Армія, яка береже країну

У сьогоднішній Туреччині машини-бетоновози виглядають набагато чистішими, ніж деякі наворочені іномарки у нас в Україні. Що ж до ошатності і чистоти вулиць та дворів — то тут турецькі міста, навіть глибоко провінційні, можуть позмагатися не те що з Конотопом, а, скажімо, з Генуєю, Марселем чи навіть Роттердамом. Проте Об’єднана Європа вперто відмовляється приймати Туреччину до ЄС. Як, до речі, й Україну. Але з дещо інших міркувань.

Офіційною причиною дистанціювання європейських демократофілів і правошанувальників від Туреччини як ймовірного члена Євроспільноти є затяжний конфлікт між Анкарою і Афінами через острів Кіпр, де крім офіційно визнаної республіки етнічних греків існує визнана лише Туреччиною республіка етнічних турків. Але все це, даруйте, казочка про білого бичка або відверте замилювання очей власному європейському обивателю. Суть зовсім в іншому.

Коротенький правовий екскурс: в країнах ЄС збройні сили перебувають під цивільним контролем. Там практично немає міністрів оборони — професійних військових, а обов’язки верховного головнокомандуючого виконує або президент (у президентській республіці) або, відповідно, парламент. І саме така ситуація вважається канонічно взірцевою з точки зору чистоти демократичних ідеалів.

Туреччина в цьому відношенні країна унікальна. Ще на початку 20-х років минулого століття перший президент Турецької Республіки Мустафа Кемаль Ататюрк відділив армію від політики та втручання з боку цивільних структур. І це знайшло відповідне підтвердження у Конституції держави.

Якщо в країнах так званої ліберальної демократії гарантом конституції є або глава держави — президент, або парламент, то в Туреччині — армія. Відповідно європейська та американська державні моделі передбачають, що або Верховним головнокомандуючим збройних сил є президент, або такої посади у війську не існує взагалі. В Туреччині Верховний головнокомандуючий обирається з невеликої групи вищих армійських генералів. Так, турецька армія підпорядковується президенту. Але до того моменту, коли глава держави, парламент, уряд, провідні політичні партії поставлять під загрозу існування демократичного ладу в країні. Отоді, згідно з конституцією, турецькі військові відсторонюють від влади і президента, і уряд, і парламент, і політиків, що надто загралися зі своїми владними амбіціями. І можуть не лише відсторонити, а й запроторити до військової буцегарні, аж доки громадські пристрасті не вляжуться.

Турецька армія друга за чисельністю в Європі — понад 800 тисяч чоловік. Плюс мільйон 200 тисяч резервістів (ми в Україні вже й забули, що це таке), готових за лічені години знову стати в стрій. Характерна подробиця: молодий турецький лейтенант уже на першому році служби одержує 1200 доларів на місяць. Що в два з половиною рази більше середньої зарплати в цивільному секторі. Верховний головнокомандуючий, відповідно, має службовий оклад, вищий, ніж у президента республіки. Але! Верховний головнокомандуючий обирається лише на два роки, після чого негайно йде у відставку. Найменше порушення офіцерами чи солдатами статуту, а надто — конституції, викликає негайну і жорстку реакцію військової прокуратури і суду.

Результат: лише двічі за 86 років існування республіканського режиму в Туреччині армія перебирала владу в свої руки — у 1960-му та в 1980-му роках. І обидва рази вберегла країну від громадянської війни з наступним розколом. А що ж вимагають від Туреччини європейські демократи? Фактично довести свою армію шляхом так званої «військової реформи» до того рівня, в якому опинилася зараз армія України. На щастя, турецьке суспільство вважає свою версію гарантування конституції єдино прийнятною.

В.Н.