На коліна, товаришу Грач!

Лідер кримських комуністів Леонід Грач регулярно наголошує, що коли його переконають, що народ зараз живе краще, ніж за радянських часів, то він стане на коліна в центрі Сімферополя і попросить у народу пробачення за те, що він, Грач, як комуніст, був неправий.

В одному з останніх своїх інтерв’ю Леонід Грач уточнив, який саме період радянської влади він вважає взірцевим з точки зору добробуту звичайної або, як тоді казали, простої людини. Це часи Сталіна, щоправда, за винятком репресій проти церкви і віруючих, та депортації малих народів, зокрема кримських татар.

Бо й досі значна частина прихильників лівої ідеї продовжує вважати кривавого Сталіна богом і з піною біля рота виправдовує всі його бузувірства. Але то вже діагноз. Ми ж проаналізуємо, бодай побіжно, ті міфи, які й досі обстоюють «нові» комуністи на взірець Леоніда Грача.

Невідомо, хто першим сказав, що факти — річ уперта, але це так. Особливо, якщо вони підтверджені реальною статистикою. Наприкінці минулого року на форумі популярного російського сайту «murders.ru» розгорілася гостра дискусія навколо есе журналіста Олексія Пшунтльова про певні реалії саме сталінських часів. Ішлося не про репресії, не про масове порушення прав людини, а всього лише про рівень добробуту, який комуністи забезпечували тоді мільйонам і мільйонам громадян СРСР.

Ось кілька цифр із цього дослідження. Наприкінці 40-х років пара черевиків коштувала 250 тодішніх карбованців, кілограм вершкового масла — 60 крб за кілограм, пляшка горілки — стільки ж. А скільки заробляв тоді радянський громадянин? Зарплата медсестри складала 430 крб на місяць, фельдшера — 500. Парадоксально, але зарплата дипломованого інженера-технолога на підприємствах харчової промисловості було мало не вдвічі менша від зарплати заводського фельдшера. Тодішній нарком, згодом міністр харчпрому, він же член політбюро ЦК ВКП(б) Анастас Мікоян цинічно зауважив з цього приводу: «А навіщо їм зарплата взагалі? Нехай їдять те, що виробляють. З голоду не помруть».

Досвідчений лікар одержував 700 карбованців на місяць, потім уже при Хрущові додали ще 200. Молодий лейтенант радянської армії разом з усіма закрутками плюс квартирними мусив утримувати родину на 1100 крб. До речі, поняття «споживчий кошик» у ті часи було, тільки його не афішували. Радянські економісти розрахували, що тільки на нормальне калорійне харчування проста радянська людина мусила б витрачати 1130 крб на місяць. Мала б! Але не витрачала. Бо такі суми бачили хіба що шахтарі. Але за порівняно високі заробітки — до 3 тисяч крб. на місяць — вони платили здоров’ям і коротким життям. Мало хто з них доживав до пенсії.

До речі, про пенсії. Ця проблема стала розмінною монетою в сучасній українській політиці. Кожний претендент на папаху чи булаву обіцяє золоті гори, перш за все, пенсіонерам: мовляв, збільшимо як мінімум вдвічі, втричі, а то й до європейського рівня. За рахунок чого, питається. Надрукувати асигнацій без покриття, звичайно, можна. До речі, це робив Горбачов, збільшуючи навіть не в три, а в десять разів зарплати тим же шахтарям. Але ціни на базарах миттю злітали в сто разів.

Але ми дещо відволіклись. Повернемось у ті начебто щасливі радянські часи, за якими сумує товариш Грач. Пенсію колгоспникам у Радянському Союзі за часів Сталіна не платили взагалі. Її запровадили десь наприкінці 50-х і ду-у-уже довго розмір її був вельми символічний.

А от у офіцерів, а особливо у генералів держбезпеки фінансових проблем не існувало. У тому ж 1947-му році оклад генерал-майора політичної охранки складав понад 7 тисяч карбованців.

Чи означає все вищевикладене, що живе наш народ нині заможно? Ні, на жаль. Взяти ту ж саму пенсію: вона на порядок нижча європейської. На сучасному рівні, знову ж таки, зусиллями політиків типу київського мера, у нас лише тарифи. Але це вже проблеми зовсім іншої, не комуністичної незалежної держави. І їх вирішувати нам, а не самозваним «батькам усіх народів і великим друзям фізкультурників».