Зійти на вершину

* * *

 (Із розмови з Георгієм Щокіним)

* * *

Олесь Воля, з книги «Піраміда духу»

 

— Георгію Васильовичу, чому, на Ваш погляд, християнство майже безболісно ввійшло на терени Київської Русі, в Україну?

— Я сказав би навіть, що ввійшло гармонійно. Ні вогню, ні мечів, схрещених у битвах, на наших теренах не було. Серед зими люди хрестилися у крижаній воді. Священики ходили по шию в ній, хрестили матерів, які тримали немовлят. Люди молилися, і жодної згадки про те, що хтось захворів, — немає.

Християнство, якщо хочете, лягло в Україну так, як у колиску лягає дитина. Гадаю, це пов’язано з тим, що в язичницькі часи ми поклонялися Сварогу, небесному батькові, і Дажбогу. Це чистої води Білобог, класичний образ Білобога. Бог сонця. Але навіть не фізичного, а сонця як світла. Тобто Дажбог — Бог світла, удачі, багатства — не стільки матеріального, скільки комплексного, в тому числі — духовного, душевного. Всіх видів багатства. Це був його син. І коли прийшли й кажуть, що Христос — це Бог-син, а в нього є небесний Батько, який є батьком усіх істот у світі, то, я думаю, наші пращури сприйняли це як відому їм релігію, котру вони вже відчували й сповідували — тільки під різними іменами.

— Але ж у язичництві були й, сказати б, темні сторони. Ті ж людські жертвоприношення…

— Це сталося уже в Княжу добу, коли почали поклонятися Перуну. Оскільки це був громовик, Бог військової дружини, то там були темні сторони. В тому числі, якщо вірити Нестору-літописцю, й людські жертви. А це — так, одна з основних ознак демонства, бісівства, диявольщини, — ознак Чорнобога.

— Кажуть, Бог єдиний, але шляхів до Нього багато…

— А православна церква, наприклад, говорить й інакше: Бог-то єдиний, проте шляхів від Нього багато. Відчуваєте різницю?..

Справді: вся історія людства зосереджена в релігійних системах. Якщо нація спрямована на пізнання Бога, то у неї історія світла. Хоча можуть бути різні трагедії, але загалом вона богоносна. І це відчувається, коли вивчаєш історію, культуру того чи іншого народу.

 

— Чи є народи й релігії, які поклоняються антиподу Бога?

— В давнину їх називали Білобогом і Чорнобогом. Білобог — Бог всесвіту, Бог добра, Бог сонця, світла, любові. А Чорнобог — це, як правило, бог темряви, місячної природи, злого начала.

— Дві іпостасі, протилежні одна одній?

— Так, і одна із цих іпостасей могла ототожнюватися зі світлим Богом — Білобогом, а темна — з Чорнобогом.

— Цікаво, а жіноче начало?

— Воно могло поєднуватися як з Білобогом, так і з Чорнобогом. Тому незрідка матріархальна релігія має темну сторону. Хоча може поєднуватися і зі світлим. Богородиця, наприклад. Це світле начало. До слова, найбільш поширеним жіночим божеством було божество Венери. Венера взагалі сприймалася нашими пращурами як подвійна планета. Була вранішня зірка, і Христос в Апокаліпсісі каже: Я — зірка рання, вранішня. І — вечірня зірка, вона сприймалась як блудниця, а вранішня — як Діва.

— Наскільки сучасний стан людства відповідає новозаповітним тезам про «кінець світу»?

— Ви ж бачите: на наших очахвідбувається сатанізація суспільства. Через засоби масової інформації спостерігаємо настання часів Содому і Гоморри. І не треба кривити душею, кажучи, що цього немає. Це є. Адже відома доля Содому і Гоморри, на місці якої тепер залишилося тільки Мертве море. Тобто на тому місці нічого не живе. Такий був гнів Господа проти тих протиприродних гріхів.

Нині Голландія, Данія, інші країни так званого Євросоюзу ухвалюють закони про одностатеві шлюби. Про можливість усиновлення дітей цими збоченцями. Це свідчить про те, що новозаповітні пророцтва, як і священні тексти ісламу, відизму, або індуїзму, інших відомих релігій світу, в тому числі буддизму, однаковими словами говорять про настання цих останніх часів, коли правду замінить сила. Коли настане розквіт різних протиприродних потягів, різноманітних збочень. І сьогодні зі священних текстів різних релігій знаємо, що цей світ загине.

— Чи можна його врятувати?

— Однозначно — ні. Світ загине. Бо це вже закладено в Божий промисел, у Божий план. Чому ні? Бо кількість гріхів людства настільки перевищило норму, створило критичну масу, що вже нічого рятівного заподіяти не можна.

Є лише одна можливість — рятувати власні душі. І от завдання вищих навчальних закладів і церкви полягає саме в цьому — у вихованні та рятуванні душ окремих людей. Як мовлено в Новому заповіті: врятуйся сам, врятуй свою душу — і навколо тебе врятуються тисячі.

