Українці ніколи на здавалися

Полтавське село в умовах НЕПу продовжувало жити своїм усталеним життям, зберігаючи національні традиції, культуру, побут і звичаї. Заклопотані повсякденними турботами у власних господарствах селяни мало переймалися утопічною комуністичною ідеологією.

Полтавці свято берегли пам’ять про свого земляка — Головного отамана військ УНР Симона Петлюру, під проводом якого боролися за волю України в роки визвольних змагань 1917 — 1921 рр. А між тим, грандіозні плани соціалістичної індустріалізації потребували величезних коштів, які можна було одержати від реалізації продукції сільського господарства. Хліб був потрібний для того, щоб прогодувати все зростаюче населення міст і робітничих селищ та для експорту за кордон. Але селяни відмовлялися продавати хліб за державними цінами, які у 6–8 разів були нижчими за ринкові. За таких умов взяти хліб у селян можна було тільки примусово. Щоб виконати накладені Москвою плани хлібозаготівель на Україну в 1929 році був поширений випробуваний «уральсько-сибірський» метод, суть якого зводилася до того, що за рішенням сільських сходів, а точніше «активу» села, план продажу хліба в обов’язковому порядку доводився до кожного двору з тим, щоб основний тягар лягав на заможних селян. Господарства, які не виконували поставок зерна, штрафувалися у 5-у розмірі вартості незданого хліба. Якщо штрафи своєчасно не вносилися, майно боржників продавали з торгів. Навесні 1929 року в Україні було конфісковано майно 18 тисяч селянських господарств, а восени — ще 15 тисяч. У Полтавському окрузі протягом цього часу розпродали майно 2773 селян, у Кременчуцькому — 1094. Різко збільшилася і сума єдиного сільськогосподарського податку. При цьому  куркульські господарства оподатковувалися в індивідуальному порядку із різко зростаючою прогресією вилучення прибутків. У Полтавському окрузі таких господарств було 2,5 відсотки, але сплатити вони мусили майже чверть суми податку, визначених для індивідуальних селянських господарств. Політика радянської влади була спрямована на пролетаризацію села і знищення підприємливого прошарку селянства.

Податки із селян стягувалися з неймовірною жорстокістю, супроводжувалися насильствами і пограбуваннями. У Бригадирівському районі Кременчуцького округу заготівельники взимку 1929 року зібрали куркулів, заставили їх роздягнутися і примусили жінок знущатися з чоловіків. В Онуфріївському районі цього ж округу голова районного комітету незаможних селян зарахував середняків до категорії куркулів і почав ламати в них комори та забирати хліб у рахунок боргу по самообкладанню. У Глобинському районі начальник міліції за кожну дрібницю штрафував селян зерном. Стосовно тих селян, які з тих чи інших причин не виконували планів хлібозаготівель, застосовувалися подвірні обшуки, позбавлення виборчих прав, заборона залишати село і купувати товари в магазинах споживчої кооперації тощо. Часто репресій зазнавали не лише заможні селяни, але й середняки і, навіть, біднота. 18 серпня 1929 року інвалід Першої світової війни Павло Петелька з хутора Воскобійники Градизького району Кременчуцького округу в листі до Всеукраїнського ЦВК скаржився, що маючи 9 десятин землі у сім’ї з восьми душ був єдиним робітником. До травня 1929 року він здав державі 27 пудів зерна, але місцева влада наклала на нього новий податок — 30 пудів.

