ДОНЕСТИ ПРАВДУ ПРО ВІЙНУ

Останнім часом, ті, що «не змінюють своїх переконань» перетворили День Перемоги на день тріумфу комуністичної доктрини і переваг комуністичної системи, в день пропаганди мілітаризму і навіть війни. Для мене, ветерана війни, не дивно, що комуністи зробили наше свято останнім бастіоном, за яким приховують свої злочини і гіпертрофують досягнення. Революційні пісні, бравурні марші, червоні прапори, ветерани при орденах, зазвичай брехливі промови про нескінченні перемоги наших військ під час війни. А молоде покоління зачаровано дивиться на те, як найтрагічнішу сторінку нашої історії розмальовують псевдоісторики і червоні трубадури з солом’яними мізками. Дивлюся я на це дійство і згадую передвоєнні роки, коли ми так само відкривши рота слухали горлохватів-мітингарів, які закликали звіль­нити наших поневолених братів по класу на заході. Скоро їм ця воля обернулася багаторічним поневоленням і деградацією. Літні люди знають, що війна то не бравурний хід, а горе народне, кривава масакра напівбожевільних людей, які вбивали інших і конали в муках. Ви правильно написали в статті «Чому так боляче...», що справжня історія війни ще не написана. І мають її писати рядові бійці. Та де вони нині? Ця правда і донині фільтрується всюдисущими людьми, що прийшли на заміну політ­відділам, КДБ, «СМЕРШу», загородзагонникам, розстрільним команд... Подив вкликає теза, накинута нам з Москви про якесь там переписування історії. Та ця історія і досі не написана! То що тиражувати версію про п’ять сталінських ударів? Чи про міф про те, що ми здобули перемоги завдяки Комуністичній партії, спираючись на передовий соціалістичний лад і «монолітну» єдність партії і народу? Мало хто сумнівається в тому, якими методами ліпили ту єдність від періоду колективізації. Великою кров’ю і страхом зліплена та єдність. Фанатики-фантазери Ленін і компанія, як ті сліпі поводирі, вели народ до ями, провокували людей на богоборчі акти, на вбивство власних батьків, братів, єдиновірців. Вони придумали витончений каральний апарат — ЧК, НКВД і здобули право розпоряджатися життям і смертю мільйонів. (За мною нагляд встановлено аж з 1943 року). Депортації цілих народів (за часів радянської влади знищено або асимільовано десятки народностей), примусове переселення, система концтаборів з мільйонами рабів. Піком кривавої вакханалії став Голодомор 1932-1933 рр. Вони примусили нас їсти власних дітей, а ви, товаришу Симоненко, піклуєтеся про їх увіковічення! Це вже не блюзірство, а якійсь сатанизм...

Сталін лише вдосконалював, те, що заклав Ленін. Він сформував цілу армію внутрішніх військ (навіть беззбройних боявся!): 29 дивізій НКВД, 18 бригад, 21 окремий полк, флот, авіація НКВД, загороджувальні і спецзагони (для війни з УПА). У складі НКВД були ГУГБ — спеціалісти по катуванням, що вивчали ще середньовічні методи допитів. Мій тато і тато моєї дружини були на допитах у гебістів і свідчили про це. Війська НКВД призначалися для зачистки «визволеної» ЧА території СРСР і Європи. Що вони там творили добре відомо. Ваша газета писала про 156 спецзагонів під маскою УПА, які нищили українців. Лише через документи прокуратури ми дізналися про ту злочинну роботу кадебістів. Перестаралися заплічних справ майстри... До речі, жоден з великих під­розділів НКВД не брав участь у війні навіть у найтрагічніші моменти, коли гітлерівцями проривалися фронти. Бо треба було опікуватися гігантським ГУЛАГом? Для мене, ветерана, не є новиною поняття «зачистка» і я не подивувався методами ЗС РФ на Кавказі. Бо це тяглість, це вже було в Україні, Білорусі, Прибалтиці. під час і після війни.

Зараз закидають, що начебто українці не противилися радянській владі на початку її вкорінення. Помилуйте, боротьба тривала від самого початку. У 1918-22 рр. мій земляк, народний месник Іван Васильченко («Галака») розігнав російські більшовицькі збройні підрозділи, що мародерствували в наших селах і призупинив реквізиції майна і продуктів на Чернігівщині і Півдні Білорусі. Пізніше вже не було сил на збройну боротьбу і люди подалися на Далекий Схід і Сибір, гадали, що там буде краще. Село втратило 50 сімей, найміцніших, найактивнішихгосподарників. Чи це не горе для України? Знаю, був опір і на початку 30-х і під час хлібозаготівель 1932 р. Під час радянсько-німецької війни у нас діяла Чернігівська Січ (700 вояків на чолі з Павлом Стрільцем і Григорієм Жученком. Пізніше подалися до УПА). До речі стукачів-сексотів мої земляки ніколи не милували, навіть після війни з ними розправлялися таємно і явно.

