ОСЬ КУЛЯ ПРОЛЕТІЛА — ТАК ОТО Ж…

Їхні портрети бовваніли на стінах коридорів радянських шкіл, військкоматів та армійських казарм. Їхні пам’ятники прикрашали площі та сквери. Їхні імена давали школам, вулицям, пароплавам і навіть населеним пунктам. В історії СРСР вони фігурують під грифом «герої революції та громадянської війни». Такі собі святі мечоносці в комуністичній безбожницькій версії.

Але, як влучно зауважив ще посередині минулого століття видатний казахський просвітитель Олжас Сулейменов, достатньо зняти з деяких канонічних портретів піз­ніше нашарування брехні і міфів, як замість янгольського лику на вас вишкіриться чортяче рило. Власне, про таких перевертнів наша нова серія історичних реставрацій.

Розслідування перше: «Начальник натомленої варти».

Характерна для радянської міфології обставина: про Анатолія Желєзнякова (1895-1919 рр.) пересічний громадянин Країни Рад дізнавався не з історично об’єктивної біографії героя, а з популярної пісні «В степу під Херсоном високії трави», в якій все — брехня. Навіть прізвище перекручене.

Насправді Анатолій Желєзняков (а не Желєзняк) ніколи не був партизаном, не воював з махновцями, не пробивався з боями на Одесу через Херсон. Загинув не «в степу під Херсоном», а на залізничній станції під Катеринославом і похований не під курганом, а на Ваганьківському цвинтарі. За великим рахунком його навіть матросом назвати не можна, оскільки більшу частину свого свідомого життя він пробув у дезертирах.

Щоб не розводитися у подробицях, подамо лише факти. Аби не втрапити в окопи Першої Світової, міщанський синок Анатолій Желєзняков поступив до військово-фельдшерського училища, за пару місяців покинув його і ховався від призову на оборонному заводі. Коли ж його віднайшли і там і зарахували до балтійського флотського екіпажу, він у червні 1916-го дезертирував і ховався до лютневої 1917-го року революції. Тимчасовий Уряд простив йому старі грішки, але вже в червні 1917-го мусив засудити молодого революціонера-анархіста до 14 років каторги. Підстава — разом з друзями захопив розкішний особняк під Петроградом і вчинив збройний опір правоохоронцям, котрі прибули вигнати непрошених гостей.

З в’язниці Желєзняков знову тікає. Куди податися з такою біографією? Звісно, у Центробалт — збройну організацію більшовиків на флоті. І саме як представник Центробалту Желєзняков увійшов у нову історію Росії. Саме він 6 січня 1918-го року розігнав Установчі Збори — перший і останній у ХХ столітті демократично обраний парламент. Більшовиків не влаштовувало те, що вони одержали на виборах лише 25% мандатів. Відтак начальник охорони Установчих Зборів товариш Желєзняков заявив, що «варта втомилася», а тому, мовляв, пішли ви, панове, зі своєю демократією, самі знаєте, куди.

Невдовзі Желєзняков на чолі загону покидьків роду людського відряджається в Україну — встановлювати там радянську владу. У місті Чугуєві він роззброює курсантів місцевого юнкерського училища. Доля бранців виявилася жахливою. У спогадах радянського поета Михайла Свєтлова є відвертий натяк, що цих безвусих хлопчиків заморили голодом до смерті.

Та апогей революційної діяльності нашого «героя» припадає на літо 1918-го, коли Желєзняков стрічає рідну душу — командира 4-ї Армії Васо Кіквідзе. Про цю фігуру — у нашому наступному розслідуванні. Зазначимо лише, що загони цього командарма відзначились особливою жорстокістю в грабунках мирного населення та єврейських погромах. Запитання на маргінесі: чи знали талановиті представники радянської єврейської творчої інтелігенції Матвій Блантер та Михайло Голодний (Епштейн), що у персонажа їхньої пісні руки по лікоть у безневинній крові єврейських стариків, дітей і жінок?

Специфічні уподобання командарма Кіквідзе, а особливо його друга, командира полку Желєзнякова викликали занепокоєння навіть у більшовицьких вождів. Представник Реввійськради тов. Подвойський віддав наказ схопити Желєзнякова і розстріляти його на місці. Далі все було, як у казочці про білого бичка: чергова втеча, чергове дезертирство, чергова амністія, чергові бузувірства… аж доки 26 липня 1919-го року на станції Верховцево Желєзняков не загинув начебто від сліпої кулі. Насправді ж його пристрелив, як собаку, спеціальний агент Реввійськради.

А вже потім на сатанинське рило навели янгольську позолоту.

В.Н.