Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Каламутять комуністи слов’янськеє море…

Продовження. Початок в минулому номері.

Майже 20 років минуло, як СРСР поглинула вічність. Це рано чи пізно повинно було статися, бо ця держава виникла в результаті дійства антинаціонального, слов’янофобського штибу пришельців, які мітили віддати у жертву “контрреволюційні” слов’янські і суміжні із слов’янами народи задля “світової революції” і “світової комуни”. Радянська ідеологія подавала комуно-більшовицькі дійства “присмаченими” великим пафосом. А насправді все було не так, все було на рівні вчинків добре обізнаного із міжнародною політикою та веденням підривної, громадянської війни клану. Епіграфом до тих подій може бути ось цей короткий запис зі щоденника Л. Троцького від 25 березня 1935 року: “Если бы в Петербурге не было ни Ленина, ни меня, - не было бы и октябрьской революции…». Та й слово «революція» тут не зовсім вдале, бо то був реванш окупантів.

Щоб переробити Росію, Україну й інші території на воєнізовану базу-колонію із «комуністичними» (спільними) ресурсами, планетарні реконструктори свої наміри приховували, їх реальні чорні справи не відповідали їхнім рожевим програмам та обіцянкам. Сам Ленін у березні 1922 року про це скаже: «Мы до сих пор писали программу и обещали. В свое время это было совершенно необходимо. Без программы и обещаний выступить с мировой революцией нельзя, иначе, чем через это мы начать не могли…». Звісно, програми та обіцянки ощасливити «комунізмом» були розраховані на неграмотних, неписьменних простих робітників і селян, бо, пояснював Ленін, «простые рабочие и крестьяне, которые не рассуждают о коммунизме, потому, что не знают, что это за штука такая». А всіх, хто «рассуждал о коммунизме», хто вчасно зрозумів, що криється у задумах більшовиків (а це була в основному інтелігенція, духовенство), таких знищували. Коли ж не було можливості знищити відому світові професуру або діячів культури - таких виганяли за кордон як «шпигунів».

І все-таки, не дивлячись на інтенсивне винищення марксидами   народів у 20-30-ті роки, їх програма з різних причин не була до кінця виконана: «мировая пролетарская революция» не відбулася, а отже «мировое пролетарское государство» не появилось. Це, безперечно, вплинуло на подальшу долю корінних народів Росії (СРСР) позитивно: бузувірські ленінські декрети – про червоний терор, розкозачування, концесії, репресії тощо – до кінця не спрацювали…              

 Зараз придумують різні, іноді забавні версії: чому розвалилась споруда, яку Ленін сконструював за теорією “побудови соціалізму в окремо взятій державі”? Кажуть, як видно із преси, що СРСР розпався начебто “через те, що радянська влада не проникла в сутність і зміст ідеології соціалізму” і “не почула попередження самого Леніна, що “Росія зробиться невдовзі не зразковою, а знову відсталою (в радянському і в соціалістичному смислі) країною”(?!); що нібито “СРСР розвалився через боротьбу між Горбачовим і Єльциним“(?!); що на розвал вплинула кадрова політика Юрія Андропова. Дехто колупає ще глибше – каже, що започаткував розвал СРСР надто ліберальний Хрущов. За Хрущова, мовляв, компартія відійшла від ленінських принципів побудови соціалізму…

