Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

АТОМНА СПЕКА 1986

24 роки минає з часу найбільшої техногенної катастрофи на планеті, а жах, який сколихнув людство досі не вивітрився. Він, як та радіація, прониає у пори нашого тіла і пригнічує психіку усіх, хто живе навколо тієї страшної споруди, що зветься «саркофаг». Де б ми не були, щоб не робили, ми пам’ятаємо про постійну загрозу нам і нашим близьким. Хіба той спалах онкологічних захворювань в Україні, що спостерігається останніми роками, — не підтвердження наших страхів? Але ми не можемо жити в іншому місці, це наша земля, хоч і спотворена бездумними «будівниками майбутнього».

Після вибуху, який відбувся в ніч на 26 квітня 1986 року на четвертому блоці Чорнобильської АЕС, частина конструкцій реакторного блоку, деаератоної етажерки, машинного залу та інших споруд виявились зруйнованими. Головні пошкодження споруд визначили при зовнішньому огляді та при проникненні в доступні приміщення. Так активна зона реактора була зруйнована повністю, а її фрагменти були викинуто вибухом назовні. Вони потрапили не тільки в розвал споруди, але й на дахи сусідніх споруд, майданчики вентиляційної труби, а також були розкидані на прилеглій до зруйнованого енергоблоку, території. Пізніше було встановлено, що частина ядерного палива потрапила в приміщення, що знаходяться під реактором. За умов надзвичайно високої температури ядерне паливо та елементи конструкцій реактора розплавились і у вигляді паливовмісної лави протекли на нижні рівні споруди.

Пізніше було встановлено, що зі зруйнованого реактора було викинуто більше 4% від загальної кількості ядерного палива в 4-му блоці ЧАЕС (біля 0,3% ядерного палива викинуто на проммайданчик ЧАЕС, 1,5% - розпорошено по навколишній території, 1,5% палива 4-го блоку ЧАЕС випало на території України, Білорусі та Росії, а біля 1% за межами колишнього СРСР). Стіни та покриття центрального залу реактора виявились зруйнованими. Верхня плита біологічного захисту – зірвана вибухом з місця та розмістилася впоперек шахти реактора. Зміщені перекриття та зруйновані стіни приміщень барабан-сепараторів. Розвантажно-завантажна машина зірвана та обвалилась в зруйнований реактор. Приміщення північних головних циркуляційних насосів зруйновані повністю, а приміщення південних головних циркуляційних насосів – частково. В деаераторній етажерці виявились зруйнованими два верхніх поверхи, колони каркасу зміщені в бік машинного залу. Сам машинний зал постраждав внаслідок пожежі. В ньому була зруйнована стеля, а вибухом було деформовано декілька будівельних ферм, зазнали зміщення колони каркасу. Повної руйнації зазнала система аварійного охолодження реактора. Ця система була повністю зруйнована та завалена будівельними конструкціями. Після вибуху вся територія, яка прилягає до зруйнованого блоку, була забруднення елементами активної зони реактора: уламками ТВЕЛів, елементами графітової кладки реактора, елементами споруд та конструкцій. Рівні потужності експозиційної дози на цих ділянках сягав 200 – 300 рентген на годину. Забруднені також були майданчики будівельної бази ЧАЕС, внаслідок чого їх уже не можна було використовувати для цілей будівництва об’єкту «Укриття». Елементи активної зони реактору потрапили також до машинного залу, деаераторної етажерки, на дах третього енергоблоку. Загальна активність викинутих в довкілля радіоактивних елементів складає, за різними оцінками, від 50 до 90 МКі.

