ПРО ЩО ШУМЛЯТЬ БІЛОРУСЬКІ СОСНИ

Не одразу і крізь зуби радянські компартійні ідеологи мусили визнати, що в роки Другої Світової війни існувало два різновиди спротиву фашистам на окупованих територіях. Тобто — комуністичні па­ртизанські загони та під­пільні групи, що працювали переважно на радян­ську військову розвідку, і не менш широкий некомуністичний Рух Опору. Це передусім «Вільна Франція» генерала Де Голля, монархісти-четники у Югославії та партизани-прихильники королівської влади у Греції. В середині 50-х років у Польщі ідейно реабілітували Армію Крайову, що підпорядковувалася в роки війни емігрантському уряду в Лондоні. Проте до останніх днів існування СРСР у такій же реабілітації категорично відмовлялося українській ОУН УПА, «лісовим братам» з країн Балтії і партизанам-націоналістам Білорусі.

Міф про Білорусь як партизанський край виключно червоної орієнтації чи не найміцніший з усієї радянської псевдоісторії. Про УПА у тоді ще радянській, але вже перебудовній пресі почали писати правду наприкінці 80-х. Тоді ж з’явилась об’єктивна інформація і про «лісових братів» Балтії. Однак серйозне дослідження білоруського некомуністичного Опору розпочалося тільки через 10 років після цього.

Отже, у 1941-45-му роках на теренах окупованої німцями Білоруської РСР активно діяли:

·           Польська Армія Крайова, підпорядкована Лондону;

·           Українська Повстанська Армія Бандери-Шухевича;

·           Білоруський націоналістичний Рух Опору.

·           І, звісно, червоні партизани, які діяли під керівництвом Центрального Штабу при НКВС у Москві.

Як взагалі виник білоруський націоналістичний рух? І чому на певних етапах його лідери співпрацювали з гітлерівцями? Власне повторилась українська ситуація: білоруські націоналісти вибрали менше зло. До того ж Гітлер спокушував їх ідеєю відродження білоруської незалежної держави, звісно, союзниці Рейху. І це не було порожньою обіцянкою. До літа 1941-го року Німеччина «подарувала» незалежність словакам і хорватам, а також дозволила французам і норвежцям мати «національні» уряди. Більше того, один з ідеологів фашизму Рібентроп (той, що підписав пакт з СРСР у серпні 1939 р.) розробив детальні карти майбутніх незалежних держав. Характерно, що столицею Білорусі мав стати Смоленськ — після відповідної корекції східного кордону. Цікава подробиця: до складу прогітлерівської України мали увійти не тільки Брест, Пінськ, Курськ і Воронеж, а й Крим, межиріччя Дону і Волги, Сталінград і територія на лівому березі Волги — мало не до Уралу.

Але вже через тиждень після початку війни на Східному фронті фашисти поставили хрест на сподіваннях своїх союзників-націоналістів. ОУН Бандери, та частка, якій вдалося вціліти, перейшла в глибоке підпілля. Білоруси ще на щось сподівалися.

Та масові розстріли саме прихильників білоруської національної ідеї витверезили і їх. По селах, особливо в західних областях, почали стихійно створюватися загони БКА (білоруська абревіатура Білоруської Крайової Оборони). Вони здебільшого займали нейтральну захисну тактику — чинили опір червоним партизанам та польській АК. В той же час на Берестейщині БКА активно співпрацювала з Поліською Січчю Бульби-Боровця.

Спроби знайти спільну мову з командуванням АК спалились, як то кажуть, на пні. Польські націоналісти вважали Західну Білорусь, Волинь і Галичину своєю територією і ні про яке співробітництво ані з УПА, ані з БКА не бажали навіть слухати. Німці після Сталінграду дещо змінили свою політику у стосунку до «недолюдей», проте могли запропонувати виключно брудну і небезпечну роботу без жодних політичних гарантій на майбутнє.

На початку 1942-го року один із провідних білоруських націоналістів, в минулому співробітник Абверу Володимир Шавель зібрав у лісах під Борисовом партизанський загін антинімецької спрямованості. Підрозділ стрімко розростався. Але вже за кілька місяців Шавеля і його офіцерів запросили начебто на переговори представники радянських партизанів. Розмова не відбулась. Шавеля і його соратників розстріляли, так би мовити, з порогу.

Але вже влітку 1942-го року на Берестейщині офіційно проголосили незалежну Білоруську партизанську республіку. Головним отаманом обрали колишнього офіцера радянської армії Івана Шанька. Армія республіки складала понад 3 тисячі активних бійців. Поляки, німці і червоні партизани уникали прогулянок по її території. У травні 1943-го року отаман Шанько одержав офіційну пропозицію від самого товариша Пономаренка — секретаря ЦК компартії Білорусі та начальника Центрального Штабу партизанського руху СРСР. Комуністи запропонували Шаньку і його людям спільні дії проти німців, а самому отаману — посаду заступника начальника партизанського руху Полісся. І знову, як у випадку з Шавелем, замість переговорів відбулося вбивство отамана і його бойових товаришів. Проте деякі загони цієї незалежної армії протрималися в лісах до кінця 1948-го року.

В.Н.