», редакційна колегія якого ставила перед собою завдання викриття проявів сепаратизму, у ході виборів до ІІ Державної Думи почали з’являтися статті, у яких лунали заклики до жителів українських губерній голосувати за правих кандидатів, які репрезентували інтереси виключно «русского населения». Натомість представники інших національностей — поляки, євреї, «украинофилы-фантазеры» та малочисельна група «русских отступников», на думку кореспондентів газети, підтримували лівих кандидатів.

Попри всі негативні тенденції, що спостерігалися у виборчому процесі, склад депутатського корпусу від українських губерній та міст на початку роботи І Державної Думи був досить антиурядовим і у політичному відношенні включав 32 представників Конституційно-демократичної партії, 28 трудовиків, 24 безпартійних, 12 членів правих партій, 4 соціал-демократів та 2 членів УДРП. Вже у процесі діяльності парламенту частина безпартійних розподілилася між утвореними фракціями та групами, відбувся також міжфракційний перехід: шість депутатів уві­йшли до складу парламентської групи «Союз автономістів», два — до фракції «Мирного оновлення», була створена Українська парламентська громада у складі 44 чол. тощо.

Активне використання урядом в українських губерніях Російської імперії різноманітних адмі­ністра­тивних антидемократичних заходів призвело до зменшення представництва Конституційно-демократичної партії та трудовиків і збільшення кількості від правих партій та ліберально-поміркованих октябристів. Хоча активна участь у виборах лівих партій соціалістичного спрямування мала позитивні наслідки — до парламенту пройшли 8 соціал-демократів, 4 соціал-революціонери та 1 народний соціаліст. Крім того, українству вдалося знову об’єднатись в окрему парламентську громаду і навіть оголосити її фракцією у складі 47 чол.

ІІ Дума була найбільш радикальною та конфронтаційною відносно урядової політики.

А от треті вибори завершилися повною перемогою політичних партій правого спрямування, що було пов’язано із особливостями виборчого законодавства та урядовою політикою. ІІІ Державна Дума характеризувалася найбільшою компромісністю у ставленні до політики самодержавства й перевагою представників правих та відкрито ім­пер­ських націоналістичних пар­тій.

Застосування адміністративного тиску та цілеспрямовані урядові антидемократичні заходи дали свій результат у вигляді обрання від українських губерній та міст дворянсько-поміщицьких парламентарів, які представляли проросійські організації й об’єднувались у проурядові фракції.

Підсумовуючи вищенаведене, можна зробити висновок, що склад жодної із чотирьох Державних Дум пропорційно не відповідав ні етнічному чи соціальному складу населення 9 губерній України, ні тогочасним електоральним уподобанням виборців. Це перетворило Думи у практично недіє­здатну парламентську ін­ституцію. Однак, набутий історичний досвід легальної законодавчої роботи стане в нагоді українству у період Української національно-демократичної революції 1917—1921 рр. та творенню Української держави.

Володимир Милько, аспірант Інституту історії України НАН України
Матеріал надано редактором журналу «Історія в школі» Ю.Войцеховським

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com