Згідно з такими висновками, виходить, що в СРСР соціалізм найбільше вдалим був у довоєнний період, тобто у часи репресій, терору, голодоморів, коли всі ці хронічні муки призвели суспільство і країну до такого виснаження, що на СРСР осмілився напасти “договірний друг” та “соціалістичний соратник” Адольф Гітлер і завдати за чотири роки війни неймовірного лиха. Якщо ж потурати логіці ідеалізації соціалізму в СРСР довоєнного періоду, то тоді на захист ленінського соціалізму можна сказати ще більше, а саме: найпалкішим послідовником Леніна у другій половині ХХ-го століття був Генеральний секретар ЦК Компартіїї Кампучії Пол Пот (він же Салот Сар). Цей стратег у Південно-Східній Азії побудував стовідсотково витриманний у рамках марксизму-ленінізму соціалізм, забезпечивши при цьому і пролетарську культурну революцію. Прибулий до Кампучії із чужих країв Пол Пот, спираючись на пролетарські верстви населення, шалено боровся із корінною нацією, передусім із її інтелігенцією та духовенством. Теоретичний орган компартії Пол Пота журнал “Революційний прапор”, якому за змістом, стилем, гаслами дуже пасує теперішня ліва преса в Україні, закликав воювати “із контрреволюцією та націоналістичною інтелігенцією як із паразитами”. Червонопрапорні комуністи Пол Пота – “червоні кхмери” – перетворили мешканців країни у рабів. Виховували людей, починаючи із раннього дитинства, залякуванням класовим ворогом, націоналістами. Для революційного перевиховання міське населення тотально переселили у сільські народні комуни - “сумухапхепи”, де кожен член був зобов’язаний зробити максимальний внесок у соціалізм: працювати у полі під червоними знаменами весь світловий день, а після роботи на політзаняттях біля багатосерійно виготовлених каторжниками бюстів Леніна, Мао Цзедуна й Пол Пота зубрити “Малу червону книжку”. Перетворивши країну на суцільний концтабір, знищивши вседозволеними методами дощенту інтелігенцію і всіх, у кого навіть був “підозрілий” погляд (із усіх 8 мільйонів мешканців країни страчено більше 3 мільйонів), ЦК Компартії Кампучії прийняв резолюцію: “Демократична Кампучія завершила соціалістичне будівництво. Соціалістичний режим у своєму розвитку рухається, немов летюча стріла, напряму до комунізму”…

Ленін і Пол Пот. Хто із них більше кривавий? За правління Леніна – 1917-1924 рр. - у країні від громадянської війни, репресій, голоду загинуло 13 мільйонів громадян; у Кампучії за свавілля Пол Пота – від таких же бід загинуло 3 мільйони. У Пол Пота жертв менше, зате їх відсоток щодо всього населення набагато більший. А дикунство і звірства – такі ж. Про це свідчать, скажімо, жахіття півсотні ленінських чрєзвичаєк Києва (на вул. Єкатеринінській 16, Інститутській 40, Садовій 5 та ін.), якими командував комуніст Лаціс. Тоді за 6 місяців комуністи у Києві знищили біля ста тисяч осіб. Те ж саме було і в інших містах: Одесі (тут у цей час страчено при застосуванні найстрашніших мук біля 8 тисяч, із них 400 офіцерів російської армії), у Воронежі, Вологді, Казані, Миколаєві, Полтаві, Пскові, Москві, Омську, Пятигорську, Тбілісі… У Криму під керівництвом революціонера-комуніста Бела Куна страчено понад 33,5 тис. осіб, його криваві вакханалії відбулися у Сімферополі, Севастополі, Феодосії, Алупці (тут навіть у лікарні замучили 272 хворих та поранених)…  

Расизм – негласний, але чітко виражений чинник диктатури комуністів-більшовиків. Це і диспропорційне представництво національностей країни у владних структурах, відсутність альтернативних партій, наявність репресій, культу вождя компартії, закрита країна, хронічні злидні і мільйони жертв терору. Головне завдання будь-яких расистів – не допустити національно-визвольного руху – націоналізму. Як це робилося в СРСР – ми знаємо. Й тому багатьом дивно, що теперішні сповідувачі марксизму-ленінізму все ще сподіваються червону епоху реабілітувати. Оскільки зробити це у наші дні за допомогою репресій та концтаборів неможливо, придумують різні теорії та інсинуації. Одна із таких є “теорія” про те, що, мовляв, епоха національно-визвольних рухів і становлення незалежних держав – це справа далекого минулого, оскільки в ті, далекі часи не було в суспільстві великого антагонізму. А в наш час через наявність великого антагонізму в суспільстві це неможливо. “У ХУІІ – ХІХ сторіччях, - тлумачить лідер нинішньої компарті П. Симоненко, - за доби масових національно-визвольних рухів і утворення національних держав, коли антагонізм у суспільстві ще не набув такої глибини та гостроти, як зараз, ідея ліквідаціїї національного гноблення і створення своєї державності могла об’єднати широкі верстви населення, але за певного задоволення їхніх насущних потреб та інтересів” (“Голос України” за 21 березня 1996 р., стор. 10). Із цих слів виходить, що, скажімо, тривала і запекла боротьба війська Б.Хмельницького, гайдамаків і ще більш тривала опришків була можлива лише тому, що… антагонізм в українському суспільстві тоді не набув гостроти, а зараз антагонізм в українському суспільстві надто зріс, й тому-то у наш час “українська національна ідея – це буржуазно-націоналістичний міф”, бо “національно визвольного руху, - продовжує П.Симоненко, - не було в Україні останніми роками. І це зрозуміло: ідеї буржуазії, як реакційного класу не знаходять відгуку у широких мас” (Там само).