Подаю неповний підсумок «перемог» комуносатанистів в моєму селі Володимирівці Городнянського (колись Добрянського і Ріпкинського) району Чернігівської області. У 1929 р. більше 20 чоловік знищили як членів СВУ. До 1931 р. розкуркулили найкращих господарів І.М.Желєзного, Н.М.Солодкого, Д.І.Настіча, П.Ю.Скидана, В.С.Скидана, С.М.Скидана, Г.Мироненка, Є.Мироненка, Т.Мироненка — це лише по одній вулиці. По іншій:Ф.Н.Скидана, О.І. Меха, К.І. Меха, С.І. Меха, А.Савченка, П.Савченка, І.Ключника, Ф.Д.Ключника, С.М.Бутовця, П.Лопатка, К.Лопатка, П.Мельника, І Сокірка... Я можу продовжувати і далі, та розумію, що і в газети паперу не вистачить. А в мене все записано аж до титли. Всього 34 сім’ї розорили, 204 особи згинули у Сибірських нетрях і на Колимі. Далі задушили податками 29-х «індусів» (ті, що не вступили до колгоспів). Серед таких був і мій дід Василь Швачка. Далі знищили уже виконавців-колективізаторів — 8 чоловік. Під час Голодомору 1932-33 рр. у селі померло 125 чоловік. Ув’я­знено «за колоски» і не повернулося ніколи —12 осіб. За «антирадянську пропаганду» порішили кулею у голову чотирьох. Закінчили життя самогубством, втомившись від знущань радянської влади (також наслідок втрат близьких під час голодомору) аж 45 осіб! Як свідок тих криваввих подій свідчу, що голод як зброю було спрямовано саме проти українців, насамперед. Українців не пускали через білоруський кордон (4 км), не пускали в Росію Голодуючи, що прибували з півдня, помирали в наших лісах, поблизу кордону (їх не випускали). Моїх родичів Марію Романюк і її батька Трохима у 1933 р. червоні активісти вигнали з Воронежчини зі словами «їдьте здихати в свою Хохляндію». Отже, ще до війни комуністичний молох вирвав з села Володимирівка 441 мешканця! Під час Другої світової війни (без Халхін-Гола і фінської війн) загинуло 215 чоловік. Тобто у мирний період село втратило вдвічі більше ніж у воєнний. І не дивно: війна проти українського села ніколи не припинялася.

Влада чинила погром над всіма мислячими людьми в селі, насамперед знищила природних інтелігентів, людей, здібних до аналізу, тих, що вміли читати і писати, мали власну незалежну від компропаганди думку. Терор породив тотальний страх, голод підточив сили народу до спротиву, забрав надію. Проте люди затаїли злобу на садистську владу і вірили, що цю владу Бог має покарати.

Проте, були й такі, хто підтримував владу. Їх не більше 8 відсотків людей. Це військові, міліціонери, чиновники, колгоспний актив. Вони добре знали, що старше покоління їм не вірить. Тому взялися за таких, як я. Ліпили з молоді новий вид покірної біомаси. Демагогія героїзму, романтизм боротьби за високі ідеали були для нас сильнішими за стра­шні реалії життя. Нові пісні, газети, особливо кінофільми мали магічну дію і ми вірили їм більше ніж батькам. Тоді, навіть, гірко згадувати, арешт батька не вплинув на мої переконання. Я комсомолець з 1939 року марив пі час війни червоною партизанкою, був підпільником, добував зброю для партизанів, тричі тікав з потягів на Німеччину, здійснюав диверсії на лініях зв’язку. Прийшла ЧА і я опинився в діючій армії. Був комсоргом батальйону, танкоремонтної бази. У січні 1950 року я став офіцером. Моя спеціалізація — ремонт радіобладнання танків. З 1951 року моя скромна особа зацікавила «органи». Занадто боровся молодий комсомолець за справедливість і правду? Може відчули, що шлях від комсомолу до дисидентства вже тоді був коротким? Хто зна, але скоро п’яні сексоти вже відверто погрожували мені розправою, примушували навіть дружину стежити за мною. Зруйнували мою хату (запідозрили бандерівський схрон)... Думаю, терпіли мене через те, що був гарним фахівцем з електрообладнання і радіозв’язку і злагодженість ремробіт багато в чому залежала від мене.

Тоді я не роумів, що війна закінчилася не перемогою, а новим приниженням народу. Верхівка лише зміцнила владу над народом, який зробив лише ковток волі. Рука партії і її спецслужб знову взяла його за горло ще міцні­шою рукою. Але ковток волі все ж був і українці добре його запам’ятали.

