ПОДЗВІН ПО БЕЗСУДНО УБІЄННОМУ ОЛЕЛЬКУ ОСТРОВСЬКОМУ

(Закінчення. Початок у №1-2, 2010 р.)

Поруч із історичними постатями героїчних сподвижників Богдана Хмельницького — Кривоноса, Морозенка, Ганжі, Нечая, Небаби, Джеджалика, Богуна, Бурлая — в оповіданні досить художньо виписано створений письменником образ кобзаря Дмитра Верпеки. Він аж надто нагадує Шевченкового Перебендю, хоча за ідеєю є його предтечею, представником того покоління народних митців, що вийшли з козацтва, яке з однаковою вправністю діяло шаблею і козацькою кобзою. Польський коронний гетьман Потоцький, за якого Дмитро Верпека ще не так давно проливав кров, захищав Жолкевського під Цецорою, відбув турецький полон — полонив Верпеку під Кумейками. Коронний гетьман Потоцький лишив Верпеку правої руки і лівої ноги. Оцей героїчний обрубок — український митець, що має тільки в роті язик та в грудях незнищенне завзяття, а за спиною «жалібно дзвеніли натягнуті струни бандури». Письменник історично точно з’ясовує таку козацьку інституцію, як кобзарство. Верпека і розвідник, і агітатор серед людності, і одночасно інформатор козацтва про настрої серед народу, про його готовність підтримати козацьке повстання проти польсько-шляхетського панування.

Павло Аленський, проїжджаючи через Україну за життя Богдана Хмельницького в 1654 і 1656 роках записав: «Співи козаків радують душу і зціляють від печалі, бо йдуть вони від серця і виконуються наче з одних вуст».

Кожен народ світу мав своїх співців — ваганти, трубадури, мінізінгери, рибалти, жаки-дебораки, але ніхто в світі не виспівав з такою силою світову загальнолюдську печаль, як українські степові рапсоди — кобзарі. Можливо тому, що світової печалі на українській землі завжди був перебір.

Російський марксист родом із Полтави А.В.Луначарський засвідчив: «Українські думи, що через століття передавалися Гомерами України — кобзарями, сяють своїми барвами, почуттями, лицарством у любові і вражді, розмахом козацької відваги та філософічної вдумливості».

Введенням у сюжет оповідань і повістей рясних уривків із кобзарських дум робить їх не тільки елементом композиції, а й передає через них і філософічну вдумливість, лицарство, скажімо, Данила Нечая не тільки в боях, а й у любові до козачки Василини Ведельської, вдови сотника Веделки.

Дмитро Верпека, можливо, і є тим Гомером України, що через створені тогочасні думи доніс до нас пам’ять про славних героїв і створив силове поле між своєю і наступними епохами. Письменник активізує те силове поле у своєму часі, на новій хвилі визвольних змагань із різними зайдами, а їх було безліч — і калмики, і китайці-червоноармійці, і латиські стрільці, і єврейський комуністичний полк, і денікінці, і більшовицька червона Москва, і білополяки, і кайзерівська вояччина... Історики називають їх учасниками громадянської війни на Україні. А насправді, боротьба між своїми, яку передбачає громадянська війна, на Україні виявилася лише в одному епізоді, коли гетьман Скоропадський був повалений Директорією, і то без єдиної жертви, тоді як чекістські загони безсудним адміністративним терором залили українську землю кров’ю вірних синів України.

Олелько Островський ніби моделює можливий перебіг нових визвольних змагань, дає молоді дороговказ — безоглядно боротися проти орд завойовиків і нарощує нове силове поле героїчного чину, яке особливо сильно спрацювало в діях УПА і численних партизанських загонах, що боролися проти німецького загарбника. На сторожі козацької волі і людської пам’яті про героїв Олелько Островський поставив українську народну думу. Чи майстерно і вправно зробив він це, скажуть майбутні дослідники його творчості. Нам ідеться про те, що героїчна традиція «на нашій не своїй землі» ніколи не переривалася і не перерветься, доколи будуть українці, готові віддати життя у боротьбі з ворогами, яких чомусь не меншає.

На «філософічну вдумливість» дум, її непроминальність вказували давно представники завойовників-колонізаторів і через те вдавалися до заборон і нищення української думи і пісні («наша дума, наша пісня не вмре, не загине», Т.Шевченко), української мови, українського друку, і самих носіїв і творців філософічної вдумливості. Саме оцю «філософічну вдумливість» дум, її козацький розмах і збагнув Олелько Островський. Вони для нього — матеріал для розгортання сюжету, факт оцінки історичних подій з погляду народу, сховок національної пам’яті, уславлення народних героїв, дух козацького лицарства, зосередження всіх козацьких настроїв і почуттів.

