Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

САЛЮТ ВІДЛУНАВ, ПРОБЛЕМИ ЗОСТАЛИСЯ

На жаль, за гуркотом чобіт парадних «коробок», бадьорими маршами оркестрів та залпами святкових феєрверків непоміченими залишилися ті, задля кого це все начебто влаштовувалося: реальні і все ще живі ветерани тої страшної війни. Хтось фізично не зміг дістатися Хрещатика, бо місцева влада вкотре «забула» про них. Хтось пришкандибав із останніх сил і напоровся на цинічне хамство молодого мордатого «секьюріті», для якого ефемерна безпека шефа набагато важливіша, ніж остання воля героя останньої Великої Війни. Приниження тривало і після свят, коли ті ж самі забуті і непотрібні ветерани, вистоявши у собезах багатогодинні черги за ювілейною медаллю, з’ясовували, що їх у списках чомусь немає. Господи, коли це чиновницьке свинство нарешті закінчиться і чи закінчиться взагалі?

До речі, ніяких проблем із доступом на Хрещатик не мав отой натовп з комуноїдальними прапорами і україножерськими гаслами, котрий прошпацірував повз урядові трибуни і повз справжніх ветеранів. У нас, знаєте, демократія. Для обраних.

На жаль, вічновчорашнім таки вдалося відвернути увагу широкого загалу від певних питань, що не знайшли конкретної відповіді і через 65 років після травня 1945-го. Перш за все, йдеться про справжню роль і місце України та українців у Другій Світовій Війні. Річ у тім, що дехто з навіть обтяжених владою висловлюється в тому сенсі, що головне — це події 1941-45 років, тобто т.зв. Велика Вітчизняна війна, а що там було до 22 червня 1941-го і після 9 травня 1945-го — то не суттєво.

Звідки у такої версії ноги ростуть — зрозуміло. Позиція радянського керівництва, саме керівництва, а не народу СРСР з 1939-го до 1941-го року виглядає, м’яко кажучи, двозначною. По-перше, нікуди не подінеш Пакт Молотова-Рібентропа. Питання, хто з двох диктаторів намагався надурити іншого і хто на цьому виграв, ні в які секретні архіви не заховаєш. Був Пакт, була анексія країн Балтії, була агресія проти незалежної Фінляндії та, зрештою, і «визвольний похід» на Західну Україну та Білорусь більше скидався на агресію проти польської держави. Тож для декого краще цей період знову замовчувати. Як це робилося за радянських часів.

А між тим нам, українцям нема чого соромитися. Український батальйон імені Тараса Шевченка та українська сотня зі складу польської інтербригади імені Костюшка дали перший бій фашизму ще за три роки до початку Другої Світової Війни — на полях Іспанії. Наші земляки з Канади, США та Польщі воювали під власними іменами, а не ховалися за фальшивими документами, як радянські «інтернаціоналісти».

У вересні 1939-го року етнічні українці з Галичини, Волині та Берестейщини складали щонайменше п’яту частину особового складу Війська Польського. І не їхня провина в тому, що й саме військо, і Польська Держава, громадянами якої вони на той час були, стали розмінною монетою на торгах між Сталіним і Гітлером. До речі, чому досі ніхто з наших істориків не поцікавився етнічним складом розстріляних в СРСР у 1940-му році польських військовополонених офіцерів?

І нарешті — чимало етнічних українців в одностроях армії США ставили останню крапку у Другій Світовій Війні восени 1945-го року на Далекому Сході. Українські прізвища на могилах найшановнішого американського цвинтаря в Арлінгтоні — тому свідчення. Тож чого ми маємо каструвати власну історію на догоду дешевій політичній кон’юнктурі?

І ще: щонайменше 20 відсотків збройних сил гітлерівців на Східному Фронті складали не частини Вермахту, а підрозділи союзників — Фінляндії, Словаччини, Румунії, Угорщини та Італії. Чому ж цим державам наші ну дуже принципові політики не виставляють рахунків за злочинний колабораціонізм з фашистською Німеччиною? Чому не вимагають переписати шкільні підручники, вузівські програми, чому не жадають каяття, покаяння, спокутування і таке інше? Чи не тому, що елементарний страх налетіти на адекватну реакцію рядового фінського, словацького, угорського, румунського чи італійського митника або прикордонника для цього контингенту псевдопатріотів є набагато сильнішим за почуття історичної справедливості?                      

В.Н.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com