Мене питають, чому на початку війни був такий слабкий спротив німецьким окупантам? Адже в діючій армії було 8,5 млн чоловік! Так, з них у 1941 році було убито, померло від хвороб і поранено 2,1 млн, полонено — 3,8 млн, дезертувало — 1,5 млн, 1 млн поранених і хворих покинуто при відступі. Не було ентузіазму захищати владу, яка упродовж двох десятирічок знущалася і вбивала людей. І це — правда. Вже пізніше, народ переконався, що новий окупант ще гірший за старого, він так само зневажає наш народ. От тоді взялися до зброї по-справжньому.

Гітлер зіграв на випередження і, на мою думку, цьому з’являється дедалі більше свідчень. Вже тоді всіляко заохочувалися настрої про великий «визвольний» похід на Європу, про пожежу світової революції та інша маячня. Вірили, вчилися, готувалися... і прогавили. Пам’ятаю слова Сталіна у 1941 р., що «Гітлер своєю глупою політикою перетворив народи СРСР у власних ворогів». Що за помилки не роз’яснив. Відомо лише, що новий звір теж не приховував своєї рабовласницької суті: залишив колгоспи, поправ мрії про незалежність, згноїв або розстріляв сотні тисяч військовополонених. Теорія про слов’ян-унтерменшів вті­лю­валася з особливої жорстокістю саме в Україні. Як обманулися мої односельці, коли говорили про кару радянському режиму. Новий нацистський режим виявився ще кабальнішим...

Південно-Західний фронт мав 5617 танків, а 1-а танкова група Клейста усього 728 танків. До 30.06. 1941 р. ПЗФ втратив 2648 танків. Чому так бездарно були розташовані наші війська, які так швидко потрапили у вогненні мішки? Чому так бездарно була організована наша оборона? Чому в оточення на південь від Києва потрапило відразу чотири наші армії (665 тисяч чоловік)? Чому їх вчасно не відвели? В цьому винен Сталін і Ставка. І після цього радянські верховоди набралися нахабства звинувачити тих нещасних полонених у зраді. Жуков наказував розстрілювати не лише так званих «дезертирів», а й навіть родини полонених! А його нині возвеличують мало не як святого Георгія. Що за дурість! Як свідок, стверджую, що увесь фронт знав про Жукова-м’ясника, який гнав солдат на убій. Під Ржевом щодоби цей горе-командувач клав трупом до 8000 солдатів. За що його славити? Уже після війни я брав участь у забезпеченні зв’язку а Борисівському полігоні, то усі обходили того самодура десятою дорогою. Ніколи наше командування не дбало про зв’язок. 1942 р. німецькі пілоти по радіо виходили на телефонну мережу, кожен ворожий танк мав рацію, а у нас рації були лише на командир­ських машинах. А ви питаєте звідкіля той хаос у керуванні військами хоча б, приміром, у танковій битві під Дубно і Бродами влітку 1941 р.