Ліквідація ринкових відносин і насильницьке вилучення хліба державою зустріло запеклий опір державним хлібозаготівлям. Спостерігалися випадки непокори владі, селянські заворушення, які поєднувалися із застосуванням насильства по відношенню до так званих «активістів», підпалів їхнього майна і, навіть, фізичних розправ. Зокрема, протягом вересня 1928 року — жовтня 1929 року у Полтавському окрузі було зареєстровано 63 терористичних акти, у Лубенському — 23. В ніч на 3 червня 1929 року в різних місцях Глобино були розклеєні листівки антирадянського змісту за підписом «осередок УНДО» (Українське народно-демократичне об’єднання). На листівках стояла печатка з вставленим саморобним Тризубом. Незважаючи на активні оперативні дії міліції із залученням «сексотів», авторів листівок виявити не вдалося. Одним із проявів антирадянського руху опору полтавського селянства стала повстанська „петлюрівська» організація, яка виникла у вересні 1929 року в селі Бугаївці Жовнинського району Кременчуцького округу з ініціативи Миколи Маслича. Він мав 11 десятин землі, двоє коней і сім’ю з 10 непрацездатних осіб. Напередодні «наступу соціалізму на всьому фронті» в 1928 році М.Маслич позичив 525 крб. і разом з двома односельцями придбав у складчину парову молотарку. Здавалося, в сім’ї запанує достаток, але настав «рік великого перелому». Місцева влада зарахувала його до категорії куркулів і обклала податком у індивідуальному порядку. Господарство М.Маслича було розорене дощенту.

М.Маслич прийшов до висновку, що захистити інтереси українського селянства можна тільки відновивши Українську Народну республіку. Навесні 1929 року у нього виникла думка створити під­пільну повстанську організацію під умовною назвою «Визволення селян». До складу підпільної пов­станської організації, крім М.Маслича і М.Малька, ввійшли Ф.Калашник і Т.Замикула — обидва колишні вояки армії УНР. Було створено штаб з підготовки повстання і прийнято офіційну назву підпільної організації — «Штаб Війська Українського». На першому зібранні штабу були визначені цілі і накреслена програма діяльності. Метою було «покращення становища українського народу, тобто звільнення України і створення УНР». В основу була покладена програма уряду Центральної Ради і Конституція УНР від 29 квітня 1918 року. Вона включала в себе звільнення України від більшовицького ярма та відновлення самостійної, незалежної і соборної УНР.

Особлива увага в програмі приділялася аграрному питанню, яке найбільше хвилювало членів підпільної організації. Вони дійшли до думки, що потрібно зберегти існуючий зрівняльний порядок землекористування, встановлений більшовицькою аграрною реформою 1920–1923 років, але закріпити селянські земельні наділи у приватну власність. Купівля-продаж землі мала бути обмеженою. Про повернення поміщицького землеволодіння не могло бути й мови. Програма також передбачала державну підтримку трудящого селянства і збереження стратегічно важливих промислових підприємств, лісів і надр України в руках держави. Дрібні підприємства, які не мали державного значення, могли бути повернуті їх попереднім власникам. «Штаб Війська Українського» на одному із перших своїх зібрань визначив обов’язки членів підпільної повстанської організації: пропагувати її програму серед селянства, залучати нових членів до організації, виявляти та брати на облік зброю. Робота по залученню нових членів до повстанської організації проводилася головним чином під час ярмарок, на базарах та інших масових зібраннях селян через родичів і знайомих шляхом індивідуальних бесід. Від поширення листівок серед населення вирішили відмовитися, позаяк чекісти через них могли вийти на слід організації. Побоюючись провалу, агітацію не проводили і в містах. Під час агітації ставку робили на середняка, який не хоче йти до колгоспу, а тероризований і гнаний радянською владою куркуль, вважали керівники організації, всього боїться і вже не є реальною силою на селі. Рекомендується також обмежити контакти з молоддю, яка частково вже була заражена комуністичною ідеологією.

До кінця 1929 року «Штаб Війська Українського» уже мав свої осередки у 13 населених пунктах Глобинського, Градизького, Жовнинського і Семенівського районах Кременчуцького округу, почали налагоджувати зв’язки з Полтавським і Шевченківським округами, але у зв’язку з проведеними арештами зробити цього не встигли. Керівники „Штабу Війська Українського» хотіли також зв’язатися з урядом УНР на вигнанні у Франції та скоординувати свої дії з українськими емігрантами у Полтаві. Планували залучати до підпільної організації і колишніх «червоних партизан». Як свідчили на слідстві члени «Штабу Війська Українського», на момент арешту до організації входило близько 150–200 чоловік. Це були різні за соціальним статусом і майновим становищем селяни. Частина з них до революції 1917 року були доволі заможними і входили до Української демократично-хліборобської партії (партії хліборобів-власників). Наприклад, Григорій Шафорост до приходу більшовиків разом з батьком мав 100 десятин землі, а за радянської влади — 10,5 десятин, двоє коней, корову і семеро овець. Позбавлений виборчих прав Іван Пилипас до революції володів 70 десятинами землі. Як член партії хліборобів-власників, був присутній на виборах гетьмана П.Скоропадського 29 квітня 1918 року в Києві.