Не можна сказати, що критика обійшла увагою прозу і драматургію Олелька Островського. «Книгарь» у номері 14 за 1918 рік надрукував рецензію-анотацію П.Богацького на три твори Олелька Островського: «Жовті води» (1648), «Руйнування Чортомлицької Січі (1709)», «Атакування Нової Січі (1775)».

Критику Павла Богацького не можна назвати прихильною, а заключний висновок віддає міжпартійною нетерпимістю і конкурентною заздрістю журналіста: «Твори д[обродія] Островського не є «belle letres», а тільки популяризація історичних фактів. Читаються вони легко, оп’я­няють часто нездоровим духом напівграмотного читача і, крім фальші, зоологічного національного почуття і дикости та бундючного трактування історії святих змагань — нічого більше не дають. Правда, дають ще чималий зарібок видавцеві, але це ледве чи почесний резон їх істнування на книжному ринкові...»

Коментар зайвий.

Богацький ставить белетристику взагалі між науковими дослідженнями і художньою літературою, розпізнаючи наукову і художню істину (правду). Ці три оповідання О.Островського критик відносить до «історичної белетристики», але дійшовши кінця, передумав і заперечив собі: «Твори д. Островського не є «belle letres» і відніс їх до популяризаційного жанру.

П.Богацький засвідчує, що на час написання ним рецензії, себто в 1918-му і далі в першій половині 1919, О.Островський був артистом театру і виступав у історичних ролях. Зда­ється, і в армію з початком світової війни він пішов з театру. Принаймні візитка, передана дружиною в 1917 р. І.М.Стешенку засвідчує його фактичне заняття — «артист драматичний». Олелько писав лист із Тифлісу, де мав намір бути не далі як до 1 серпня 1917 року, хоча перебував там ще і в листопаді 1917 р. Дружина передала І.Стешенкові візитку, здогадно, виготовлену ще до 1914 року.

Після повернення наприкінці 1917 року із Кавказу Олелько якийсь час перебував у Золотоноші, де відновив роботу приватного видавництва «Віль­на думка», в якому побачили світ близько десятка його історичних оповідань і драм. Брав участь у формуванні військового з’єднання армії УНР, а далі переселяється до Полтави, де працює актором і режисером у Полтавському міському театрі. Очевидно, як член УСДРП перед захопленням Полтави біль­шовиками, не вважав за потрібне тікати з Полтави і далі підтримував діяль­ність театру. Якоюсь мірою він став жертвою власної безпечності або ж довіри до програмних положень УСДРП і РСДРП(б).

Негативне ставлення «Книгаря» до історичної белетристики очевидно зумовлювалося політикою Центральної Ради і Директорії щодо Польщі і Росії. Соціалісти-федералісти і автономісти спочатку негативно ставилися до ідеї самостійності України і домагалися або автономії в складі Росії, або федеративного союзу з нею. Орієнтація більшості українських політичних пар­тій на Росію, а надто на більшовицьку Росію, завдало українським визвольним змаганням непоправної шкоди. Олелько Островський був палким прихильником самостійної України, ідеологом якої був Микола Міхновський, але після поразки революції 1905–1907 років, за свід­ченням М.Пономаренка, вступив до УСДРП і під­тримував листовні і ділові стосунки із одним із лідерів УСДРП — Іваном Стешенком, який врешті, як і Олелько Островський, був по-бандитськи убитий 1921 р. у тій же Полтаві.

У циклі оповідань про події 1709 року і навколо них Олелько Островський подав свій погляд на гетьмана Івана Мазепу і мазепинців у час російсько-шведської війни, перебіг якої відбувався на теренах України, за активної підтримки шведів біль­шістю запорозького козацтва і української суспільності.

Уже відзначили в Україні, в Швеції і Росії 300-ліття битви під Полтавою між російськими і шведськими військами в 1709 році. Три країни, три народи через три століття дуже по-різному бачать цю пам’ятну дату і з різних точок зору, перш за все ідеологічних, оцінюють і відзначають її. Сьогоденний король Швеції у переддень 300-ліття вікопомних подій наніс візит в Україну, відвідав могили шведських синів, навіть відвідав одне село, де вже триста років проживають шведи, нащадки тих вояків, що не змогли з різних причин відійти із Карлом ХІІ за Дніпро і далі в Молдавію. Виявляється, живе в Україні шведська меншина і не втратила своєї мови, звичаїв, взагалі своєї самобутності. Дивний народ, королівський. І що цікаво, жоден український швед не звернувся до короля забрати їх на «історичну батьківщину» з України. Наша їм шана і повага.

