ЦІНА НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ

Події останніх тижнів в Україні засвідчують не лише брак політичної культури, загальної культури правлячої еліти, відсутність цивілізованих засад розв’язання справді актуальних проблем усього суспільства, але й те, що правляча політична сила достатньо послідовно й результативно реалізовує свій політичний курс, розпочатий ще до президентських виборів. Свідчень цього достатньо. Центральне, безумовно, ухвалення Верховною Радою державного бюджету на 2010 рік, який, до того ж, намагаються характеризувати не як «бюджет виживання», а як «бюджет розвитку», наголошуючи, що впродовж десяти років Україна має увійти до двадцятки найрозвинутіших країн світу. За таких обставин, — йдеться про оптимізм влади, — бійки в парламенті й навколо нього, димові шашки та курячі яйця у бік спікера парламенту, ніщо, порівняно з отриманим. Принаймні, так думає влада. Їй важко відмовити в прагненні досягти мети, яку вона не лише проголосила, але яка, не забуваймо, співзвучна й народові, котрий давно втомився від нестабільності, низького рівня життя, різних незгод.

Отже, кардинальне питання сьогодення, хто кому доведе, що національні інтереси зраджені, або навпаки — все діється конче заради національних інтересів. Забігаючи наперед, скажемо про те, що опозиції нині зовсім нелегко довести, що Чорноморський флот, збагачений уран, відміна указів В. Ющенка, заява В. Януковича щодо неправомірності визначення голодомору 1932–1933 років геноцидом проти окремого народу і т. ін. — то зрада національних інтересів. Чому? Спробуємо пояснити докладніше, враховуючи конкретні реалії сьогодення.

Хоча Верховна Рада України та Державна Дума Росії й ратифікували угоду по Чорноморському флоту, ця центральна суспільно-політична подія останнього часу все ще викликає досить неоднозначні оцінки й судження. Так, Харківська угода передбачає продовження на 25 років перебування на території України Чорноморського флоту з правом його пролонгації ще на 5 років за угодою сторін. Відомо, що в обмін на таку угоду Україна отримує суттєву знижку на газ — у розмірі ста доларів за одну тисячу кубічних метрів газу.

У противників такої угоди є вагомий аргумент — порушення норм Конституції України щодо базування на території України військових формувань інших держав. В опозиції — аргументи: це зрада національним інтересам, порушення Конституції, загроза територіальній цілісності України і т. ін. А у прихильників такої угоди свій не менш вагомий аргумент — зниження ціни на газ, та ще й те, що Чорноморський флот і вся його інфраструктура — десятки тисяч робочих місць для мешканців Півдня України. Є й такі громадяни, що кажуть: не буде Російського флоту, буде чийсь інший, наприклад, турецький, оскільки свого флоту фактично ми не маємо, а створити його, до того ж швидко, неспроможні. А максималісти доводять, що ліквідація Чорноморського флоту — це взагалі колапс для усього Севастополя: мовляв, місто просто припинить своє існування.

Зрозуміло одне, опозиція врешті отримала політичний аргумент для критики влади, Президента України й посилення політичної боротьби, через те гострого протистояння ближчим часом не уникнути. Щодо парламентського розгляду цієї проблеми, то, враховуючи парламентську ситуацію, опозиція навряд чи і могла розраховувати на успіх.

Так, врешті, і сталося. Питання Чорноморського флоту — не лише питання взаємин України і Росії, це ще й проблема Україна — НАТО. За ситуації, яка нині склалася, вступ України до НАТО об’єктивно майже неможливий. Між іншим, цікава у даному випадку реакція провідників НАТО на домовленості України і Росії щодо Чорноморського флоту. Представник альянсу Джеймс Аппатурай, зокрема, офіційно заявив, що питання Чорноморського флоту — це питання не інакше як двосторонніх домовленостей України та Росії і що ніхто на це рішення впливати не повинен.

Рішення України щодо Чорноморського флоту яскраво засвідчило те, що Україна обирає Росію як свого стратегічного партнера, продовжуючи рухатися до Європи.

