Кольори боротьби

Сучасний український військовий історик Вадим Махно презентував чергове академічне наукове дослідження стосовно участі радянських громадян та емігрантів у військових з’єднаннях гітлерівського Вермахту та СС. Наголошуємо — видання суто академічне. Ніяких емоційних чи ідеологічних характеристик, самі цифри і суха хроніка подій. В основі дослідження — роботи сучасних російських істориків, скориговані з зарубіжними, переважно німецькими джерелами. Але це якраз та сухість, котра найпереконливіша.

Отже — Вадим Махно встановив, що самих лише дивізій і бригад СС, сформованих із радянських громадян та емігрантів, було понад 100. Це ті, що воювали на передовій. До цього слід додати ще понад 250 полків та батальйонів, котрі несли переважно сторожову та поліцейську службу в ближньому і дальньому тилу окупованих гітлерівцями територій. Загальна кількість озброєних людей, яких звично називають колабораціоністами, сягала півтора мільйони чоловік. При цьому слід врахувати, що за рідкісними винятками повноцінне формування військових частин з неарійського контингенту гітлерівці розпочали лише після поразки під Сталінградом. Можна лише уявити собі, що було б, якби вони взялись за це влітку-восени 1941-го року.

Але повернімося до статистики. Українці серед загальної кількості населення на окупованих територіях Радянського Союзу складали 50%. А скільки з них воювало під гітлерівськими прапорами? Вадим Махно називає точну цифру: одна дивізія («СС Галичина») та три бригади. Якщо додати до цього так звані «українські» охоронні та поліцейські батальйони і полки, то загальна кількість колабораціоністів ледь-ледь сягає 10%. До того ж слід врахувати одну важливу обставину: восени 1941-го року німецьке командування звільнило значну кількість — понад 300 тисяч — радянських військовополонених-українців. На росіян така амністія не поширювалася. Відтак чимало росіян, а також представників інших національностей, особливо тих, що проживали в УРСР, мали тут друзів та родичів і бодай сяк-так послуговувались українською мовою від­верто «підшивались» під українців, аби не загинути в полоні. Частина з них пішла на службу в оті самі начебто українські охоронні структури.

І ще одна приголомшуюча подробиця з книги В.Махна. Відомо, що певні політики, і не тільки в Росії, вважають Севастополь російським містом уже тому, що в роки війни його захисники вкрили себе вічною славою. Ну люблять у нас робити власну кар’єру на чужих крові і кістках. Але ми не про це. Ми про дві цифри, які наводить пан Махно. Радянське командування евакуювало з блокадного Севастополя тільки вищих офіцерів, а 80 тисяч матросів і офіцерів були кинуті напризволяще і потрапили у німецький полон. Із них 47 тисяч погодилися служити у німецьких військових підрозділах. Зі зброєю в руках. Така от хроніка, така статистика чужої слави і безслав’я.

І нарешті: визначення «колабораціоніст» не можна застосувати до переважної більшості вояків дивізії «СС Галичина», подобається це комусь, чи ні. З точки зору міжнародного права колабораціоніст — людина, яка зрадила присягу, дану власному уряду, власній державі і перейшла на бік ворога. Так от, українські дивізійники в масі своїй були в кращому разі підданими довоєнної Польщі, котрої на момент формування контингенту не існувало вже кілька років. І природно, вони ніколи не складали присяги радянському уряду. Тож апріорі проголошувати їх зрадниками чужого їм режиму — то, м’яко кажучи, ідеологічне пересмикування.

Шкода одного: книга Вадима Махна вийшла мізерним тиражем — усього 1000 примірників. А тих, кому варто було б ознайомитися з вищенаведеними фактами — на кілька порядків більше.

В.Н.