- Про те, що на Чорнобильській станції «щось сталося», я дізнався в ніч з 25 на 26 квітня 1986 року, повертаючись із Харкова, де проводив нараду з керівниками обласних управлінь пожежної охорони, - розповідає Пилип Миколайович. - Мені про це повідомили по радіостанції. Прибувши до Києва, я за дорученням першого заступника міністра внутрішніх справ генерал - майора Василя Дурдинця, котрий виконував обовязки міністра, відразу зателефонував начальникові станції Брюханову. Він сказав, що «нічого страшного», мовляв, сталося незначне загоряння, яке вже ліквідовано і ситуація під контролем. До почутого я, чесно кажучи, поставився з певною насторогою, бо перед цим у мене були розмови зі своїм заступником Гуріним, начальником Прип’ятської пожежної частини майором Телятниковим. Вони, хоч і не володіли всією інформацією про те, що сталося, але стверджували, що це «не проста аварія». Вночі з відрядження повернувся міністр внутрішніх справ генерал - лейтенант Іван Гладуш, якому, звісно, вже доповіли про «нп». Водночас про неї доповіли в Москву. В першій половині дня у Жулянському аеропорту я зустрічав заступників міністра внутрішніх справ СРСР, а також першого заступника Цивільної оборони СРСР генерал - полковника Іванова. З аеропорту вилетіли геліокоптером вилетіли до Чорнобиля, аби на власні очі побачити, що там насправді сталося. На околиці села Копачі, де приземлився наш гвинтокрил, нас зустрів заступник міністра внутрішніх справ УРСР генерал - майор Геннадій Бердов. Він стисло доповів про ситуацію на станції і ми відразу поїхали у При’пять. Через кілька годин у приміщенні Прип’ятського міського комітету партії розпочав роботу штаб з ліквідації наслідків аварії. 

- Яке питання розглядалося на його першому засіданні?

- Чи варто евакуювати жителів міста. Одностайної думки не було: ніхто з присутніх не володів достовірною інформацією про рівень радіаційного забруднення. Серед посадовців були й такі, що були категорично проти евакуації, вважаючи, що це викличе паніку в усій Україні. Але заради справедливості скажу, що таких було дуже мало. В цей час підрозділи хімічних , а також військ МВС проводили радіаційну розвідку як на самій станції, так і на прилеглих до неї територіях. Її результати виявилися такими, що запитань на кшталт «що робити з прип’ятцями?» більше ні в кого не виникало...

В цей же час у головному управлінні пожежної охорони МВС України розпочав роботу свій штаб, який взяв на себе оперативне керування діями пожежних підрозділів. Зокрема, згідно з його розпорядженням були залучені пожежні підрозділи Київської області, а незабаром їм на підмогу прибули колеги з Чернігівської області, інших регіонів країни.

- Ваші підлеглі виконували найнебезпечніші завдання, пов’язані з локалізацією наслідків найбільшої у світі техногенної аварії. Розкажіть, будь ласка, про це докладніше.

- Одразу зазначу, що до них залучалися не лише вони, а й представники інших міністерств і відомств. Та найбільше, звичайно, випробувань випало на долю людей у погонах, серед яких були і мої бойові побратими, які свідомо ризикували здоров’ям і власним життям. Особливої поваги заслуговують пожежники самої Чорнобильської станції, котрі тієї трагічної ночі несли службу: коли велетенське полум’я розірвало над четвертим реактором нічну пітьму, вони відразу кинулися до нього. Ціною власних життів лейтенанти внутрішньої служби Віктор Кібенок, Володимир Правик, сержанти Микола Титенок, Василь Ігнатенко, Микола Ващук, Володимир Тішура, які вступили в смертельний двобій з вогнем, не допустили його поширення на інші енергоблоки. Всі вони пішли з життя у розквіті сил. Особливих слів вдячності заслуговує майор внутрішньої служби Леонід Телятников, який на той час очолював пожежну частину у місті Прип’яті. У квітні, коли на четвертому енергоблоці стався вибух, Леонід перебував у відпустці і - за великим рахунком - йому було б важко дорікнути, аби він не прибув тієї ночі на станцію. Та не такої вдачі була ця людина…

До перших променів сонця полум’я приборкали. Але це аж ніяк не означало, що на цьому робота пожежників закінчилася: вже на початку травня дві пересувні пожежні насосні станції та три рукавні автомобілі, екіпажі яких супроводжували дозиметристи, під’їхали до самого реактора. Розгорнувши миттєво станції й налагодивши їх роботу, вони пустили в заздалегідь підготовлені резервуари воду. Не переповідатиму всі нюанси виконаної операції, а скажу лише, що саме завдяки професійним діям моїх підлеглих була ліквідована ймовірність повторного вибуху з непередбачуваними наслідками. Результати радіаційної розвідки свідчили, що рівень радіації поблизу реактора перевищує допустимі норми в сотні разів. Але комусь потрібно було йти у це атомне пекло, щоб відкачати забруднену радіонуклідами воду з басейна, облаштованого під ним. І в нього пішли саме пожежники.