А що у цій ситуації сама Росія? Якщо термін перебування Чорноморського флоту буде дійсно продовжений до 2042 року, Росія цілком логічно повинна ще більше подбати про його не лише збереження, а й модернізацію, про вдосконалення усієї структури флоту. А це численні бази оснащення, ремонту, створення додаткових робочих місць і т. ін. Відтак для України питання Чорноморського флоту — це і політичне, і економічне, і стратегічне.

Чорноморський флот — не єдине, що помітно інтегрує найшвидше економіку України і Росії. Переглянуто квоти на експорт українських труб до Росії, а це не мало — лише додатковий експорт 60 тис. тонн труб дає прибуток Україні у 20 мільйонів доларів. Ведуться переговори щодо кредитів з боку Росії на добудову енергоблоків, зокрема на Хмельницькій АЕС. Не виключена інтеграція між Україною та Росією стосовно виготовлення літаків для цивільної авіації. Подібні економічні домовленості й проекти, — якщо вони дійсно позитивно позначаться на рівні життя українців, національній економіці загалом, — скоріше всього суттєво «загальмують» політико-духовні процеси, на яких головним чином намагається здобувати авторитет опозиція: спростування указів про присвоєння звань Героя України відомим особам, зміна політичних акцентів у оцінці голодомору 1932–1933 років (йдеться про достатньо резонансну заяву В. Ф. Януковича у Страсбурзі). До цього можна додати також висловлювання Президента стосовно того, що Україна може припинити своє перебування в ГУАМ — об’єднанні, що виникло за допомогою США як противага Росії. Так чи інакше, але надто помітним є зближення останнім часом політичних курсів владних еліт і структур в Україні і Росії на взаємовигідних умовах, але головне — за наявності спільної політичної волі. Якщо брати до уваги, зокрема, те, що Франція, Німеччина, Польща вже схвалили домовленості України та Росії щодо газу та Чорноморського флоту, то можна стверджувати, що політика нової української влади взагалі, нехай повільно, однак отримує загальноєвропейську підтримку.

Лише абсолютно необ’єктивна людина може не помічати, що, попри негаразди й прорахунки, сьогоднішня влада все ж має і політичні здобутки. Так, безумовним позитивом для авторитету й статусу президента В. Ф. Януковича є його участь у саміті з питань ядерної безпеки та зустріч з президентом США Бараком Обамою у Вашингтоні. І проблема не у самому факті та тривалості такої зустрічі, про що говорять скептики. Вже те, що американська сторона обіцяє виділити 250 мільйонів доларів задля безпеки Чорнобильської АЕС та підтримати Україну у її співробітництві з МВФ, знаменно тим, що США, західні суспільства з помітною довірою ставляться до нової української влади. І хоча намагання Уряду, Президента максимально скоро прийняти бюджет, скоротивши його дефіцит бодай на 6%, є важким, складним кроком, однак це також можливість продемонструвати стабілізацію економіки України. Зрозуміло, обіцянки В. Ф. Януковича відмовитися від високозбагаченого урану, 90 кілограмів якого є в українських науково-дослідних центрах ще з часів колишнього СРСР, додають переконання західним колегам щодо позитивної думки про Україну та її владу. Чи є у даній ситуації бодай якийсь ризик? Безумовно є. Політика, як і обіцянки сторін в ній, не гарантують стовідсоткових виконань обіцянок і зобов’язань — це природно. Лише час, розвиток подій висвітлить реальну ситуацію у відносинах України із США, МВФ і т. ін., однак політичний успіх зокрема у США, в Європі В. Ф. Янукович все ж отримав. Не помічати цього не можна.

Симптоматичним фактором для зміцнення нинішньої влади є і те, що дедалі більша кількість фракції «Наша Україна — Народна самооборона» схиляється до думки щодо переходу до коаліції і спільної роботи з регіоналами. Спікер В. Литвин, наприклад, прогнозує ближчим часом коаліцію у 260 голосів. Щоправда, дебатується такий перехід за умови відсутності в коаліції фракції комуністів, які, мовляв, мають всього 5-6 відсотків прихильників, а відтак, до більшості морально входити, мовляв, не мають підстав. Лідери НУНС визнають і те, що свого часу вимога В. Ющенка поста прем’єр-міністра для партії «Наша Україна» була помилковою. Загалом уся позиція НУНС сьогодні видається цілком логічною, оскільки складається враження, що опозиція допоки не має реальних підстав і дій, які б засвідчили суспільству її справді конструктивну позицію, що підтримується помітною частиною українського суспільства. Залишається хіба що спроба підштовхнути владу до підвищення соціальних стандартів — підвищення пенсій та зарплат. Однак, цілком реальним виглядає й інше: що якщо влада врегулює з Росією ціни на газ, а, відтак, врешті запрацює державний бюджет, — вона сама виявиться спроможною підвищити такі стандарти. Тобто, цей вагомий козир з рук опозиції буде вибито, і тоді їй доведеться шукати інший.