— Кажете: останні часи. А коли вони мають настати; минуть століття, десятиліття?..

— Нам цього не дано знати. Але то будуть безперечно останні часи. І щасливі ті, кому судилося їх бачити, хто доживе до тих останніх днів.

 

— Пригадую часи не такі й давні, Георгію Васильовичу, коли Ви створили Українську консервативну партію, яка брала участь у парламентських перегонах. Досить часто доводилося тоді їздити на зустрічі з виборцями у різні регіони України. Пригадую, перед поїздкою на Луганщину на моє запитання про те, чого можна очікувати від неї, Ви відповіли, що важливо «сподіватися на краще, але готуватися до гіршого». Це — ситуативний принцип чи щось більше?

— Це моє життєве кредо. Завжди сподіваюсь на краще, але готуюсь до гіршого.

— Можливо, до відступу?

— Ні, «до гіршого» означає те, що я повинен бути готовий до несприятливого розвитку подій. Але сподіваюсь, що зрештою вони складуться для мене добре.

А готуватися до гіршого — щоб не бути занадто розчарованим. Щоб не впасти в розпач. Щоб тимчасова невдача не вибила з життєвої колії. Щоб я міг спокійно зустріти будь-які несподіванки, непередбачуваності. А вони, безумовно, у мене були, як і в житті кожної людини.

— Невдача — синонім до слова поразка; як Ви до них ставитеся, переживаєте?

— От як вам, пане Олександре, сказати?.. Сказати, що я не мав поразок було б неправдою. Але до подій, які багатьма людьми інтерпретуються як мої невдачі, ставлюся зовсім інакше. Скажімо, та ж Українська консервативна партія, яку я створив для того, щоб підняти дух української нації, не потрапила до парламенту, хоча брала участь у виборах. От як це оцінювати: як невдачу?..

 

— Гадаю, ті зусилля не були марні: вони збадьорили людей, надію дали, чимало хто й досі цікавиться, що сталося з УКП, чому її не чути; телефонують, листи до редакції пишуть…

— От і я вважаю: це і невдача, і воднораз — не невдача. Тобто ми сказали своє, вважаю, щире й переконливе слово. Хто мав вуха — почув, хто мав очі, нас побачив. А далі міркую: якби така патріотична, дуже рафінована, чиста сила потрапила в парламент сьогоднішнього складу… То, скажіть, чи змогло б оце біле створіння залишатися чистим у тому бруді, який ми спостерігаємо там зараз. То це удача чи невдача?

Якби ми не спробували підняти людей, не проголосили свої життєві принципи, то не могли б спокійно дивитися один одному в очі. Не змогли б! Нині ж, коли відомо, що наші погляди сприйняла дуже обмежена кількість людей, про що, до речі, записано у всіх святих переказах про кінець часів, то ми з вами можемо чесно сказати: ми зробили все можливе. Більше — над наші сили. Бо це — Божий план: створити світ, який поступово, через власні гріхи, йде до свого кінця. Ми живемо наприкінці часів. Щось зробити і створити більше, ніж Бог, людям не дано. Із тексту Апокаліпсису відомо, що в найостанніші дні прийде два пророки, які казатимуть людям правду. І ця правда буде настільки неприємна цим останнім людям, що вони радітимуть, коли уб’ють обох пророків. Їхні тіла лежатимуть для всезагального огляду, а люди тих часів тішитимуться з цього приводу, вітатимуть один одного, ходитимуть у гості, даруватимуть подарунки, — ніби в святкові дні.

— Тож не програли?

— Вважаю, в жодному разі не програли, навіть думаю, що перемогли. В ситуації, коли весь світ сатанізується, або майже сатанізований, в самому царстві антихриста, яке настає, ми спромоглися піднятись на повен зріст, збирати наукові конференції, друкувати десятки книжок, багатотисячними накладами випускати газети, в яких кожне слово було правдою. Слава Господові, що він дав нам таку можливість відкрито, чесно сказати це людям, а не говорити один одному за рогом, чи в погребі, чи десь у лісових хащах. Ми налякали дуже багатьох прислужників сатани. І антихристів дуже багатьох. Вони й досі ще не можуть прийти до тями. Ми явили світові приклад чесного ставлення до свого життя, яке не може змінюватися залежно від того, настають часи сатани, чи Божі часи. Людина повинна завжди бути чесною перед собою, перед Богом. І тоді вона вважатиме себе непереможеною. І це дійсно так.

 

— Друзі й, можливо, недруги, — як вони співіснують у Вашому житті. Є думка, що ворогів узагалі немає, а є люди, які змушують по-іншому, критичніше подивитися на самого себе; одним словом, «учителі»…

— У мене скоріше тяжкий характер, ніж легкий, через те, гадаю, зі мною не так просто спрацюватися. І жити, я думаю, непросто.

