Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ЗАШМОРГ, ЩО ЗАТЯГУЄТЬСЯ

(Початок у попередньому номері)

Світова практика землекористуванння показує, що в умовах приватної власності на землю інвестори вкладають свій капітал ще й для того, щоб мати «щось із нічого». Цим «щось» і є земельна рента, доход від якої досить часто перевищує доходи від основної діяльності. Через це вони намагаються або «привласнити» землю, або орендувати її на довгий строк.

Нормальне банківське кредитування досягається не об’єктом застави (тим паче землею, яка взагалі не є власністю товаровиробника), а фінансовою стійкістю кредитоодержувача, можливістю в строк погасити кредит з процентами. Для цього, перш за все, слід ліквідувати диспаритет цін між промисловими товарами для села і виробленою селянами продукцією. Кредити ж забезпечуються тими засобами, на придбання (створення) яких вони беруться, незавершеним виробництвом і доходами на власний капітал. Земля, як і вода, і сонце, і повітря…тут ні до чого.

Що ж до купівлі землі фермером для розширення виробництва і утвердження своєї самостійності, то така постановка питання взагалі є недоречною, бо купівля землі з економічної точки зору є непотрібною для товаровиробника і суспільства витратою, явним марнотратством, так як використаний на це грошовий капітал не складає елемента ні функціонуючого в землеробстві основного, ні оборотного капіталу. В результаті лише дорожчає виробництво і не створюється ніякої вартості. Тим паче, що при нинішній дороговизні хліборобам потрібні немалі кошти на придбання техніки, реманенту, створення, врешті-решт, нормальних побутових умов, без чого не можна продуктивно працювати і по-людськи жити. У дореволюційній Росії, наприклад, на купівлю землі селяни щорічно тратили до 700 млн. крб. золотом, замість того, щоб направити ці кошти на технічне оснащення землеробської праці. Хоча з суспільної точки зору грішно навіть вимагати від хлібороба, який годує народ, ще й викупу землі-ресурсу виробництва. Земля повинна надаватися у постійне користування тим, хто її обробляє, безплатно з вилученням земельної ренти в бюджет у тій її частині, що обумовлена природними властивостями землі і рівнем розвитку місцевої інфраструктури.

 Від того, що в Україні приватна власність на землю «узаконена», маємо лише негативні наслідки. Ось лише деякі з них:

По-перше, ліквідація економічним шляхом досить стійкої і добре організованої колективної системи господарювання в особі колгоспів і радгоспів, яка, між іншим, повністю себе оправдовувала. Уже у 80-х роках минулого століття, наприклад, за рівнем виробництва основних видів продукції сільського господарства на душу населення Україна досягла, а за деякими навіть випередила країни ЄС. У 1991 р. кожне господарство одержало в середньому по 2,2 млн. крб. прибутку при рівні рентабельності понад 50% і середньомісячній зарплаті працівника сільського господарства з доплатами — 391 крб. Разом з тим при збиранні зернових вітчизняними комбайнами ми втрачали на кожному гектарі на 5 ц зерна більше порівняно із збиранням американським комбайном «Джон-Дір», хоча це стосувалося всіх культур і всіх стадій виробництва, переробки і зберігання продукції. Випускаючи кращі у світі зразки військової техніки, СРСР не міг дати селу аналогічної якості трактори, комбайни, сівалки… Очевидно, що з усунення цього та інших факторів, які заважали селу нормально господарювати, і треба було починати аграрну реформу, а не з перетворення земельних і майнових відносин на карикатуру.

Парадокс у тому, що, знищуючи колгоспи і соціалізацію землі — влада знищувала і село, бо нічого кращого взамін не придумала. Ілюзії закінчилися повним крахом, бо замість них з’явилися землевласники-рантьє, які нічого не орють і не сіють, а лише обкрадають народ, стягуючи плату за свій титул. Як наслідок, із майже 12 тис. «реформованих» господарств уціліло менше 2 тисяч. Це ті колгоспи, керівники яких проігнорували необачні рішення влади щодо приватизації землі та майна, хоча й здійснили її, як кажуть, на папері. Зокрема, це СВК «Батьківщина» з Полтавської обл., ТДВ «Світанок», СВК «Перемога» з Київської обл., агрофірма «Маяк» з Черкащини, СК «Святець» з Хмельниччини та ін. Характерно й те, що, змінивши вивіску (колгосп на кооператив, ВАТ, ЗАТ, агрофірму тощо), ці господарства в принципі не змінили свого призначення і суті, бо зберегли колективну (спільну і неподільну) власність. У цьому непорушність і стабільність таких формувань. Та й колективна власність є настільки ж нормальною, як і власність сім’ї, де всі рівні в правах на володіння предметами домашньої обстановки і вжитку.