Росія підійшла до цієї дати із традиційними великодержавними мірками: слава російської зброї, «вікно в Європу», прорубане Петром Першим, і звичайно ж триста років анафеми Івану Мазепі, яку наклала російська церква і відмінити її сьогодні головний церковник Росії «не бачить потреби», хоча Мазепа жодних антицерковних чи антирелігійних дій не вчинив, швидше був церковним будівничим. І сьогодні «хохли-мазепинці» знову «зрадили» Білокам’яну і проголосили суверенітет і незалежність. Отож, Росія використала дату Полтавської битви для посилення ідеологічної і політичної війни проти України, а шведи їх цікавили щонайменше.

Ідеологічно строката Україна зумовлює полярно протилежні погляди на діячів і події трьохсотлітньої давності. Різні п’яті колони надзвичайно віль­но і зухвало поводяться в Україні і нав’язують свої оцінки.

Так хто ж він, Гетьман Іван Мазепа? Зрадник, чи великий українець, національний герой? Якщо він зрадник, то кого зрадив? Україну, український народ? Чи царя Петра (це, за Шевченком, «той Перший, що розпинав нашу Україну»), безсумнівно, ворога України? Та хіба ворога можна зрадити? Хіба Гітлер міг зрадити Сталіна чи навпаки?

Твори Олелька Островського передусім з’ясовують причини розриву Мазепи з Петром і майже одностайної підтримки заходів Гетьмана на звіль­нення з-під московського рабства, аби уберегти український народ, зокрема запорозьке козацтво, руками якого Петро здобував ворожі фортеці і будував свої, гноїв десятками тисяч на канальних роботах при будівництві Петербурга, гнав у далекі походи, з яких, як правило, верталися одиниці. Нищилися права й привілеї всього козацтва, а селянство й міщанство українське нищилося поборами на утримання російських воєвод і військових гарнізонів. То чи мав право Гетьман взятися за шаблю, щоб захистити свій народ, повести його за собою? Це було не тільки його право, а найперше — обов’язок! Він не знав, чи виграє, але знав, що іншого випадку звільнитися просто може не бути — і безоглядно пішов на підтримку шведів. Це був крок мужа, рицаря, героя. Олелько Островський не героїзує Мазепу. Ми не бачимо його з шаблею на полі бою, у якихось двобоях чи попереду війська на білому коні. Він зробив вибір — і він героїчний. Цей вибір не дався легко Мазепі. Якщо Богданові Хмельницькому закидали особисті мотиви, як помсту Чаплинському, то в Мазепи ніяких особистих мотивів не було, цього не можна закинути йому, крім державницьких, патріотичних. Це був його обов’язок, і він виконував його не крикливо, «не показушно», а як належить полководцю і державному мужу. Так виглядає і письменник, державник-мислитель, правильно розстановивши акценти. Від Хмельницького спливло 50 років. Понад двадцять років стояв за стерном держави Гетьман Мазепа. Він покінчив із Руїною, що була неминучою після революції 1648–1654 рр., навів порядок, побудував багато навчальних закладів, відбудував зруйновані ще з часів татаро-монгольської навали християнські святині — Софію Київську і Києво-Печерську лавру, набудував десятки монастирів, храмів, церков.

Не в тому суть Івана Мазепи, що він не переміг під Полтавою 1709 року, а в тому, що він переконав свій народ через п’ятдесят років після Б.Хмельницького, що за волю треба боротися, незважаючи на тимчасові невдачі чи поразки. Він писав: «през незгоду все пропало: самі себе звоювали». Самі себе воюємо і далі, хоча в один день — день поразки під Полтавою — ми всі стали враз єдиним народом — мазепинцями. Ще без «єдиномислія», але всі різнодумні були підведені під спільний знаменник — мазепинці. В пізнішу добу ми всі ставали петлюрівцями, згодом — бандерівцями, щоб у ХХІ столітті назватися українцями, хоча і досі без єдиномислія, якого так просив у Бога наш геніальний пророк Тарас Шевченко.