Я був максималістом з дитинства, мені так: або все, або нічого. Такі вимоги і до інших, і до себе, вони створювали не дуже сприятливі умови для довготривалих стосунків.

Проте, вважаю, що з часом я все-таки став схильний до компромісу. Більш уважний до людей, терпиміший до вад, які є і в мені, і в інших. Це, безумовно, нормально.

Але й змінилися жит­тєві пріоритети, розумієте? Свого часу мені потрібно було створити таку потужну освітянську ор­ганізацію, як МАУП. Без вимогливості, жорсткості, а часом, можливо, й жорстокості я обійтися не міг. Жорстко вимагав роботу, хоча за інших обставин, можливо, давав би поблажку. Звичайно, комусь це не подобалося. Але інакше — як? Це була, знаєте, майже військова справа.

— Нині багато чого змінилося?..

— Безумовно, і найперше — пріоритети, умови життя, я більш лагідно, сказав би так, дивлюся на людей. Бо ми всі грішні. Без гріха був лише Христос. Його розіп’яли саме за це, мабуть. Тому треба бути бережливішим один до одного і пам’ятати, що ми, люди, — недосконалі істоти. Треба бути готовим до прощення того, що можна простити. Бо є речі, які не прощаються.

— І тоді вони таки з’являються — воріженьки?

— Ворогів у мене… Сказати що хтось із конкурентів, наприклад, підло вчинив щодо мене чи моєї справи… Але, гадаю, це дрібниці. П’ятдесят п’ять — не дуже великий, безумовно, вік, це ще тільки підхід до зрілості. Та навіть і з цієї життєвої височіні бачу, що подібне — настільки дріб’язкове, що не варте спогадів.

— Друзі — залишаються?

— Є ще зі школи, доволі часто зідзвонюємося. Є друзі студенства — й досі збираємося родинами. Або кудись разом їздимо. З родинами студентськими їздили в Чигирин, нашу гетьманську столицю. В Батурин, іще одну гетьманську столицю. Зустрічаємося разом на Великдень…

Тобто друзі залишаються. Хоча, ви знаєте, це також особливість кінця часів, коли послаблюються соціальні зв’язки, неминуче рвуться. І рватимуться й надалі, і люди ставатимуть дедалі самотнішими.

— Бо диявол не любить людей…

— І робить усе, щоб впіймати в свої сіті, а впіймавши, — покидає, прирікає на самотність. І це чи не найбільша соціальна проблема сучасності.

 

— Шлях нагору і життя нагорі, вони, звичайно, відрізняється, чи не так?

— Так.

— Тоді, чим у духовному вимірі важливий для вас цей шлях. І як ви дивитеся на нього з вершини, якої досягли?

— Що ви маєте на увазі.

— Дорогу, якою Ви йшли, коли розбудовували МАУП. Людей, з якими Ви спілкуєтеся, попри все?

— Якщо розуміти шлях нагору як шлях до влади, то це шлях жахливий. Влада виснажує людину, вона мало чого залишає в ній людяного. І людина, яка не зупиниться на цьому шляху, приведе себе до ситуації, яку образно описав Марк Твен. Кажучи, що людина при владі — це людина на сніговій скелі, коли поруч немає нікого, де холод, пронизливі вітри…

Це жахливий шлях, я теж колись по ньому йшов і вчасно схаменувся. Я зліз із тієї вершини або звернув на підході до скелі. Бо нічого не замінить людського спілкування, людського тепла. Це ще Макс Вебер казав, що той, хто поєднує себе з владою, неминуче укладає договір з дияволом.

Парламентарям треба це затямити, президентам. Хоча, з іншого боку, без ієрархічної владної структури суспільство не може існувати. Тобто питання лише в тому, щоб до влади йшли якомога кращі люди, що дуже складно в сучасних умовах, в умовах сучасних днів. Неможливо. А доти влада формуватиметься переважно з дуже непорядних людей.

Це з одного боку. З іншого, я вам вже казав, що життя, як правило, не надає нових друзів. Дружба може бути або духовна, або інструментальна. Інструментальна — це коли я вам, ви — мені. Ви при посаді, і я — при посаді, у вас є можливості, у мене є можливості, і ми один одному надаємо послуги. Але це не має нічого спільного з духовним.

На мій погляд, духовні потреби задовольняються лише тими друзями, які з’явилися, коли ні він, ні я нічого не мали, крім серця й сердечних відносин один з одним.

У мене залишилися такі друзі, які з’явилия в дитинстві або юності. У дорослому віці — це скоріше колеги. З колег, особливо — з підлеглих колег, дуже рідко виходять друзі, бо це справді трохи різні сторони життя.

Є люди, яких я поважаю, з якими мені приємно спілкуватися. Приміром, Борис Ілліч Олійник. Буває, я телефоную йому й кажу: «Борисе Іллічу, треба пообідати, бо щось давненько не бачилися, не спілкуватися». Тобто є потреба спілкування, і це потреба не інструментальна, а саме духовна.