У відповідності з радянських адміністративним поділом в окремих районах Кременчуцького округу були призначені організатори, а в селах — старші груп, з якими періодично проводилися наради. Керівне ядро повстанської організації знаходилося в Бугаївці. Старші груп, крім залучення нових членів до повстанської організації, мали виявляти по селах приховану з часів національно-визвольних змагань 1917–1921 років зброю і брати її на облік. Як з’ясувалося на слідстві, всього було проведено близько 25–30 нарад і зустрічей з представниками з місць по питанню організації народного повстання. Районним організаторам «Штаб Війська Українського» видавав накази за підписом М.Маслича і М.Малька на право формування повстанських загонів. Керівники «Штабу Війська Українського» добре розуміли, що звільнити Україну від більшовиків і відновити УНР можна лише шляхом загального народного повстання. Першочергово планувалося сформувати із селян три дивізії, згодом — ще дві. Зокрема, П.Череваня було призначено командиром Січової дивізії, яку він мав сформувати на теренах Глобинського району. М.Малько поставив перед ним завдання, щоб в дивізії було чотири полки: три стрілецьких по 1200 чоловік у кожному і один артилерійський. Колишнього офіцера Миколу Кухаренка призначили командиром Запорізької дивізії, яку він мав створити на теренах Градизького району. Начальником автоброневих частин призначили Віктора Майбороду (у царській армії він служив у автомобільному підрозділі). На початок січня 1930 року вдалося розпочати формування лише двох полків: у Семенівському (командир — К.Мироненко) і Жовнинському районах (командир — П.Мітла). К.Мироненко був колишнім унтер-офіцером царської армії, членом партії хліборобів-власників, служив в українських національних військових формуваннях, а потім був мобілізований до Добровольчої армії Денікіна і з нею відступав до Чорного моря. Петро Мітла вважався куркулем і в 1929 році був обкладений податками в індивідуальному порядку, які розорили його господарство. Протягом тривалого часу дискусійним серед керівництва повстанської організації залишалося питання про початок повстання. Г.Шафорост пропонував виступати негайно, але більшість керівників повстанських груп з ним не погодилась. М.Маслич рекомендував розпочати в грудні 1929 року терор проти комуністів і сільських активістів з підпалів їх садиб, проте цю пропозицію також відхилили, позаяк терор неминуче викликав би репресії, які могли привести до розкриття під­пільної організації органами ДПУ. Проте всі сходилися на тому, що збройний виступ проти радянської влади слід почати в період посилення колективізації сільського господарства, яка викличе масове невдоволення селянства і неминучий голод. В остаточному варіанті план повстання був затверджений керівництвом «Штабу Війська Українського» лише на початку грудня 1929 року. Він зводився до того, що його слід почати 1930 року одночасно на теренах трьох округів — Кременчуцького, Черкаського і Полтавського і обов’язково до початку жнив, щоб не дати більшовикам вивезти хліб з України. Повстання мало початися із захоплення окружних центрів, де знаходилися залоги Червоної армії і запаси зброї, якою мали озброїти повстанців. Напередодні виступу потрібно було роззброїти міліцію, комуністів та охорону і в такий спосіб озброїти повстанців перед наступом на міста. Комуністів вирішили не знищувати, а в разі успіху повстання обміняти їх на українських патріотів, які каралися на Соловках та в інших радянських концтаборах. Особливу увагу повстанці приділяли захопленню Кременчука — важливого стратегічного пункту, де пересікалися залізничні і водні шляхи та знаходився важливий міст через Дніпро. Напад на Кременчук планували здійснити під час ярмарку у Градизьку, на який збиралися сотні селян і під їх виглядом непомітно проникнути до міста. Щоб деморалізувати і відволікти увагу силових структур, передмістя Кременчука пропонувалося підпалити в декількох місцях і, користуючись панікою, захопити стратегічні об’єкти: мости, вокзали, засоби зв’язку, склади зброї тощо. Комендантом Кременчуцького залізничного вузла було призначено Василя Малька. Великі надії під час захоплення Кременчука повстанці покладали на Григорія Магду — колишнього офіцера російської армії, який брав участь у національно-визвольних змаганнях українського народу 1917–1921 років і деякий час відбував службу на артилерійських складах міста, знав їх розташування, систему охорони, наявність зброї тощо. Після захоплення Кременчука М.Маслич пропонував партійно-радянське керівництво міста заарештувати, але низовий апарат радянської влади залишити.