Якщо ім’я вождів переноситься на весь народ, то це великі вожді, вони надають своєму народові новий зміст, роблять непроминальною героїчну традицію і історичну пам’ять, національну свідомість.

Отож, не будучи героєм Полтавської битви (Іван Мазепа разом із Карлом ХІІ навіть не змогли взяти Полтаву, в якій сиділо понад чотири тисячі московського війська) — він став і національним героєм, і великим українцем. Історія дуже точно визначила його місце в національній історії та і в сві­товій також.

Напевне, із легкої руки Вольтера, який в «Історії Карла ХІІ» (1731) переповів деякі легенди із юнацьких літ великого Гетьмана, та активної ді­яльності мазепинців-емігрантів, зокрема Пилипа Орлика та його сина Григора — в Європі про І.Мазепу знали і писали біль­ше, ніж на рідній землі. Постать українського Гетьмана захоплювала творчу уяву Байрона, Гюго, Рільке, Брехта, Пушкіна, Рилєєва і багатьох інших. Життя і боротьба Івана Мазепи стала джерелом для літератури європейського романтизму. Італійські, французькі, голландські художники створили низку портретів, картин, гравюр І.С.Мазепи.

До Олелька Островського в Україні М.В.Лисенко створив оперу «Мазепа», а М.Старицький написав захоплюючу повість, щоправда російською мовою, «Молодость Мазепы». Після Олелька Островського в радянський період В.Сосюра написав вражаючу поему «Мазепа». Сосюра побачив поразку у визвольних змаганнях через ретроспективне бачення поразки І.Мазепи під Полтавою. Як увертюра до опери Лисенка «Мазепа» зазвучав «Вступ» до поеми В.Сосюри «Мазепа»:

Навколо радощів так мало... Який у чорта «днів бадьор», Коли ми крила поламали У леті марному до зор!   І гнів, і муку неозору Співаю я в ці дні журби, Коли лакеї йдуть угору Й мовчать раби...   Коли розходяться словами В розгоні страшному діла... Розбий же голову об камінь, Моя Вкраїно-удова!   Як і колись, так і тепер ти Не спромоглась на гарний плід. Не вміла жить, так хоч умерти Зумій як слід.   Ходою гнівною блукаю В своїм краю чужинцем я, Пожаром очі заступає Мені трагедія твоя.   Німій, одуреній, забитій, Невже не встать тобі від ран? Москві і Речі Посполитій Колись жбурнув тебе Богдан.   А потім хтів тобі Мазепа Від серця щирого добра... Його ж ти зрадила і степом Пішла рабинею Петра.   Хіба не жах? — своєї зброї Не маєш ти в ці скорбні дні... У тебе так: два-три герої, А решта — велетні дурні.   А решта так: все безголів’я, Що на багно кричить: «блакить!» Якби я міг, якби зумів я Тебе, Вкраїно, воскресить...   Твої шляхи — відчай і камінь, Така прекрасна й, мов на гріх, Ти плодиш землю байстрюками, Багном і гноєм для других.   У голові твоїй — макуха! Хіба ж ти можеш жить сама, Російсько-польська потаскуха, Малоросійськая тюрма.   Веди ж, безумна, до загину Мене на розстріли і жуть! Ах, я люблю тебе, Вкраїно, І сам не знаю, що кажу!   Я ж син твій, син, що йшов за тебе На смерть і реготи не раз, Той, що покинув Бога й небо, Аби тобі був слушний час.   Я йшов кривавими житами І знов піду, де гул і мла, Лиш одного я хочу, мамо, Щоб ти щасливою була...

Мені невідомо, чи читав В.Сосюра твори Оле­лька Островського про події 1709 року. Він зробив несподіваний хід у розв’язанні проблеми Мазепи: Україна зрадила Мазепу, а не він її. Забракло «єдиномислія» — не стала одностайно з ним Україна, частина бездумно підтримала Петра І. В історії можуть бути помилки, які зробити не під силу одній людині, їх може зробити тільки цілий народ.

Чи треба пояснювати, чому комуністична ідеологія спалювала, забороняла, знищувала, ховала у різних спецсхронах українську героїчну прозу, яка, на їх думку, «подогревала националистические чувства» українців, а патріотизм можна було сповідувати тільки «советский». Героїчна проза А.Кащенка, О.Островського, А.Чайковського, Гната Хоткевича, І.С.Нечуя-Левицького, як і багатьох інших, була під забороною. Анафему українському Гетьману фактично визнавали й атеїсти-більшовики, визнають її й сучасні творці оновленої російської «ліберальної імперії», бо разом із анафемою Мазепи зберігається заборона на написання наукової історії, в якій «братська» Росія виглядає жорстоким катом (і не тільки Лебединським чи Батуринським!) українського народу.