З 5 травня наші підрозділи спільно з військовими приступили до дезактивації об’єктів станції. Якщо говорити про масштаби виконаних нами робіт, то ми, зокрема, обробили понад 3 мільйони квадратних метрів території, яка найбільше була вражена радіонуклідами, подали понад 300 тисяч кубометрів води для виконання робіт під чавс будівництва саркофага. Наші підрозділи досить часто залучалися і до виконання невластивих їм функцій. Наприклад, розпилювали дезактиваційні та інші розчини, збирали сміття, просякнуте радіацією, яке лежало на дахах різних будівель, проводили дезактивацію приміщень самої стації, відкачували важку воду з-під 4 - го енергоблоку тощо.

Загалом у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи брали участь 6 217 пожежних України. Для жодного з них це не пройшло безслідно: люди отримали там цілі «букети хвороб», стали інвалідами. А понад 300 чоловік пішли з життя...

- Мені доводилось чути, що в травні 1986 року сталася «нп», що могла призвести до наслідків непередбачуваних...

- У травні в кабельних тунелях, прокладених між третім ічетвертим енергоблоками, сталася пожежа. Але тодішні керівники відділів пожежної охорони МВС СРСР і пожежної охорони Рівненської області В. Максимчук та В. Ткаченко, яким доповіли про неї, оперативно і, що головне, досить грамотно організували її гасіння, тим самим запобігши її розповсюдженню. Хочу особливо відзначити в тій ситуації дії самого Максимчука, який згодом обійняв посаду начальника пожежної охорони Москви, а також полковників Єрофєєва та Мєлєхова. Вони зробили все можливе, щоб особовий склад отримав якомога менші дози опромінення, а самі про власне здоров’я не думали. Згодом всі вони пішли з життя...

У жовтні 1991 року на другому енергоблоці станції сталося коротке замикання кабелю управління, яке призвело до розгерметизації системи охолодження. Після цього стався вибух водню і спалахнула пожежа. Звичайно, що цю «нп» за своїми масштабами аж ніяк не порівняєш з аварією у 1986 році, але і вона здатна була натворити багато лиха. Адже вогонь міг перекинутись на сусідній генератор, а звідтіля і далі. Про те, що ситуація склалася досить напружена, свідчить хоча б те, що до гасіння пожежі було залучено близько 200 чоловік та понад 30 одиниць спеціальної техніки. Як з Києва, так і Київської та Чернігівської областей.

- Я спілкувався з багатьма людьми, які, обіймаючи на той час високі посади в партійних і радянських органах, здійснювали керівництво роботами з ліквідації наслідків аварії. І практично всі вони стверджують, що ваші підлеглі спрацювали так, що потім, коли почався «розбір польотів», на адресу пожежних не пролунало жодного звинувачення. Зокрема, генерал Микола Бондарчук, який тоді був начальником штабу цивільної оборони, розповідав мені, що їх навіть сам Борис Щербина - перший заступник голови міністрів СРСР, котрий очолював урядову комісію з ліквідації наслідків аварії, високо оцінював їх дії...

- Так воно й було, хоча дехто намагався і засумніватися у професіоналізмі моїх підлеглих. Та нічого з цього не вийшло. А могло і вийти...

- Чому?

- Призначення мене на посаду начальника управління пожежної охорони Київського облвиконкому співпало практично з початком робіт зі спорудження станції. І я, звісно, мав безпосереднє відношення до контролю за дотримуванням протипожежних норм при її зведенні. Так ось, у багатьох випадках до наших рекомендацій не завжди прислухалися. Наприклад, в конструкціях покрівель багатьох об’єктів станції, в тому числі і четвертого енергоблоку, використовувалися утеплювачі, які за своїми технічними параметрами аж ніяк не годилися для цього, а в якості гідроізоляції - рубероїд на бітумній мастиці, що спалахує як сірник. Підлогу - з метою економії коштів - покрили матеріалами, які під час горіння виділяли токсичні продукти розпаду. Навіть кабелі, що пролягали в тунелях і шахтах, були покриті ізоляцією, надто чутливою до вогню. На підтвердження того, що чимало вимог протипожежної безпеки виконувалися абияк, може слугувати той факт, що на момент аварії на четвертому енергоблоці вимоги нормативно-правових документів були виконані лише на 40 відсотків.

