ЧИ Є ЖИТТЯ «ПІСЛЯ ХАРКОВА»?

Що відчував грецький патріот, коли орда яничарів увірвалася до Константинополя? Ненависть, гнів, готовність вдатися до будь-яких дій та піти на будь-які жертви, аби зупинити процес, який руйнує всі цінності попереднього життя й позбавляє сенсу саме його подальше існування… Але мусив відчувати й інше: загибель Візантії — закономірний результат її попереднього розвитку-розвалу, платня за «візантійство», суворий жереб неконкурентоспроможних у цьому світі. Певна річ, тисячі греків плекали тоді схожі почуття, однак у країні не було жодної боєздатної центурії, жодного талановитого стратега, жодного некорумпованого політика. Той грецький патріот мав розуміти також, що про втримання імперії вже не йдеться і обстоювати та будувати майбутню Грецію доведеться хіба на обмежених клаптиках колишнього імперського терену. Надалі його народові доведеться забути про геополітичні амбіції, натомість змагатися за те, щоб зберегти віру, мову, традицію; відстоювати європейство нації, з якої починалася колись ціла європейська цивілізація…

Харківські угоди стали холодним душем для всіх, хто плекав хоч благенькі надії на те, що москвофільство «донецьких» закінчиться зі здобуттям ними влади над цілою країною.

Адже до болю очевидно, що ніяким іншим результатом ціла наша попередня еволюція завершитися не могла. І що на хресній дорозі до харківської Голготи попередня п’ятирічка «тіпа патріотичної» влади була не спробою переривання тяглості національного занепаду, а послідовним продовженням та поглибленням цього занепаду. Ба більше, притомного українського патріота повернення до влади тодішніх політичних банкрутів («на хвилі патріотичного зриву», або в інший який спосіб) має страшити майже так само, як і подальший «успішний» розвиток започаткованих у Харкові процесів. Жодної боєздатної центурії, жодного талановитого стратега, жодного некорумпованого політика… Геть усе збігається.

А отже, не мусить ітися й про «імперію»… Хіба сліпий не бачить, що насправді всенародне обурення сподіватися годі. Адже значна частина населення країни, ба навіть цілі її регіони, політику чинної влади оцінюють позитивно — принаймні в тих її виявах, які ми тут обговорюємо. Бо саме таке, а не якесь інше сприйняття курсу на руйнування України та українства в ній є закономірним наслідком попереднього розвитку країни взагалі та політичної поведінки її патріотичних чинників зокрема. Ми не маємо ні засобів, ані морального права якось порушити торжество нової влади. Що ж лишається робити?

Ми вкрай обмежені у засобах та стратегіях опору. Великою мірою завдяки власній недолугості сьогодні патріотична Галичина ні економічно, ні соціально, ні морально не є потужним гравцем на загальноукраїнському коні.

Нині потрібна не жме­нька людей, готових важити за Україну життями, а широка маса, яка повсякчас підтверджує своє українство буденними вчинками — вибором мови спілкування, книжок для дитячого читання, телепередач для перегляду (або й відмовою від їхнього перегляду взагалі), дат для святкування тощо.

Україна — не Росія. Але вона стає нею, коли ми обираємо для себе російську попсу, російські серіали, російську пресу тощо. А хто спонукає нас обирати саме це? Україна — не Росія. Але вона стає нею, коли ми наслідуємо найгірші риси наших «старших братів» — пияцтво, мат, правовий нігілізм, ірраціональну поведінку, зневагу до природного й соціального довкілля тощо.

У сучасному світі окупація й експлуатація — невідворотна доля неконкурентоспроможних. Хіба «москалі» чи «донецькі» руйнували нашу промисловість та науку й розганяли по світах найпрацьовитіших, насаджували кумівство й хабар у наших установах? Ні, ми самі.

Не займаймося політикою, бо ніякого добра з того нема й не буде! «Поляки витіснили вас із галицького сейму; русофіли вигнали вас із ваших установ… ми закликаємо вас відійти від політики компромісів і взаємних звинувачень, а натомість іти в народ і організовуватися» (Драгоманов). Хіба не про нас і не для нас сказано? Нам залишилася єдина дорога в Європу — збудувати її тут. (Власне, а чи існували які інші дороги?..) Не треба вигадувати, якими мають бути структури опору українофобам: «Просвіта», НТШ, «Сільський господар», «Народна торгівля», «Сокіл», «Січ»… Найсуворішої переоцінки заслуговує наше останнє двадцятиріччя, найкритичніші закиди мають бути пред’явлені новітньому галичанству, але… Життя після Харкова ще може відродитися. Адже загибель Константинополя не стала загибеллю Греції! Хоча в природі не існує ніякого закону щодо його обов’язкового відродження. Як казав Чингачгук, «могікани теж думали, що вони сильні, а тепер їхні черепи сушить сонце». Отже, все в руках самих українців.

Володимир Вітковський,
ZAXID.NET