Знайомимось із першим оповіданням мазепинського циклу — «Руйнування Батурина (1708 р.)». Розкішна гетьманська столиця із палацом і замком, оточеними чудовим парком (його вирубають впень головорізи князя Меншикова, палац спалять, замок зруйнують, понад п’ять тисяч мешканців виріжуть, хоча навіщо, коли все це буде належати Меншикову?) А щоб і сліди гетьмана Мазепи засипать попелом, вимити кров’ю відважних захисників своєї столиці. Насаджувався дух руїни, атмосфера великодержавного хамства, в якій мала задихнутися українська державність, а з її загибеллю піде незворотний процес національної і духовної деградації, переродження і винародовлення.

І як би ми не нарікали на наших Президентів, а все-таки через десятиліття згадуватимемо, що Золотоверхий Михайлівський і Успенський собори, храм Пирогощі на Подолі були відбудовані за Президента Л.Д.Кучми, що Батурин, Збараж, Вишневець відбудовуються завдяки сприянню Президента В.А.Ющенка, а з відродженням національних святинь, будемо сподіватися, відродиться й історична пам’ять, і національна свідомість, на яку так плідно працював і письменник Олелько Островський.

Інші постаті навколо Гетьмана Мазепи бачимо у творах письменника цього циклу. Нікого із сподвижників Богдана Хмельницького за п’ятдесят років не залишилося серед живих, хоча навіки залишилися жити в думах і піснях кобзарських. Залишаться там і Мазепа, Орлик, Войнаровський, Чечель, бо на Раді генеральної старшини у Батурині сидить і сліпий кобзар. Буде і його слово та пісня, коли відспівають кулі і віддзвенять шаблі. Не мовчатиме його Муза і тоді, коли гримітимуть гармати і падатимуть у роз’юшену кров’ю землю такі, як Пріся, отець Сидір чи Дмитро Чигрин.

Інший і ворог в України, ніж у Богдана Хмельницького. Ворог могутніший, підступніший, жорстокіший, ніж королівська Польща, — царська Московія. І ось на московського царя ідуть шведи. Момент? Так. І його Мазепа хоче використати, бо іншого моменту вже може й не бути. На що надіятись? І в державній думці Гетьмана ніби зринають поради Хмельницькому, дані Владиславом IV: «Але у нас ще є ліки — наша міць і наші шаблі». Певне, у ті часи народились козацькі прислів’я: «На Бога надійся, — а сам не плошай», «Аби шабля, — а булава буде!», «Береженого Бог береже, — а козака шабля!»

За понад два століття після трагічних для України подій 1709 року поневолений народ не вимовляв другої частини ним же створених прислів’їв, а тільки покірно мимрив: «береженого Бог береже», «на Бога надійся» і поволі забував про чудодійні ліки шаблі. Письменник мав велику мужність нагадати про це своєму народу у переддень вікопомних Визвольних змагань 1917–1921 рр. Але ми сьогодні знаємо, що навіть манкурти, із голови яких вичавили будь-яку пам’ять, не втрачають пам’ять руки. І в нових умовах вона схопиться за шаблю. Що вело українську памолодь під Крути, в армію Данила Терпила (Зеленого), Нестора Махна, Симона Петлюри, Юрка Тютюнника і десятків інших «батьків-отаманів». Якась заслуга у тому загальнонародному здвигу із шаблею в руці є і Олелька Островського, і інших творців історичної белетристики, як А.Кащенко, С.Черкасенко, О.Левицький та інші.

І в «мазепинському» циклі оповідань письменник знову й знову на повен голос ставить проблему української зради, чому її так багато і чому всі поразки через неї — зраду? Чи Іван Ніс, який уможливив загин Батурина, чи Гнат Галаган, який уможливив руйнування Чортомлицької Січі московським військом, — національна рана, яка не заживає по нині. Які мають бути ліки на неї? Письменник ліків для неї не знайшов, але сумує і, певне, надіється на нас. Хай думає про це і сьогоденний читач, що ми не тільки спадкоємці героїчних діянь, а й ганьби, про яку також маємо знати, і ніколи не забувати.