Ось такі тепер появляються дуже вигідні будь-яким прорасистським поневолювачам “теорії” – “теорії” про те, що у ХХІ ст. національно-визвольний рух - це “ідея буржуазного, реакційного класу”. Ну, точнісінько, як у Маркса-Енгельса про “реакційне і контрреволюційне слов’янство”! А складають ці теорії тепер із єдиною метою: стримувати в Україні національно-визвольний рух та національну ідею.

Якщо ж у таких намірах “тиха” демагогія не допомагає – використовується галасливе опудало “українського фашизму”. Кличка “український фашизм” у комуністів завжди напоготові. Її жбурляють у той момент, коли у них відсутні будь-які аргументи, коли правду історичних реалій нічим здолати. А оскільки аргументів не вистачає постійно, то фиркати словом “фашизм” приходиться дуже часто. Тільки послухайте: “Фашистская угроза будет нарастать до тех пор, пока существует режим националистов”; “В Украине, в обход Конституции насаждается в качестве государственной, т.е. обязательной, национал-фашистская идеология”; “в Донецкой области проводится насильственное внедрение националистической идеологии, что ведет установлению фашизма по всей Украине” (це з приводу організованої СБУ виставки “ОУН – УПА – армія нездоланних” (“Коммунист”, №№ 24, 39,41 2009р. та ін.).

Яких тільки нісенітниць комуністи не придумують, аби налякати українське суспільство націоналізмом, аби зцькувати «східняків» та «західняків», російськомовних та україномовних, оббілити комуно-більшовицький расизм, очорнити національну ідею. Таке враження, наче ліву пресу вичворюють для алкоголіків: “Если националистам не противостоять – глядишь, и газовых камер можно дождаться”; «На Тернопільщини в березні нінішнього року вже проросли колючки фашизму”; “десь у січні фашистська мерзота докотиться до Сходу”; “Не хочете вірити, що у нас є фашизм? Ось вам грізне попередження – Тернопіль! Мало?”; “Заснулу в коричневому жахітті країну, крім нас, будити більше нікому. Якщо спізнимось – прокинемось за колючим дротом концтабору” (“Комуніст”, №4, 28 /2009 та ін.). Мабуть, комуністи вважать, що українські націоналісти приватизували радянський архіпелаг ҐУЛАҐ, у т.ч. Соловки й Колиму.

Міфічним “українським фвшизмом” КПУ мітить налякати весь світ. Коли 2 квітня 2009 року Європарламент прийняв резолюцію, у якій поставив знак рівності між фашизмом та комунізмом, то комуністи, назвавши цю резолюцію “несусвітньою дурістю”, сказали, що це є “ознакою фашизації самої державної влади в Європі, як це було в Австрії, а тепер відбувається в Україні” (“Комуніст”, №39 за 2009 р.). А до давньої теорії про “загнивання капіталізму” КПУ додала ось такого ляку: “Характерной приметой “загнивания” современного общества стало оживление фашизма в Европе и Украине и даже появление пиратов у берегов Сомали” (“Коммунист”, № 36 за 2009). До КПУ, видно, ще не надійшла інформація, що процес “загнивання” СРСР закінчився швидше, вже майже 20 років тому, і що пірати у Сомалі – це в основному сомалійські офіцери – колишні випускники радянських військово-навчальних закладів. Штудіювались здебільшого у Баку, не один рік їх готували для армії Сомалі по 50-60 осіб щороку.  