Повстання мало розгортатися в західному напрямку — на Правобережну Україну з тим, щоб скоординувати свої дії з українською еміграцією в Польщі та урядом УНР на вигнанні. Кінцевою метою повстання було очищення України від більшовиків і від­новлення Української Народної республіки. В разі невдачі повстанці мали відійти на терени Польщі. Успіх повстання керівники «Штабу Війська Українського» пов’язували з можливим початком війни європейських держав проти СРСР, яка, на їх думку, мала початися навесні 1930 року. Вони сліпо вірили радянським засобам масової інформації (інші джерела їм були недоступними), які з метою мобілізації народу на виконання планів першої п’ятирічки нагнітали атмосферу страху перед можливою інтервенцією, хоча в цей час почалася світова економічна криза, яка охопила більшість капіталістичних країн. Їх уряди були зайняті внутрішніми проблемами і про інтервенцію проти СРСР ніхто не думав. Підпільники вірили в існування в Україні інших таємних антирадянських організацій і, навіть, намагалися встановити з ними зв’язки, адже саме в цей час чекісти почали розкручувати спра­ву над міфічною Спі­лкою визволення України, готуючи в такий спосіб розправу над українською інтелігенцією. Ці надії виявилися ілюзорними.

За короткий час свого існування підпільникам із «Штабу Війська Українського» не вдалося об’єднати опозиційні до радянської влади сили навіть в районах дії своєї організації.

Не врахували повстанці і підступних дій таємної радянської поліції — ДПУ, яка через широко розгалужену мережу «сексотів» тримала під контролем всі ланки суспільного життя полтавців. Про існування «Штабу Війська Українського» чекісти дізналися вже 24 листопада від своїх сексотів. В ніч з 21 на 22 січня 1930 року чекісти заарештували 102 особи. До слідства було притягнуто 108 учасників підпільної організації. Слідство тривало майже два місяці і особисто контролювалося начальником Кременчуцького окружного управління ДПУ Леєм. Чекісти намагалися прив’язати «Штаб Війська Українського» до справи СВУ, процес над якою готувався в Харкові, але з того нічого не вийшло. Заарештовані трималися мужньо і не приховували своїх антикомуністичних переконань та намірів шляхом збройного повстання повалити радянську владу і відновити незалежність України. Матеріали слід­ства склали шість грубезних томів і 22 березня 1930 року були передані органу позасудової розправи — «трійці» при колегії ДПУ УСРР. Вирок було винесено вже 24 березня. Прокурор пропонував розстріляти 60 учасників підпільної організації, 27 відправити до концтабору на 10 років, решту — на 5, але «трійка» «змилостивилася»: до смертної кари було засуджено 27 чоловік, решта одержала від 3 до 10 років ув’язнення, 4 звільнили з-під варти. Вирок затвердив заступник голови ДПУ УСРР Карлсон і він не підлягав оскарженню.

«Штаб Війська Українського» була найбільшою з відомих патріотичних підпільних організацій українського селянства в період колективізації. Вони воліли краще загинути в боротьбі за свободу і незалежність України, ніж жити в неволі. Незважаючи на розгром «Штабу Війська Українського», стихійний опір селянства Кременчуцького округу, як і всієї України, радянській владі продовжувався. За період з 1-го липня 1929 року по 1-е квітня 1930 року лише в Оболонянському районі в селах Горошине була спалена оселя голови кооперації, у Кривій Руді — колгоспні будівлі, в Іванівці, Дем’янівці і Степанівці розповсюджувалися анонімні листівки антиколгоспного змісту...