Здитиніла політика

Майже 5 років нинішня влада переконувала «маленьких українців», що т.зв. «справа Гонгадзе» є вершиною (чи низиною) морального падіння колишнього корумпованого режиму і нічого такого в оновленій і ощасливленій державі не буде ніколи. Слід сказати, що чимало народу в це повірило. Хоча «справа Гонгадзе» перетворилася, даруйте за цинізм, зі слідчої в довгограючий піар.

Однак стрімко розкручена «артеківська справа» підтвердила сумніви тих, хто вважав, що межу морального падіння українська політика ще не подолала. Але є перспективи.

Перше і останнє застереження: ми не захищаємо конкретних підозрюваних і, тим більше, не виправдовуємо злочину, який вони начебто здійснили. Ми лише НЕ порушуємо Конституцію, яка проводить чітку дефініцію, хто є хто і з якого моменту. Ми про інше: про ту пандемію політичного маразму, котра стрімко охоплює індивідуїв, які самочинно привласнили собі право говорити і діяти від імені всього українського народу.

Так, це саме епідемія маразму, психозу, здитиніння… решту епітетів кожна нормальна людина підбере сама. Але діагноз вже можна поставити — попередньо. Здається, настає черга негайних відставок із наступною примусовою ізоляцією від суспільства.

Якщо деякі журналісти, як зараз прийнято казати, зливають службові таємниці слідства у засоби МАСОВОЇ інформації, то не Бог їм суддя, а відповідні статті кримінального чи адміністративного кодексів. Бо свобода слова і патологічна вседозволеність — то дуже різні речі.

Але коли міністр внутрішніх справ публічно, на весь світ розкриває таємницю усиновлення конкретних дітей-сиріт, то може, нехай він і далі зарубіжним поліцейським в аеропортах роги править, але виключно як ПРИВАТНА особа? Адже якщо кримінальний кодекс порушує міністр, то що вже питати з затурканого сержанта Петренка?

Якщо народний депутат, котрий подавав себе за уособлення честі і порядності ще з часів Гонгадзе, даруйте, вляпується у те ж саме порушення законів щодо слідства і судочинства, то, може, для початку позбавити його недоторканності і опустити до рівня тих, кого він вчить, як треба свободу любити?

Якщо модний адвокат — правдолюб і свободофіл — дозволяє собі в порушення статті 142 допитувати малолітніх свідків віч-на-віч, за відсутності педагогів або родичів, не зацікавлених у справі, то хто він — захисник чи провокатор?

Нині про артеківську справу не кричать хіба що німі. Політики, збиваючи один одного з ніг, біжать на «Шустер-лаве» аби зафіксувати своє благородне обурення.

Але, панове! Поясніть, будь ласка, хто перетворив Україну в рай для педофілів? Хто запропонував і прийняв статтю 156 Кримінального Кодексу України, яка звела покарання за найогидніший у світі злочин — розбещення неповнолітніх, себто педофілію — до суто символічного ОБМЕЖЕННЯ волі на строк від 6 місяців до трьох років? Зверніть увагу — не позбавлення волі, а лише обмеження.

Запитання до Гаранта, котрий вимагає в десятиденний строк знайти і покарати: хто відкрив ворота України для безвізового в’їзду іноземним педофілам, а ті, у свою чергу безперешкодно відшукали на наших теренах собі подібних і пояснили їм, що педофілія — то не просто збочений спосіб одержання оргазму, а ще й бізнес, який не поступається за прибутками наркотикам і торгівлі зброєю?

До речі, варто було б уточнити, хто саме з нардепів спаскудив непоганий загалом закон про боротьбу з дитячою порнографією в Україні — чи не ті самі, що нині звинувачують одного з авторів цього закону у причетності до «артеківської справи»?

Тому, перш ніж кричати про необхідність суворого покарання злочинців, рекомендуємо зазирнути до відповідних стенограм засідань Верховної Ради. І тоді дуже навіть ймовірно, що з’ясується: публічної кастрації з трансляцією по телебаченню — звісно ж, на «Шустер-лаве» — заслуговують зовсім не ті, про кого зараз галасують і на кого тикають пальцями.

В.Н.