Республіка на колесах

Феномен самопроголошених державотворень виник не після розпаду на початку 90-х років минулого століття Радянського Союзу і Соціалістичної Югославії. На територіях, котрі умовно називають пострадянськими, самозвані і, часто-густо, ніким не визнані державки, держави, а то й величезні державища, як, приміром, Колчаківський Сибір чи соціал-демократична Далекосхідна Республіка, були звичним явищем у часи громадянської війни. І це зрозуміло. Відсутність надійного зв’язку змушувала ті чи інші політичні сили діяти, а головне — воювати в умовах повної автономії.

Але що характерно: офіційна радянська історія досить детально розписувала білогвардійські «республіки на колесах». Але коли заходила мова про аналогічні об’єкти більшовицької орієнтації, то охочим і цікавим одразу затикали рота. І не дивно. Створення т.зв. незалежних радянських, а по суті — маріонеткових республік було важливим елементом неоімперської політики московських більшовиків.

Хоча й не завжди. Траплялися факти небажаної для Кремля самодіяльності. Приміром, коли 12 січня 1908-го року у Харкові проголосили Донецько-Криворізьку Радянську республіку (ДКРР), Раднарком радянської Росії не визнав її — у будь-якій формі. Більше того — Яків Свердлов, «червоний президент» РРФСР назвав цей факт шкідливим.

Чого раптом? Дозволу не спитали? Ні, складніше. По-перше, голова ДКРР Артем (Ф.Сергєєв) та сім його соратників-міністрів проголосили свою червону республіку спочатку як невід’ємну частину радянської Росії. До речі, саме цю обставину останні 5 років педалюють певні українські політики. Та от придибенція: радянська Росія, підписавши Брестських договір, визнала кордони незалежної УНР і зобов’язалася вивести свої війська з її території. А тут — Артем зі своїм військовим міністром Мойсеєм Рухимовичем проголошують свої бойові загони частиною Червоної Армії радянської Росії і т.д. і т.ін.

Що тут скажеш? Стовідсоткова підлянка!

Хоча — віддамо належне творцям цієї «республіки на колесах». Коли через 2 місяці безуспішних переговорів з Москвою лідери ДКРР відмовилися від незалежності і включили свою територію до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки, з’ясувалося, що вони прихопили ще й частину Кубані і Дону, котрі хоч по суті й були українськими, але радянська Росія першою наклала лапу на ці території. І що характерно — наступні кільканадцять років не заперечувала проти такої версії українізації.

Артем-Сергєєв заробив у московських більшовиків репутацію небезпечного сепаратиста. Відтак катастрофа, в якій він загинув невдовзі після громадянської, виглядає підо­зрілою. Мойсея Рухимовича розстріляли у 1937-му році як ворога народу. Такий же страшний кінець чекав лідера ще однієї самопроголошеної червоної маріонетки — Володимира Затонського. 8 липня 1920-го року він очолив т.зв. Галицьку Соціалістичну Радянську республіку (ГСРР). А 15-го липня об’я­вився разом зі своїми комісарами в Тернополі. Мета очевидна: привернути на свій бік бодай частину населення Західного Поділля і Галичини, яке загалом було вороже налаштоване і до радянської влади, і до більшовиків. Тим більше, що російсько-польська війна 1920-го року була вже в розпалі.

Ніким не визнана радянська Галичина, яка проіснувала два з половиною місяці, проголосила державними аж три мови: польську, єврейську (їдиш) і українську. Проте самі комісари спілкувалися російської і цією ж мовою видавали документи. Володимир Затонський не був винятком. Ось фрагмент його розпорядження про негайне закриття Українського Державного Університету, заснованого в Кам’янець-Подільському ухвалою уряду УНР:

«Необходимо обратить внимание на Каменец-Подольский «державный» украинский университет. Контингент слушателей — никчемный: безработные девицы и поповичи. В самом университете продолжают заседать выжившие из ума старцы… всех следует разогнать».

Необхідне пояснення: в першому в історії незалежної України державному університеті викладали світової слави вчені та інтелектуали: Іван Огієнко, Леонід Білецький, Дмитро Дорошенко, Софія Русова, Євген Тимченко, Михайло Драй-Хмара, Петро Бучинський, Василь Біднов, Юхим Сіцінський. І це далеко не повний перелік людей, що склали б гордість будь-якій європейській нації. Але для червоної маріонетки В.Затонського вони були лише «выжившими из ума старцами».

Хоча — будемо справедливими і до цієї історичної особи. На посту наркома освіти УРСР В.Затонський обстоював українську мову як єдино державну не тільки в освіті, а й у всіх галузях державного і суспільного життя радянської України. За що й розплатився у 1937-му році. Іронія долі: його ім’я після реабілітації присвоїли Кам’янець-Подільському педінституту. А коли у стінах вузу на початку 90-х відродили розігнаний Затонським український університет, то, відповідно, прибрали його прізвище з вивіски.

В.Н.