Початок війни змінив життя і в моїй Володимирівці. Призвали в армію чоловіків, забрали кращих коней, погнали на схід овець, корів, повезли свиней, збіжжя закопували. В урочищі Крижа облаштували партизанський табір. Усіх підлітків і жінок мобілізували копати траншеї і протитанкові рови поблизу Дніпра. Я там працював у липні і серпні 1941 під м. Любечем. То була марна робота (2-а німецька танкова група обійшла наші укріплення з півночі)... 23 і 24 серпня 1941 р. ми спостерігали відступ наших солдатів у цьому районі: брудні, поранені, голодні, часто — беззбройні, вони понуро брели через села і понад лісом. Були і вогнища завзятого опору: біля урочища Моцарівщина зайняв оборону підрозділ ЧА і майже пів­дня тут точився бій. Я там був наступного дня. Кілька гектарів лісу було скошено мінометно-артилерійським вогнем, в шанцях покотом лежали вбиті червоноармійці. Ми зібрали зброю, яка пізніше нам нагодилася у партизанах і втекли. 25 серпня у наше село увійшли німці. З їхнього боку ставлення до мешкнців було нейтрально-доброзичливе. Хоч як дивно, але під час окупації у нас розділили колгоспне майно. Люди отримали земельні паї і обробляли їх. Партизани з табору розбіглися хто куди. Молодь села організувала антифашистське підпілля, до складу якого увійшли В.Бутовець, П.Бутовець, Ю.Жураківський, П.Коваленко, І.Гусак, О.Сотник, О.Шупило, О.Оси­пенко, М.Лопатко, П.Семінько, І.Ключник, Г.Закружний, Є.Кульчейко. У 1943 р. додалися інші односельці. Звертаю увагу, що серед них багато родичів зовсім недавно репресованих радянською владою людей. Центром нашого опору окупантам було моє подвір’я. Мали зв’язок з партизанським загоном М.Добрянки, диверсійною групою Добржанського, допомагали партизанам М.Салая. Ми руйнували лінії зв’язку, агітували проти від’їзду до Німеччини, саботували усі роботи на німецьких окупантів. Проте партизани не рятували села від розправ карателів. Так було спалене і моє село. Ми знали про боротьбу УПА на Чернгівщині. Зокрема мені було відомо, що по­ліція м.Ріпки перейшла до УПА. Про Чернігівську Січ я вже згадував, але зв’язку з УПА ми не мали. У кінці жовтня 1943 р. настало, як ми думали, визволення нашого села. На другий день «СМЕРШ» зігнав людей на оглядини повішання поліцая. Поліція с.Володимирівки в каральних операціях участі не брала. На третій день усіх коней табуном погнали у Добрянку, мені ж пощастило нашу кобилу врятувати. Враз село залишилося без тяглової сили, замість коней тепер запрягали корів... Моя мати, як і раніше, без кінця тяжко працювала. Все своїми руками: з льону і коноплі матерію виготовляла, сорочки шила, землю порала... Після визволення самі жінки відновили колгосп, землю на собі орали, дітей піднімали, фронт годували. Хіба може стільки жінка винести? І немає їм жодного пам’ятника... А ідолу Леніну — усюди бовваніють. 1943 р. польові вій­ськкомати мобілізовували всіх підряд: від 16 до 60 років. У батька було травмоване праве око — все одно забрали. Про вій­ськову підготовку мало дбали. У жовтні 1943 р. мене з возом і конем забрали в армійський обоз. Не дали навіть шапки, теплого одягу. Пам’ятаю у Чернігові доводилося підбирати трупи згвалтованих і вбитих нашими «визволителями» місцевих жінок і дівчат. В офіційній ура-історії не напишуть про бої в межиріччі Дніпра і Сожа, південніше Лоєва і Радуля (61,65, і 48 армії). Командарм 65А П.Батов визнав ці бої найкровопролитнішими. М. Амосов пише, що тут втрати були більші ніж на Кур­ській дузі. Я все це бачив на власні очі. Тут полягли мобілізовані на півночі Чернігівщини (Добрянський, Ріпкинський, Городнянський райони) юнаки і дядьки. Серед них 13 моїх родичів і мій батько. Під Лоєвим траншеї були забиті трупами переважно наших солдатів, а пойма Дніпра на лівому березі була вкрита десятками коробок спалених танків і САУ. Нашому призову 1926 р. народження пощастило, що до січня 1943 р. були ми в обозі. У жовтні 1943 р. ми рвалися в бій, але наш старший товариш Петро Коваленко заспокоїв: «Хай трохи вас навчать, а свою кулю ви отримаєте...» І отримали: з нашого призову з 16 чоловік серед живих залишилося четверо. Під Будапештом і Балатоном моїм однополчанам довелося наступати по трупах своїх товаришів. Які там були втрати навіть згадувати страшно! А людей гнали і гнали вперед. Мій дядько Сергій Бутовець загинув в останні дні війни: в бронемашину з горища кинули гранату. Як описати біль рідних, просто не знаю. Похоронка, в якій одна дата 2.05.1945 промовистіша за увесь текст. А скільки таких болючих похоронок отримали наші родини в останні роки війни. При визволенні територій, захоплених німцями втрати були у 22 рази більші за втрати німців. Тільки у 1944 р. згоріло 23700 наших танків, 24800 літаків. Навіть у 1944 р. німці навчали новобранців 6 місяців, а наші: 10-15 днів, або зовсім без підготовки посилали в бій. У 1944-45 рр. я займався підготовкою, формуванням і супроводом маршевих рот на українські фронти.

В полоні наших було 5,7 млн. чоловік. Загинуло 3,9 млн. 250 тис. відмовилися повернутися у батьківський «рай». Майже 1 млн пройшли фільтра­ційні табори. Влітку 1945 р. у мій 102 СП з Франції через Одесу доставили наших полонених офіцерів. Пам’ятаю, як прискіпливо їх перевіряв СМЕРШ. Скільки з цих людей «вибракували в ГУЛАГ» не знаю, але таких було немало. Мені на командирів щастило: в армії було багато розумних, я б сказав бідових команирів, що цінували людське життя: ст. л-т Бушен, підполковник Є.Гордієнко, полковник А.Борисов, полковник П.Лагуткін, полковники Белтов, Шеметов, генерали П.Батов, М.Семенюга, М.Тєтьокін, І.Герасимов. Світла їм пам’ять.

Добре, що ви відстоюєте правдиву позицію у висвітленні історії, не даєте перетворити все на пусте фанфаронство.

З повагою до вас Василь Бутовець, полковник-інженер у відставці, учасник бойових дій, інвалід ІІ групи ВВВ. м.Рівне

Підготував А.ГУСЄВ