Чи усі поділяють дії нинішньої влади? Звичайно, ні, і це природно, відчутно. Але й метаморфози, притаманні опозиційним силам, є надто своєрідними і не на користь її сил і статусу.

По-перше, сил опозиції не лише недостатні в центрі столиці України, їх мало на місцях, а, до того ж, влада зацікавлена в пізнішому проведенні виборів у обласні та районні ради, дбаючи про вибудовування власної владної вертикалі і на місцях. Та й демонтаж деяких рішень колишньої влади, що продовжується в Україні, на користь, як згадувалося, влади нової. Після скасування указу Президента В. Ющенка щодо присвоєння звання Героя України Степану Бандері Донецький апеляційний суд визнав недійсним і указ про присвоєння цього найвищого в Україні звання знаному провіднику УПА Роману Шухевичу. Загальновідомо, що подібні ситуації аж ніяк не сприяють консолідації українського суспільства, скоріше, навпаки, дестабілізують його. Щоправда, безперечно пов’язувати такі події з діяльністю нової політичної державної влади особливих підстав також немає, оскільки йдеться про рішення судової влади.

Аналізуючи ситуації, пов’язані з опозицією, варто відзначити й те, що, як і раніше, єдності й цілісності така політична сила не має. Зокрема, суттєвий суспільний, політичний інтерес викликає поведінка А. П. Яценюка, — одного з опозиціонерів, який не приєднався до бютівців і нунсівців, а пустився у самостійне політичне плавання і поки що нічого відчутно не програв і не втратив. Арсеній Петрович уже започаткував суспільний проект, якого за всі роки незалежності в Україні не було і який є оригінальним у політичному, соціальному сенсах. Лідер «Фронту перемін» сформував «свій» уряд головним чином з молодих політиків, не пішов традиційним опозиційним шляхом — розподілу посад міністрів, критики діючої влади, зате: визначив дванадцять напрямків перемін у країні, ставить за мету напрацювання конкретних пропозицій — що треба робити, аби змінити ситуацію в Україні на краще. А головне — опозиціонери-яценюківці намагаються і мають за мету працювати не з урядом, а суспільством. Це вже щось дійсно нове. Вочевидь, потенційні можливості такої опозиції є значно більшими від традиційної, яка головним чином, по-перше, складається із ображених переможених, а, по-друге, традиційно намагається максимально критикувати діючу владу, вдавати, що дії такої влади майже суцільно негативні. Така позиція і стратегія для багатьох громадян в Україні не оригінальна.

І на завершення огляду — специфічне зауваження. За двадцятиліття державотворення ми неодноразово і в різних проявах зустрічали національний романтизм, мали його надто яскраві прояви. Один Майдан 2004 чого вартий як свідчення такого романтизму, прагнення справедливості та демократії. Та здебільшого «заземлювали» цей романтизм і патріотичну ейфорію буденні справи і проблеми, тобто, прагматизм: більшість українського люду хоче хорошого, стабільного життя. Мітинги, промови, навіть бійки в приміщенні одного з вищих органів влади можна сприймати або ні, головним чином, тоді, коли відповідними є умови життя усіх нас в Україні. Ще Карл Маркс свого часу зазначав, що займатися культурою, мистецтвом, релігією і т. ін., — тобто думати про високе й духовне, — людина може лише тоді, коли має що пити, їсти, у що зодягнутися, має дах над головою. І це не просто розмови, як кажуть філософи, про первинне і вторинне у нашому буденному житті, це, врешті, саме життя. І діватися від цього нікуди.

Микола Головатий,
доктор політичних наук, професор,
проректор з наукової роботи,
завідувач кафедри політології МАУП