ЖИТИ, ЩОБ ТВОРИТИ

Олексій Іванюк не так рано, як би хотілося, прилучився до цеху вишуканих майстрів пензля. Хоча малювати починав ще змалечку, вважаючи, що вже тоді, як він каже, в ньому прокинувся художник від народу. Після школи — військова служба в місті Грозному, де малював не лише військову агітацію, а й для душі. Після армії працював на ливарно-механічному заводі, але тільки-но з’являлася віль­на хвилина, брався за олівець і фарби. Юнака помітив начальник художньо-оформлювальної майстерні і запросив працювати художником.

Це звучало, проте до майстерності ще було далеко, як до сонця, каже він, усміхаючись. А я не буду тут (всієї газетної площі номера не вистачить) переповідати, які колізії буття довелося пережити Іванюкові, щоб стати спра­вжнім художником.

Таки став — дякуючи Богові й своїм старанням.

До того ж, захопившись гончарством, нині Олексій більше малює, ніби надолужує втрачений колись час, бере участь у Всеукраїнських виставках і міжнародних вернісажах (Болгарія, США), влаштовує одна за одною персональні виставки (Полтава — Київ).

Сергій з дружиною Оксаною — активні учасники багатьох мистецьких заходів, зокрема пленеру «Літні зустрічі в садибі Марчука», результатом якого постала цікава виставка в залах Національного музею Тараса Шевченка в Києві під назвою «Феномен українського села»; у полтавському пленері «Гоголівськими місцями» та ін.

Знаковими стали нещодавні виставки Олексія в художньому салоні Полтави та «Мистецькому курені» в столиці, а також персональна виставка у Українському фонді культури. Прикметно, що родинну творчість Іванюків примножують сини — художник-кераміст Ігор і живописець Олексій-молодший.

Сюжети творів Олексія Іванюка-старшого прості та зрозумілі: смарагдові луки, тихі сільські вулички та дворища, хати під соломою, річечка або ставок — відчувається запах дитинства, тієї первозданної краси природи, що закарбувалася у пам’яті мистця навіки.

Олексій Іванюк продовжує кращі традиції українських художників-пейжажистів, зокрема, Сергія Васильківського, Миколи Глущенка, Сергія Шишка, Василя Забашти й інших знаних і шанованих митців. Його широкий і вільний пластозний мазок виявляє руку вправного живописця, котрий вибудовує простір картини на тонких співвідношеннях кольорів, згармонізованих у певному колориті.

Про це свідчить і щойно видрукуваний фотоальбом у серії «Художники Полтавщини». З нього ми й презентуємо деякі роботи Олексія Іванюка читачам «Персоналу плюс».

УДАЙ

За мотивами картини Олексія Іванюка
Не береги — вербова врода,
де човен човника гука,
і тихо хлюпає в городи
одвік преніжна ця ріка.

А ще ховається у лозах,
щоб не зурочили бува.
Мов юнка світла — втіха
й сльози — любові зроджує слова.

Олександр Кавуненко