Суцільна парцелярізація землі і майна колгоспів і радгоспів не тільки розорила колективну систему господарювання, але й створила нездоланний бар’єр до модернізації виробництва, бо абсолютна більшість власників земельних і майнових паїв не можуть, не хочуть та й ніколи не будуть господарювати на «своїй» землі. На цій основі створення нормальних виробничих формувань (колективних чи індивідуальних) взагалі безперспективне, бо власники-орендодавачі постійно міняються кількісно і адресно, що створює проблему використання окремих земельних ділянок порівняно з тим, що було до «реформи», коли земля як засіб виробництва навічно закріплювалася за конкретними виробниками, служила їм засобом у розвитку виробництва і базою для утвердження самостійності і економічної незалежності.

По-друге, втрата Українським народом права власності на землю-капітал і на доход від неї — земельну ренту, призначення якого — фінансування соціально-економічних програм місцевих громад, зокрема таких заходів, як доведення якості гірших земель, які дають невелику ренту, до рівня середніх і кращих; будівництво і утримання доріг, мостів, шкіл, лікарень, дитячих закладів; підготовка кадрів масових професій; боротьба із шкідниками і хворобами рослин і тварин; матеріальний захист літніх за віком людей тощо. Використання земельної ренти в загальнолюдських інтересах іменується соціалізацією ренти — на відміну від її капіталізації, коли рента як продукт суспільної праці слугує джерелом особистого збагачення.

У цьому плані оренда привласненої землі, яку реформатори рекламують як найкращу форму земельних відносин, насправді є злочином, однією із форм експлуатації, бо її наслідком є нахабне обкрадання народу і держави. Якщо ж «прихватизація» торкнеться й інших природних об»єктів (води, земних надр, земель оздоровчого призначення тощо), то суспільство щорічно втрачатиме десятки мільярдів доларів вічного доходу заради необмеженого збагачення панівної меншості.

Тому нова влада в Україні, якщо вона дійсно відстоює економічні інтереси народу і держави, мусить рішуче відмовитися від авантюри з приватизацією землі і захистити землю від цього генебного явища, направивши земельну ренту на суспільні потреби.

Більше того, оскільки рента має тенденцію до безперервного зростання внаслідок технічного прогресу та ін. факторів, то як суспільна вартість вона може в майбутньому «забезпечити доход, необхідний для фінансування соціально-економічних заходів, сприяти скороченню податків і підвищенню стимулів до більш ефективної праці». Саме в цьому суть ідеї американського економіста Генрі Джорджа, яку він сформулював у своїй книзі «Прогресс и нищета» (рос, 1879 р.), і яку Л.М. Толстой використав як доказ необхідності відміни приватної власності на землю в Росії. Для підтримки цієї ідеї американські вчені в листі до М.Горбачова (1991 р.) теж закликали зберегти суспільну власність на землю в СРСР з тим, щоб формувати доходи держави за рахунок вилучення земельної ренти в бюджет і сприяти утвердженню розумних земельних відносин в інтересах усього суспільства.

По-третє, «узаконення» соціально-правової нерівності між людьми, бо ті громадяни, які «привласнили» хоч клаптик землі, одержали право на привласнення й доходу від неї — земельної ренти, яка є продуктом суспільної праці, народним надбанням. По суті, той, хто «привласнив» землю, одержав «законне» право грабувати власний народ, обкрадати державу. В результаті фінансово знекровлюються, перш за все, місцеві бюджети, що приречує села і міста на вічне зубожіння. А той факт, що керівництво країною намагається фінансувати соціальну сферу за рахунок державного бюджету (тобто з кишень платників податків), віддаючи ренту приватному сектору (уже більше половини території України приватизована), є не що інше, як демагогія з подвійним «земельним насиллям» над народом і нанесенням величезної шкоди економічній безпеці держави.