Про що можна говорити, коли навіть постанови Ради міністрів СРСР, вірніше, окремі їх пункти всіляко ігнорувалися при будівництві АЕС! Інколи доводилося вступати в гарячі суперечки з московськими проектантами, представниками міністерства енергетики, переймаючись пожежною безпекою станції. Адже вони вважали, що ми перебільшуємо її значення, мовляв, сама станція так нашпигована протипожежним обладнанням, що пожежні частини загалом не потрібні на ній. Високі чини досить часто посилалися на думку академіка Александрова - тодішнього президента академії наук СРСР, який до того ж був і головним конструктором реакторів Чорнобильської станції. А він, нагадаю,стверджував, що вони настільки надійні й безпечні в експлуатації, що «їх можна встановлювати навіть на Красній площі». Одним словом, справу доводилося мати з «птахами високого польоту». Та, попри всі складнощі, ми все ж відстоювали - принаймні в багатьох випадках - свою точку зору. Зокрема, замість пропонованих пожежних депо на 2 автомобілі було зведено депо на 6. Довелося «воювати» і за те, щоб організувати в Прип’яті пожежну частину, проти чого теж виступали деякі чиновники.

Саме життя довело нашу правоту. Уявіть, що могло статися, аби на допомогу варті лейтенанта Володимира Правика не примчала з Прип’яті варта лейтенанта Віктора Кибенка? Не берусь прогнозувати розвиток подій, але переконаний: особовий склад цих варт, вступивши у смертельний бій з невидимим ворогом, відвернув велику біду не лише від України, а й всієї Європи.

- Люди, які брали безпосередню участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, кажуть, що високе начальство не переймалося їхнім здоров’ям, посилаючи досить часто на небезпечні ділянки без елементарних засобів захисту...

- Скажу так: рівень радіаційного забруднення як самої станції, так і прилеглої до неї території перевищував всі допустимі норми в десятки, а на окремих ділянках і в сотні, разів. Тож одне лише перебування в районі ЧАЕС становило неабияку небезпеку для людини. Так, були випадки, коли не приймалися всі можливі у тих умовах заходи щодо зниження впливу на людей іонізуючого опромінення. Наприклад, воїнів-строковиків змушували працювати на даху зруйнованого реактора майже без спеціальних протирадіаційних засобів. І це через кількак днів після вибуху!

Страждали і пожежні. Наприклад, у перші години після вибуху на станції виявилося надто мало особового складу, що унеможливлювало організацію їхньої роботи позмінно.

А забезпечення підрозділів пожежної охорони приладами радіаційної розвідки та дозиметричного контролю становило всього 4-6 відсотків від необхідного! Я вже не кажу про засоби індивідуального захисту: на будівництво атомних станцій у тодішньої влади вистачало коштів, а ось на безпеку людей – ні.

А як можна розуміти накази посадовців про направлення на станцію сотень пожежних, в необхідності яких не було потреби: пожежа на світанку 26 квітня була локалізована. Звісно, що в цьому не було злого умислу, але й не було продуманості, що призвело до опромінення людей. Я впевнений, що ліквідація наслідків Чорнобильської катастрофи могла обійтися «меншою кров’ю», аби партійні та радянські органи більше прислухалися до порад та рекомендацій фахівців щодо протипожежної безпеки на станції. Адже саме за ними в переважній більшості випадків було вирішальне слово.

І все ж, як на мене, мої колеги, мої підлеглі ціною здоров’я, самого життя зробили все можливе для вгамування «мирного атому», піклуючись про здоров’я, життя інших. Ми ризикували своїми життями не заради кар’єр чи нагород. Ні. Ми просто чесно виконували свій професійний, врешті-решт людський обов’язок обовязок. Комусь - за великим рахунком - це потрібно було робити. І мені приємно, що 4 пожежників отримали звання Героїв Радянського Союзу, а понад 500 вогнеборців були нагороджені високими урядовими нагородами.

Розмову вів Сергій ЗЯТЬЄВ,
підполковник запасу

 З візитівки співрозмовника.

Пилип Десятников. Генерал-майор внутрішньої служби у відставці. Народився у Ростовській області. Закінчив Харківське пожежно-технічне училище та Київський інженерно-будівельний інститут. Службі в структурах пожежної охорони віддав 48 років життя. Зокрема, у 1971—1977 роках очолював пожежну охорону міста Києва та Київської області, а з 1977 по 1994 роки керував пожежною охороною МВС України. Нагороджений орденом Леніна, орденами України «За заслуги» 1, 2, 3 ступенів, а також медалями «За відвагу на пожежі», «За бездоганну службу» трьох ступенів та іншими відзнаками.

З 1994 року Пилип Миколайович на заслуженому відпочинку. Має двох дорослих доньок.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com