ОПТИМІСТИЧНА ЗАГИБЕЛЬ ЕСКАДРИ

Що насправді шкодить суверенітету і незалежності України ось уже 20 років, так це надмірне, щоб не сказати хлопчаче захоплення наших лідерів ідеями неолібералізму. Це коли одвічні морально-етичні цінності підмінюють так званою «політкоректністю», а насправді тупою, фашистського розливу диктатурою меншості; а замість інтересів нації керуються сьогоденною фінансово-економічною вигодою. Ось чому багато хто в Києві, зачувши «Йєс!» із Вашингтону або «Гут!» із Берліну, відчуває піднесення, наближене до сексуального. І навпаки, впадає в чорний розпач, коли його не хвалять за чергову дурницю.

Річ у тім, що далеко не в усіх країнах у нашому найближчому і дальньому оточеннях народи, а особливо їхні лідери, розміняли національний характер предків на фальшиве золото неоліберальних мідяків. Подобається це нам, чи ні, але факт є фактом. Болгарина чи албанця навіть членство в ЄС і НАТО не примусить ствердно кивати головою на знак згоди. Вони все одно, кажучи «так», крутять головою «ні». Бо справа тут не в чиїйсь примсі, а в серйозних речах на рівні генетики.

Є така наука, на жаль, не дуже популярна в Україні — етнопсихологія. Шкода, бо вона багато що пояснює. От скажіть, на Бога, чим відрізняється українець від росіянина, крім мови, улюблених страв та сортів випивки? То не психологія, то етнографія.

Почнемо від Адама. Яке головне гасло українського націоналіста? БОГ І УКРАЇНА! Тобто — віра і батьківщина.

Що є наріжним каменем російського патріотизму? «ЗА ВЕРУ, ЦАРЯ И ОТЕЧЕСТВО!» У цьому контексті «цар» — це не Петро Перший, Катерина Друга чи Олександр Третій. Це символ Влади. Запам’ятайте слово «символ».

Українець і росіянин ставлять віру в Бога, в його моральні заповіді на чільне місце. А от далі у росіянина між Богом і рідною землею стає Влада. Українець — взагалі ворог будь-якої влади. Не дивно — Нестор Махно народився на Єлисаветградщині, а не в Новгородській губернії. Тому, що по суті своїй наш земляк — індивідуаліст. Любить свій «ставок, млинок, вишневенький садок», хрущів над вишнями, соняшники в городі, біленьку хатку, а в ній — сім’ю. Росіянин теж обожнює свою маленьку Родіну, але вже соромиться цього. Щоб не засміяли західники-ліберали.

Розглянемо під кутом етнопсихології болюче для багатьох питання: чому Росія так прагне зазначити свою присутність у Севастополі? Де логіка?

Місто слави російських моряків? Даруйте, у істориків інша думка. Слава закінчилася разом із парусним флотом часів Ушакова та Нахімова. В середині ХІХ сторіччя російський флот, як і російська армія, ганебно програв кримську кампанію і мусив потопити бойові кораблі. Телекомпанії ОРТ вже в наші дні довелося вгатити чимало сил і коштів (вистачило б на сучасний ракетний крейсер), аби нарешті пояснити, чому російський флот у складі чотирьох лінкорів і цілої купи крейсерів та такого іншого два роки шукав у Чорному морі один-єдиний германський броненосець «Габен» — та так і не вполював. Виявляється, головкому Колчаку було не до війни, він дамі серця листи писав.

Боляче про це говорити, але оборона Севастополя в роки Другої Світової війни — то, перш за все, СУХОПУТНА акція. Плюс щонайменше сотня тисяч полонених бійців і моряків Червоної Армії і флоту. А от гітлерівців із Севастополя так і не вибили, вони самі евакуювались.

Стратегічне значення сучасного флоту Чорного моря — чистісінької води фікція. Ракетний залп турецького флоту втричі перевищує аналогічний російський показник. І найкращим доказом нашого постулату є те, що після пролонгації перебування ЧФ Росії у Севастополі уряд Туреччини запропонував максимально дружнє розширення стосунків з Україною — починаючи з відміни віз. Із потенціальним супротивником так не чинять.

Забудьте про стратегію і навіть про тактику. Те, що зараз, вибачте, бовтається у Севастопольській бухті, не в стані забезпечити навіть локальну десантну операцію. Коштів немає і не буде. То в чому річ?

Севастополь і чорноморський флот для Росії, росіян і їхніх лідерів, незалежно від політичної орієнтації — то передусім СИМВОЛ. Недаремно український драматург назвав свою п’єсу про Чорноморський Флот у громадянську «Загибеллю ескадри». А російський — «Оптимістичною трагедією». З нашого боку констатація, з їхнього — символічне узагальнення.

Пояснюємо: українець — індивідуаліст. Географічні умови, в яких формувалася наша нація, багатство землі, сприятливий клімат дозволили пересічному співвітчизнику не просто виживати — нормально жити, покладаючись лише на себе, свою сім’ю… ну і трошки на родичів.

Що ж до росіян, то геополітика і клімат загнали їх у такі нелюдські умови, що вижити вони могли тільки ОБЩИНОЮ. Ось чому росіянин почувається — генетично — часточкою спільного. А для общини символи мають набагато більше значення, ніж для суспільства, побудованого на засадах розумного індивідуалізму. Ось звідки і незрозуміле нам, українцям, суто російське обожнювання своїх лідерів. Без цього община, даруйте, не виживе. Ситуація не дозволить довго і печально дискутувати над кожним «гапчхи!» зверхника.

У нас, українців, щоправда, інша біда — ніхто не хоче бути шереговим вояком, кожному гетьманську булаву подавай! Ну як мінімум полковницький пернач. Але треба ж чимось розплачуватися за три багатства, які ми дістали від Бога: унікальне геополітичне розташування на перехресті шляхів цивілізації, багатство землі і власну працелюбність. От тільки б не розтратити все це.

А щодо етнополітичних особливостей сусідів — треба вивчати і поважати. Аби їх не образити і собі не нашкодити. Бо це дітей можна з дому вигнати і з тещею горшки побити. А сусідів не вибирають.

В.Н.