ДОРОГИ МИСТЕЦЬКІ ФРОНТОВІ

Велике і напрочуд живописне село на Полтавщині Старі Санжари ніколи не знало ярма кріпаччини. Вільно розкинувшись понад синьоокою Ворсклою, золотилося воно стиглими хлібами, соковитим, пахучим різнотрав’ям, манило прохолодою правічного дубового лісу. Благодатний край! Недаремно щедра на таланти полтавська нива так рясно засіяла Україну іменами поетів, письменників, мислителів і художників.

Андрій Гета — один із них. Це його край, його мала батьківщина, яку він так пристрасно по-синівськи оспіває згодом у своїх живописних та графічних творах. Незгасиму любов до рідного краю пронесе через усе своє життя, збереже через пекельні труднощі фронтових доріг. А пройшов він тими дорогами мало не всю Європу у складі окремого батальйону зв’язку, забезпечував безперебійний зв’язок між штабами та бойовими позиціями.

Подумати лишень. Майже пішки через Україну, Молдавію, Румунію, Угорщину, Австрію, Югославію, Болгарію, Німеччину... Як вдалося залишитися живим, про те не скаже і сам. Зірка щасливої долі вела до Перемоги, всіляко оминаючи смертельну небезпеку.

Призваний зовсім юним, у неповні сімнадцять, рядовий Гета прийняв перше бойове хрещення вже у 1943-му. Сталося це на лівому березі Дніпра, неподалік Кременчука. Верхи віз в армійському термосі на передову гарячий борщ. На нього чекали бійці, що готувалися до форсування Дніпра. На геть відкритому місці вершник попав під такий шалений обстріл німецької артилерії, що, оговтавшись, зрозумів — народився в сорочці. Так борщ, що на передовій важить не менше патронів, було доставлено вчасно, а перше бойове завдання виконано.

Співучий, веселий юнак швидко вписався у фронтову сім’ю, з якою нерозлучно пройде аж до найщасливішого дня Перемоги. Через походи, бої та привали ніс юнак у душі сокровенну мрію стати художником. Виколисана з дитинства, вона немов стояла на видноколі, то підманюючи зовсім близько, то танучи в імлі складних довоєнних років. Їхня родина, спасаючись від розправи колективізаторів, у 1930 році покинула рідну домівку, подалася на Донбас. Батько, потомственний хлібороб, став шахтарем, працював на інших тяжких роботах. Жили впроголодь, а в 1942 му, сподіваючись на краще, повернулись у рідне село.

Учитися живопису так серйозно й не довелося. Ото ж усе відкладалося на кращі часи, на потім. А тут ще й війна, що поламала всі юнацькі плани.

Буг, Бессарабія, Дністер, Ясько-Кишинівська операція, форсування Дунаю, бої за Будапешт… Це не просто географічні назви. Вони й досі приходять йому у сні, вихоплюючи з памяті незабутнє. В Австрії, поблизу Відня, під час великого весняного розливу Дунаю, надійшов наказ прокласти кабель по дну ріки. Раптом човен, у якому з бійцями був і Андрій, атакував «мессер». Од вибуху бомби їхнє суденце розкололося навпіл, і рядовий Гета, обтяжений військовою амуніцією, почав тонути, бо майже не вмів плавати. Вже йдучи на дно, відчув, як чиясь міцна рука підхопила його за комір і потягла вгору. То був батальйонний богатир, земляк, Герасим Конограй, який і врятував його від неминучої смерті. Андрій усе життя буде згадувати і пам’ятати свого побратима й спасителя.

Лише фронтовики знають, як надзвичайно складно буває перелаштуватися на мирне життя. Якось у Югославії заможна родина сільського газди запросила зморених бійців до господи. Щедро пригостили, залишили ночувати в окремій, добре умебльованій кімнаті із м’якими подушками та периною на ліжку. Коли приліг, гадав, що миттю засне й відіспиться за усі тривожні недоспані ночі війни. Та де там. Крутився, вертівся, сон як рукою зняло. То ж піднявся, вдягнув чоботи, шинелю і, згорнувшись бубликом біля порогу, поклавши біля ніг автомат, міцно заснув у звичній обстановці. У такій позі й застали його вранці здивовані господарі.

Перемогу Андрій зустрів неподалік австрійського міста Лінц. Душа рвалася на Україну, до рідної домівки. Хотілося гаряче обняти батьків, рідних, почати нове, мирне життя. Та не так вийшло як гадалося. На нього ще чекали безкінечно довгих п’ять років строкової служби, солдатський режим, казарми в чужих краях.

Після Бухаресту пішим маршем їхній підрозділ через перевал Шипку перекинули до Болгарії. То вже було хоч і тяжке, та все ж мирне життя. В Софії почав відвідувати художню студію будинку офіцерів. Досвідчені педагоги поступово розкривали йому таїни образотворчого мистецтва. Настали зміни й по службі, коли Гету зарахували штатним креслярем до штабу. Це вже було ближче до паперу та олівців, а після розформування штабу, влітку 1947-го, направили в школу радіотелеграфістів до Німеччини. По дорозі до місця призначення, проїжджаючи Польщу, на одній із станцій виміняв у поляка приготовлений для «дембіля» цивільний костюм на комплект художніх олійних фарб, які йому так знадобляться згодом.

Невдовзі газета групи радянських військ у Німеччині оголосила конкурс самодіяльних художників. Андрій послав на нього свою нову картину «Подвиг зв’язківця». Молодого художника чекала радісна новина: одне те, що картина принесла автору друге місце у творчому змаганні та на доважок — ще й цінний подарунок: новенький голосистий баян. Але і це ще не було головним. Невдовзі надійшов наказ відкомандирувати рядового Гету до подальшого проходження служби в редакцію газети «Советская армия». Радості не було меж, бо саме тут, аж до самої демобілізації, він пройде солідну практичну школу газетного художника.