Не менш серйозною є й моральна шкода від приватизації землі, яка спустошує людські душі, втілюючи в них брехливу віру в «законність», природну «справедливість привласнення» землі і утвердлження права на постійне стягування «данини» за свій титул, хоча істина якраз у тому, що приватна власність на землю сама по собі аморальна, є таким же безглуздям і злом, як приватна власність однієї людини на іншу людину.

По-четверте, породження такого ганебного явища як спекуляція землею — атрибуту приватної власності на землю і тіньо­вої економіки. Уже сам факт надання права приватної власності на землю одним суб»єктам при відсутності такого права для інших є злочином, бо «привласнена» земля служить джерелом наживи через оренду, продаж, обмін тощо. Весь цей вартісний оборот землі, викликаний її дефіцитом, і являє собою «узаконену» спекуляцію землею, яка зводиться до перерозподілу земельної ренти між новоявленими землевласниками. І чим більше землі та інших природних ресурсів перейде у приватну власність, тим більшу шкоду суспільству принесе «земельний феномен». Характерно й те, що ніяки закони і підзаконні акти не взмозі ліквідувати спекуляцію землею, оскільки вона обумовлена дефіцитом землі, на відміну від дефіциту звичайних товарів, який покривається розвитком виробництва та залученням імпорту. Єдиний спосіб унеможливити спекуляцію землею — це відміна приватної власності на неї.   

По-п»яте, знеславлення офіційної української економічної аграрної науки, яка зганьбила себе перед усім світом, бо відстоює сьогодні не наукову істину в системі землекористування, а амбіції і вигадки ідеологів-реформаторів, необачних політиків, економічно некомпетентних законодавців і недобросовісних ЗМІ. Затіваючи 19 років тому земельний переворот, науковці-реформатори приховали від громадськості правду про злочинну суть приватної власності на землю, про роль феномена земельної ренти в економіці країни. В результаті офіційна економічна наука, спотворивши саму ідею аграрної реформи, перетворюється на непродуктивну «силу» суспільства — гальмо економічного розвитку.

Тому, щоб витягнути земельні відносини із прірви владі необхідно:

1. Ввести в ст. 13 Конституції України тезу: «Земельна рента, як надлишковий доход, викликаний природними властивостями землі і рівнем розвитку місцевої інфраструктури, і як власність українського народу, спрямовується в місцеві бюджети від усіх землекористувачів і використовується для фінансування соціально-економічних програм міс­цевих громад з відрахуванням частини диференційованого рентного доходу до державного бюджету на суспільні потреби». Тим самим втрачає сенс право приватної власності на землю (ст. 14 Конституції України, Земельний кодекс, інші законодавчі акти, обумовлені «узаконенням» приватизації землі), зникає клас землевласників-лихварів.

2. Закріпити територію країни за органами місцевого самоврядування як суб»єктами права власності на землю від імені Українського народу з правом наділяти землею користувачів, залучати земельну ренту на громадські і суспільні потреби, вести контроль за використанням землі господарниками.

3. Земля надається у постійне володіння лише тим суб’єктам господарювання, які здатні самостійно і ефективно її використовувати.

4. Залучення інвесторів з використанням землі здійснюється або на правах безстрокової оренди з автоматичною пролонгацією і періодичним уточненням (через 2-3 роки) величини ренти як плати за землю; або на правах участі у капіталі, де земля як надбання громади виступає складовою ресурсу спільного з інвестором підприємства. В обох випадках земля залишиться власністю народу, а рента — власністю громади і держави.

5. Земельну ренту (величина якої періодично уточнюється) сплачують у місцевий бюджет усі без винятку землекористувачі — громадяни, юридичні особи, державні структури (міністерства, відомства, адміністрації тощо).

6. Платою за землю є лише рента, відокремлена від інших податків.

7. Відмінити для сіль­госппідприємств усі податки крім рентних платежів і відрахувань на соціальні заходи (виняток складають підприємства із замкнутим циклом виробництва).