Зрозуміло, віки споживацтва, плазування, холуйства перед «власть імущим» виробляє певний психологічний тип. Коли Тарас Шевченко прочитав лист одного канцеляриста до царя із підписом «твой слуга і подножек», він побачив у ньому щось зловіще і затаврував:

«Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття ваші пани...»

І, на жаль, такої «грязі» і «сміття» у нас вистачало в усі віки. Як видно, це явище досить таки хвилювало Олелька Островського і особливо те, що зрада одного перекреслювала часом зусилля і здобутки всього війська, його самопожертву і героїзм.

У оповіданні «Руйнування Чортомлицької Січі» є блискучий, справді кінематографічний, епізод, коли наказний отаман Богуш, постать історична, веде свій останній і досить успішний бій з московським військом полковника Яковлева. І не взяли б москалі Січі ніколи, коли б не підступ і зрада Гната Галагана... і попливли по Дніпру колоди із шибеницями, на яких заколисував посивілий від жаху Дніпро повішених нелюдами козацьких старшин, — так святкував полковник Яковлев добуту зрадою перемогу, намагаючись вселити страх у живих...

А Січ знову оживала, обирали нових славних кошових, аж до останнього безсмертного кошового Калнишевського, якого «Вторая» (яка «доконала вдову сиротину»), вінценосна повія заслала на Соловки у 82-річному віці, де він у найжорстокіших умовах промучився ще 25 років, був звільнений і через два роки помер.

Письменник історичними фактами, чудовими описами подій і героїв наводить нас на думку, до якої прийшов інший великий українець Василь Симоненко:

...Ви, байстрюки катів осатанілих, Не забувайте, виродки, ніде: Народ мій є! В його волячих жилах Козацька кров клекоче і гуде!

Але повернемось, як говорили літописці, до попереднього, до початків творчості Олелька Павловича.

У нас поки що немає традиційних відомостей про «босоноге дитинство» письменника і перші прочитані ним книжки та початкову освіту. Це залишається ще, на жаль, поза історією його життя і творчості. Ми відразу зустрічаємось із письменником 1912 року із тридцятидвохрічним (якщо рік народження 1880-й правильний) або двадцятип’я­тирічним (якщо рік народження 1887) як майстром слова, що вже досконало освоїв різноманітні жанри «малої прози», оволодів цілим спектром ідейно-тематичної проблематики. Йдеться про першу книгу автора «В сутіні ночі».

Розправа царизму над українським суспільством у 1905–1907 рр. була жорстокою і безпрецедентною. Перегорнемо сторінки збірки нарисів і оповідань «В сутіні ночі». Від кулі вартового гине в тюр­мі селянський син Кузьма («В тюрмі»), заробітчанин Юхим Обережний «пішов» на Вологодщину і більше не повернувся («Погромник»). «Примари» — дівчата, яких соціальна недоля змусила продавати власне тіло за шматок хліба і вмирати таки від голоду і власного безталання. Звертає увагу, що біля оповідання не зазначено, де було надруковано. Журнали початку ХХ віку не друкували творів, що піднімали завісу над брудними сторонами життя. Морально-етичний кодекс дозволяв говорити про темні сторони життя, але не брудні. Оповідання могло тільки загубитися у збірці між іншими оповіданнями, бо змальовувало і темні, і брудні явища в українському соціумі.

«Хведоркова груша», до того як потрапила до збірки, кілька разів передруковувалась, навіть якось потрапила 1908 року аж до Бразилії, де й була надрукована, і цього ж року вийшла окремим виданням. Тема сирітства, жорстокості мачух не нова в українській літературі, і все ж Олелько Островський знайшов свої нюанси і дав читачеві вражаючий образ Хведорка, десятилітнього хлопчика, доведеного мачухою до самогубства.

Десь наприкінці книги письменник вмістив чи не найраніший свій твір «Завіщо», надрукований в газеті «Рада» 1906 р. Письменник називає свою розповідь-спогад із десятилітнього віку «нарисом». Насправді йдеться про сучасне (1905–1907 років) українське село із разючими соціальними контрастами, що виявляються у ставленні до кобзарів, які будять соціальну і національно-історичну пам’ять. Крізь всю розповідь проходить Шевченкове розуміння кобзарства:

...Співай же їм, мій голубе, Про Січ, про могили, Яку коли насипали, Кого положили...