Врешті, після семи років військової служби демобілізувався в запас і подався до Києва з непогамованим бажанням навчатися далі, стати, нарешті, справжнім художником. Ішов 1950 рік. Столиця поступово заліковувала рани війни. Молоді робочі руки потрібні були скрізь, та його нестримно вабило туди, де можна було хоч якоюсь мірою прилучитися до мистецтва. Знайомих і друзів у місті ще не було, тож пішов без протекції, тоді це ще можна було зробити, до редакції газети «Молодь України», що знаходилася на вулиці Воровського, проситися на роботу. Пішов до самого головного. Редактором саме тоді був майбутній автор «Фараонів», відомий драматург Олексій Коломієць. Андрій, окаючи по-російськи, виклав своє прохання.

– Ты, что с Волги? — запитав Коломієць.

- Никак нет, с Полтавщины! — бадьоро відповів зрусифікований за семилітню службу колишній солдат.

- Добрий із тебе перевертень вийшов, — зауважив головний редактор, але на роботу таки взяв і порадив прилучатися до рідної мови. Після семи класів із вузом не вийшло, довелося поєднувати роботу, художню студію та вечірнє навчання в школі. Проте колишньому воїну не позичати було завзяття. У творчо обдарованому колективі редакції зростав і мужнів його талант художника, розширювалося світобачення, відвідування виставок та музеїв збагачувало художній погляд на мистецький світ.

У редакції журналу «Дніпро», де через кілька років працюватиме Андрій, умови для творчості стануть ще сприятливішими. Серед співробітників — відомі імена: Юрій Мушкетик, Борис Олійник, Володимир Бровченко, Володимир Коломійєць, Микола Луків... Він вступає на факультет графіки київської філії Львівського поліграфічного інституту. І хоч творчий напрямок начебто визначився, це насамперед книжково- журнальна графіка, оформлення інших видів друкованої продукції, десь там, на самому денці душі, жила і дедалі більше розпалювалася пристрасть до живопису. Годин акварельного студіювання, що давалися в інституті було явно замало, і художник-графік Гета надолужує програму, більше працює з етюдником на пленері, де наодинці з природою опановує закони колориту, тону й перспективи. Мотиви для цього обирає прості й невибагливі, та водночас і надзвичайно зворушливі своєю внутрішньою чистотою і правдою. Саме це, на мій погляд, і сприяло тому, що твори його частіше стали з’являтися на міських, обласних та республіканських виставках/

Потужним імпульсом для його подальшої творчості стане згодом довженківська земля, де на Чернігівщині, у селі Салтикова Дівиця поблизу Десни, збудує будиночок, що слугуватиме йому в подальшому затишною домівкою та творчою майстернею. Саме тут він напише найвідоміші із своїх творів, проведе в єднанні з природою чи не найкращі години свого життя. Непосидюча натура змушує його вести серед сільської дітвори художню студію, проводити в середовищі молоді широку мистецьку та просвітницьку роботу. Це знайшло широкий і вдячний відгук у місцевих мешканців, за що його було титуловано званням Видатного земляка.

Анрій Гета майстер різнобічний. Він прекрасно володіє такими графічними техніками, як офорт, сепія, сангіна та олівець. На самому початку самостійної творчої діяльності він заявив про себе тонким рисувальником, а філігранні малюнки пером та олівцем справляли враження досконалості й витонченості. На замовлення київських видавництв виконує у різноманітних техніках оформлення цілого ряду літературно-художніх творів. Водночас як художній редактор журналу «Дніпро» докладав багато зусиль, аби популярний часопис тримав високий художньо-поліграфічний рівень, залучав до співавторства талановиту молодь.

Та все-таки живопис стає провідною лінією його творчості. Спершу це була складна й примхлива техніка акварелі, що привчала до дисципліни й точності, бо переробки там майже неможливі, а згодом цілковито перейти на олійний живопис. За плечима автора близько сотні виставок різного рівня й характеру. Чимало музеїв та картинних галерей державних і громадських закладів зберігають його твори. Картини та етюди розійшлося світами по приватних колекціях. Це вже було визнання, здобуте талантом, помноженим на велику невтомну й натхненну працю, яку без перебільшення можна назвати життєвим і творчим подвигом.

На цьому можна було б і завершити розповідь про непересічного майстра, але одне обійти неможливо. Андрій — батько пишається своїм сином, відомим художником Сергієм Гетою, твори якого є навіть у колекції Третяківки. Синова дружина та їхні діти — теж усі художники. І хоча живуть вони в тепер уже далекій Москві, часто провідують діда, діляться з ним творчими й життєвими планами, влітку малюють разом чудові краєвиди довженківського краю. Нещодавно вони зібралися усі разом на урочисте відкриття чергової персональної виставки Андрія Гети у Київському будинку художника. Були квіти, поцілунки і, щонайтепліші побажання. Щаслива, неповторна мить.

Та все ж душа постійно рветься на безмежно дорогу й рідну Полтавщину. Нещодавно відвідав рідне село, спрагло вбираючи в себе такі знайомі з дитинства кольори, звуки, запахи. Зайшов до Полтавського художнього музею, познайомився з його працівниками; дійшли спільної думки про облаштування його персональної виставки, що запланована на осінь 2010 року. Показати свої твори землякам — що може бути більш хвилюючим та урочистішим для художника?