8. Створити Державний аграрний кредитний банк і фонд його підтримки під патронатом НБУ з процентною ставкою за кредит не більше 5-7% річних. Принаймні, НБУ повинен регулювати фі­нансову систему, бо неприпустимо, щоб комер­ційні банки, які практично не створюють матеріальних цінностей, процвітали, тоді як найважливіша і найризикованіша галузь — сільське господарство — хиріє.

9. Селяни, які «привласнили» земельні паї, повинні повернути їх законному власникові — місцевій громаді — і очистити свої душі від гріха, в який дали себе затягнути необачним реформаторам. Це стосується і мешканців міст, які одержали землю «у спадщину». Сільські ветерани, звичайно, заслуговують на кращу долю, ніж та, яку мають сьогодні: нормальну пенсію, повернення відібраних грошових вкладів в ощадбанки, надання інших винагород, але не «привласнення» земельної ренти.

10. Власники земельних ділянок, які викупили їх у місцевої влади чи у спекулянтів, не є абсолютними власниками землі, бо насправді продавалася не земля, а право на володіння земельною рентою. Тому вони повинні оформити їх як безстрокову оренду, що не ущемляє їхніх прав, але унеможливлює спекуляцію землею, сприяє розробці раціонального механізму бюджетного перерозподілу земельної ренти.

11. На державному рівні провести інвентарізацію усіх земель, виявити землекористувачів конкретних ділянок і ділянки, які не використовуються. Провести кадастрову оцінку земель з визначенням типових масивів в залежності від якості, місцезнаходження і використання для установлення їх доходності і ставок земельної ренти з одиниці площі. Правильне вирішення цієї надзвичайно важливої проблеми сприятиме не тільки ефективному використнню землі, але і об»єктивному вилученню ренти ів бюджет — основного джерела фінансування соціальної сфери місцевих громад.

12. Громадськість України, врешті-решт, мусить отямитися від ейфорії з приватизацією землі, звільнитися від ілюзій про можливість збагачення на земельних спекуляціях та привласненні земельної ренти. Звісно, що земля сприяє збагаченню господаря, але тільки дякуючи його власній праці, хоч він теж користується благами від ренти через суспільні фонди. Усе це утверджує дійсно справедливі земельні відносини в інтересах людини і суспільства, є доказом очевидної переваги соціалізації землі над її капіталізацією.

Від необачних поворотів у землекористуванні застерігав нас колишній міністр юстиції США Ремсей Кларк: «Капіталістична політична і правова система завжди буде давати можливість багатим відбирати землю у бідних. В результаті величезна концентрація землі і супутніх природних ресурсів в руках багатих сімей і корпорацій перетворює демократію в пустий звук. Кермо влади бере плутократія. Приватизація державних земель майже завжди приносила вигоду багатим і лишала решту суспільства прибутків. Це звичайна велика крадіжка: відбирають від народу і віддають багатим… Почніть з того, що державна влас­ність більше за все підходить суспільству».

Наш народ справді заслуговує на кращу долю, ніж та, що уготували йому сучасні агрорефоматори. Що ж до селян, то вони ніколи не були та й не хотіли бути приватними власниками землі, щоб грабувати інших. Пригадаймо Маланку, героїню відомої повісті М.Коцюбинського, яка справді хотіла мати «свою!» землю, але не для того, щоб віддати її в оренду чи продати, забезпечивши собі «спокійну старість», а для того тільки, щоб обробляти її власними руками. Це стосується і теперішніх селян. Адже вони пішли проти совісті і «привласнили» земельні паї не з власної волі — їх примусили до цього реформатори-авантюристи, щоб економічним шляхом, по суті, обманом відняти від народу, від самого селянства (як громади) його законне право на землю і на доход від неї — земельну ренту. Україні взагалі непотрібні землевласники-лихварі, які лише стягують плату за землю, як за «свою» власність. Навпаки, нам потрібні такі землевласники, які самостійно (індивідуально чи колективно) обробляють назавжди закріплену за ними землю і сплачують земельну ренту в бюджет на суспільні (громадські) потреби. Ради цього треба зробити статтю 13 Конституції України діючою, а не юридичною фікцією.                 

В. ЯРМОЛЕНКО,
кандидат економічних наук,
доцент Національного університету біоресурсів і природокористування України

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com