Як волоцюг і дармоїдів цькує собаками багатир Бондар кобзарів, що наважились із надією на милостиню заспівати під його вікном думу про удову і її трьох синів. Очевидно, хотіли «старці»-кобзарі достукатись до соціальної свідомості дуки. «І я бачив, як старці утікали з того двору, опадені лихими хазяйськими собаками. А вслід їм аж лобом припадав до одвірка та реготався негостинний хазяїн». Дещо зичливішим до кобзарів був хазяїн середнього достатку. А бажаним кобзар виявився на ве­чір­ній гулянці молоді. Грав бандурист, як говорив народ, і сумної, і веселої, і до танцю. І тільки після других півнів «дід поважно повів головою, взявсь рукою за бандуру, і струни заговорили, заридали про те, як «зібралися всі бурлаки до одної хати», в якій їм любо і мило «з журби заспівати». І про що кобзарська журба? Журба, бо «сумно так сидіти», бо немає відповіді на Тарасове запитання «і чиї ж ми діти», «Що діється на Вкраїні?» — віковічна печаль українців...

Що діється тепера, Що буде по тому? Окрім Бога єдиного Коритись нікому...

А вже далі понеслись на крилах мелодії прокляття Катерині ІІ:

Гей, царице Катерино, Що ти наробила?.. Степ широкий, край веселий Та й занапастила...

А у відповідь — «валка соцьких з урядником на чолі» — і вдарив урядник бандурою об землю, а з вуст бандуриста злетіло повне трагізму запитання: «Завіщо?..» І це запитання стоїть в кожному оповіданні, не зважаючи про кого, чи про що пише письменник. І ми розуміємо «завіщо».

«В сутіні ночі» герой нарису Марко Павлович, письменник, повернувшись із власного ювілейного свята «в сутінках ночі» стикається із дітовбивством: батько, щоб діти не просили їсти, задушив подушкою чотирьох, коли мати в лікарні чекала на п’яте. Все славослов’я в адрес Марка Павловича, почуте на власному ювілеї, десь глухне: за двадцять п’ять років творчої праці він вперше побував у злиденній хаті, де лежало четверо задушених діточок. «В той час, коли там в льохах злидні, хвороба й голод, міцно побратавшись, спільно підточували нужденне життя голоти, а злочинство, їх рідний брат, підбурювало людей на самогубство, він без всяких турбот віршував свої ліричні поеми в розкішному кабінеті, покурюючи дорогу цигару, або сидів у авторській ложі і чекав оплесків і викликів...» Життя, соціальні вибухи в ньому спонукали письменників переосмислювати свою роль у суспільстві, у громадському житті народу. Нарис написано 1907 р. Це, звичайно, за рівнем, не «Інтермеццо» М.Коцюбинського, але яскраве свідчення того, як під впливом революції 1905–1907 рр. письменники, очевидно й Олелько Островський також, переосмислювали свій обов’язок, свою творчість.

«Не-люди» — оповідання про життя театрального люду на сцені й поза нею. Безперечно, є в цьому оповіданні щось і автобіографічне, бо на сцені, справді, пройшла більша частина життя Олелька Островського, на сцені він, практично, і загинув. Роздуми важкі: театральні у мріях, соціальні — наяву.

Жанр «Старовини» письменник визначив як оповідання з народних вуст — на зразок оповідань Ганни Барвінок: увага до соковитої народної мови («не знаєш тихонів, вони з-під тишка мішки рвуть...», «мов вже скоро поблагословить Бог її дитинкою...»), майстерний діалог, захоплюючий переказ про чортів і відьом, опис побуту, звичаїв тощо. Це все аксесуари етнографізму, чи етнографічного реалізму, започаткованого ще П.Кулішем і Ганною Барвінок, яку він напучував прислухатися до мови в розмовах між селянами, міщанами, панами і стенографічно її фіксувати. Видана Б.Грінченком 1902 року збірка творів Ганни Барвінок так і звалася «Оповідання з народних уст».

Це була лектура і школа Олелька Островського: Б.Грінченко, Ганна Барвінок, О.Кониський та інші.

Більшість оповідань Олелька Островського пойняті непідробним трагізмом, особливо коли йдеться про дітей: «Хведоркова груша», «Хатнє лихо», «В наймах у громади» та інших.

У ранній період творчості письменник засвідчив майстерне володіння гумором, який у малих прозових формах є своєрідним дескриптором у багатоплановій нарації письменника. Щоправда, в оповіданні «Мій клопіт» вловлюємо ремінісценції із Грінченкового оповідання «З заздрощів».