Дуже великі проблеми у комуністів із кольорами. Кольори національних прапорів їх дратують до нестями. То ж, мабуть, через це члени фракції КПУ нехтують значками депутата Верховної Ради України. Вони, як, скажімо, словяноненависники Карл Маркс або Адольф Гітлер, зациклились лише на червоному кольорі – символі крові, тривоги та рабства. Адже відомо, що у старовину під червоними прапорами плавали торгуючі рабами кораблі; офіційно червоного кольору були партійні і державні прапори у диктаторів Гітлера і Пол Пота; червоні кольори майоріли над совєцкими концтаборами… Чи не найбільше було червоної фарби на території України у 1941-45 рр, - і від крові, і від того, що під червоними знаменами воювали обидві ворогуючі сторони – СРСР і Німеччина. Але комуністи до таких реалій байдужі, у них – своє: “В том, что фашисты корчатся в судорогах при одном лишь упоминании об алых стягах, нет, конечно, ничего удивительного: под этими знаменами их били в годы Великой Отечественной войны”; «Викиньмо коричневе, оранжеве, біле, голубе та інше буржуазне сміття з нашого спільного дому, - вигукують вони. - Хай живе єдиний червоний колір на просторах України – колір боротьби, відродження та людського щастя!” (“Коммунист”, №№ 35, 39/09 та ін.). То ж такі гасла комуністів заставляють процитувати Адольфа Гітлера: “24 лютого 1920 року, - згадує він у своїй ”Mein Kampf”, - відбувся наш перший масовий мітинг. А щоб наш прапор більше бив в очі, ми зупинилися на червоному прапорі”; “Для нашого прапора ми вибрали революційний червоний колір з білим диском посередині, в центрі якого був поміщений чорний знак свастики”.

Огидно слухати, коли традиційні - з часу боротьби з козаками, куркулями та церквами – “політпросвітителі” лякають у Росії міфічним «російським фашизмом», а в Україні – «українським фашизмом». Невже комуністи і досі не знають, що фашистський режим (навіть із його емблемою – «лікторським пучком») вперше запровадив Ленін - зразу ж після жовтневого перевороту (про це вже у «Персоналі Плюс» - № 14 за 2009 р – говорилось). Соціаліст Беніто Муссоліні, наслідуючи свого давнього «соціалістичного» друга Леніна, запровадив аналогічний більшовизму режим в Італіїї у 1922 р. Термін «фашизм» ідеологами Адольфа Гітлера, який прийшов до влади у 1933-му, ніколи не вживався. Кличку «фашисти» на гітлерівський націонал-соціалізм накинули більшовики: на їх думку, назва «соціалісти» ворогам СРСР не пасувала.

Загляньте у підручники історії – навіть у радянські, і ви переконаєтесь, що всі ознаки фашизму мали місце в СРСР. Це, передусім, функціонування терористичного апарату - ВЧК, ГПУ, НКВД (у Гітлера СС, гестапо), революційних (у Гітлера – народних) трибуналів, концтаборів із широким застосуванням рабської праці. Фашизм – це і державні монопольні методи регулювання економіки, максимальний контроль над усіма проявами громадського й особистого життя громадян, створення впливових на населення масових організацій – скажімо, войовничих, безбожницьких «ленінських» (у Германії - «гітлерівських») союзів молоді, здатність шляхом політичної та соціальної демагогії активізувати маси в інтересах влади, вождизм (ф’юрерство), встановлення форм партноменклатури (олігархії), тоталітаризм, ліквідація демократичної свободи, маячня побудови всесвітньої держави, використовування для досягнення мети ще незнанних народами ідеї соціалізму (комунізму). Залежно від того, чиїх ідей дотримуються, фашизм має різні форми. Одні форми сповідують, скажімо, ідеї Х.Чемберлена, Ж. де Гобіно, інші - Ф. Ніцше, О. Шпенглера, А. Гітлера, ще інші – Маркса, Енгельса, Леніна, Троцького… В одних течіях агресія фашизму відверта, в інших – глибоко замаскована ідеєю побудови щасливого суспільства…

Сьогодні, через 90 років після Червоного жовтня у Верховній Раді тільки шість відсотків комуністів. То ж аби збільшити свій, як тепер кажуть, «рейтинґ», вони, наслідуючи однопартійців зразка 1917-го, закликають до насильницьких методів. У газеті “Комуніст” зарясніли незвичні для цивілізованого етикету, написані наче за пеньком у верболозах біля озера Разлів прокламації: “Доведеться застосувати силу”; ”Боротьба або смерть”; “На площі Жовтневої революції, тимчасово (!) іменованої майданом Незалежності, озброєні поки що (!) лише влучними фразами, написаними на транспарантах”; “Для того, щоб змінити існуючий лад, ми повинні йти лише революційним шляхом!”; “Ми сьогодні по всій Україні збираємо свої сили на бій”; “Ми повинні готувати суспільство до революційних перетворень”; “Досить нам махати гаслами і транспарантами – вони вже не допоможуть. Комуністична партія України та її лідер Петро Симоненко повинні піднімати нас на справжню класову боротьбу, інакше існуючий у країні капіталізм “подарує” нам президента-ф’юрера” (“Комуніст”, №№ 6,8,34 та ін.)…

 

Василь Мазорчук

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com