У жанровому надбанні письменника маємо літературну обробку народного анекдоту, зокрема у гумористичному оповіданні «Подорож душі Мацоха до раю». Пробував себе письменник і в жанрі літературної казки для дітей. О.Островський не включив до збірки «В сутіні ночі» казку «Злий характерник Могради», але і хронологічно, і жанрово-стилістично вона мала б увійти до підсумкової книжки, якою він завершив ранній період власної творчості — 1906–1912 рр.

Можна гадати, що в тогочасній українській періодиці, а Олелько Островський друкувався у київських газетах «Громадська думка», «Рада», в полтавському «Рідному краї», у львівських газетах «Діло», «Письмо з Просвіти», «Народне слово», у чернівецькій «Читальні» і календарі «Руська бесіда» та газеті «Буковина» — знайдеться ще не одне оповідання Олелька Островського. Це був письменник, що працював на ідею соборної, самостійної України, щиро сповідуючи ідеї Миколи Міхновського. Окремі його оповідання написані в Києві, Львові, Самборі, Стрию, Дрогобичі, Тернополі, Золотоноші, Полтаві. Після виходу підсумкової збірки у Києві 1912 року місцем подальшої творчості стає Харків. Очевидно, тут він працює в одній із театральних труп, маючи вже досвід актора і режисера, набутий у Коломийській філії Львівського театру.

Можна здогадуватися, що обмаль цікавих п’єс, обмеженість театрального репертуару спонукали Олелька Островського взятися за перо драматурга. Його драматургія цікава тим, що її створив актор і режисер. Чи сценічна вона — про це мають сказати театрознавці, але треба підкреслити, що Олелько Островський писав не п’єси для читання, а драми для сцени. Він розумів не тільки мистецьку суть театру, а і його агітаційну можливість і цілеспрямовано працював на театр, на глядача і читача. Як драматург він просто не встиг зреалізуватися. Підла більшовицька куля, послана в серце письменника головою Полтавського губвиконкому Яхнісом Дробнісом, обірвала всі державницькі і мистецькі потуги Олелька Островського. Жертвами більшовицького терору в Полтаві стали тисячі мешканців, а голова губвиконкому, Яків Наумович, награбував у Полтаві і околицях три вагони дорогоцінностей і відправив на Одесу, куди одержав нове призначення, із написами «перевірці не підлягають»¹. Подальший маршрут цінностей планувався на закордон. Для грабунку і потрібні були адміністративні безсудні страти практично безвинних людей.

Не сприйняття творів Олелька Островського в умовах 1918 року такими діячами як Л.Старицька-Черняхівська, О.Кисіль чи П.Богацький цілком зрозуміла. Л.М.Старицька, яка сама створила низку драматичних творів, вимагала новітньої модерної драматургії; вона сприймала високомистецьку драматургію Лесі Українки, через що традиційна народницька драматургія поставала перед нею як «драматичний мотлох». Л.М.Старицька-Черняхівська, роблячи закиди драматургу О.Островському, не зауважила, що писав він свої драми не в кабінетному затишку, не серед книжкових полиць, а в Діючій армії і мета його була інша, ніж визначила Л.М.Старицька. Відчувається і конкуренція, сприйняття Олелька Островського як «чужака», як заробітчанина, а не митця. У тих негаціях, що чутно із критичних статей, мало для історика літератури переконливих аргументів. На жаль, сучасного критичного розбору як драматургії, так і всієї творчості письменника ще нема.

Більша частина спадщини Олелька Островського віднині доступна читачам і молодим науковцям: у видавництві «Видавничий дім «Персонал» щойно побачили світ три книжки творів О.П.Островського.

Насамкінець, упорядник видання складає щиру подяку славному меценату, Голові наглядової Ради МАУП Щокіну Георгію Васильовичу, завдяки якому побачили світ не лише твори Олелька Островського, а й книги «Бібліотеки української героїки» і «Бібліотеки українознавства».

У підготовці видання належну допомогу подали працівники Архіву СБУ Володимир Михайлович В’ятрович, Сергій Анатолійович Кокін, Володимир Віталійович Мельник, завідувачка відділу зберігання та використання фондів Інституту рукопису НБУ ім. В.Вернадського Ольга Петрівна Степченко, співробітниця Книжкової палати України Ольга Леонідівна Васьківська, науковий співробітник Золотоніського краєзнавчого музею Віта Миколаївна Ямборська. Всім їм щиро дякую за допомогу.

Василь Яременко, професор, кандидат філологічних наук, директор Центру культурологічних та етнополітичних досліджень МАУП.

Підготував О. Кавуненко