Полювання на Нестора Махна

(Початок у попередньому числі газети)

У махновській лис­тівці того часу «Де влада — там немає свободи» було розкрито причини розриву найближчого оточення Нестора Махна з радянським урядом, який повстанці назвали «купкою підлих насильників, що розстрілюють інакомислячих». «Зброї не вистачало, набоїв не було і хай не вказують зрадники троцькісти—більшовики на панічний відступ армії. Вони домоглися свого. Махновщина задавлена…Махно був усунений наказом Троцького. Зважаючи на становище фронту, він вирішив за необхідне утриматись від будь-яких дій. Він з товаришами пішов у народну масу, де й буде продовжувати свою революційну роботу… Штаб Махна на вимогу провокатора Троцького був заарештований і розстріляний соціалістичними катами, бо червоні банди не рахуються зі старими інакомислячими революціонерами-каторжанами».

Проаналізувавши тогочасну ситуацію на фронті і в тилу, Махно прийшов до висновку: перебувати в союзі з радянською владою в подальшому безперспективно. Він залишив значну частину своїх військ у складі Червоної Армії, а сам з невеликим загоном відданих йому бійців направився в тил радянських військ і розпочав відкриту боротьбу. Спочатку були невдалі бої за Єлисаветград, потім бої з тиловими червоноар­мійськими підрозділами тощо. Особливе місце в цей період займає вбивство в селі Сентові на Херсонщині гонорливого і свавільного отамана Григор’єва, якого махновці звинуватили у єврейських погромах і зв’язках з денікінцями. Були тут і персональні мотиви для Нестора Махна. Адже зайві конкуренти, та ще й з такими амбіціями, не дуже бажані в боротьбі з денікінцями та радянською владою. Ця подія дещо поліпшила ставлення Троцького до Нестора Махна. 4 серпня 1919 року він публікує в газеті «В пути» статтю «Махно та інші», де висловив надію, що Махно усвідомить безперспективність своєї позиції, яка є отрутою для відсталих частин україн­ської армії. Голова ВВР схиляється до думки, що Нестор Махно, зрозумівши вади григор’євщини, стане більш лояльним до радянської влади та її керівників.

Проте селянський «ба­тько» думав інакше. Він добре знав радянську владу і головного свого недруга Л.Д.Троцького, який не зупиниться ні перед чим, щоб знищити ненависну партизанщину і самого Нестора.

На одному з зібрань махновських командирів командувач повстанців говорив, що на вільне Гуляй-Поле наступає, з одного боку, влада Денікіна, а з іншого — влада Троцького. Обидві з однаковою злобою ненавидять селянську свободу, однаково намагаються закріпачити селян.

Ще далі в оцінках Махна і Григор’єва пішла газета «Правда». В статті «Махновщина і гри­гор’єв­щина» більшовицькі автори розвинули лінію Троцького на розвінчування цих повстанських політичних сил як ворожих справі революції, і спрогнозували їх схід з політичної арени. Доля селян України, доля махновського району зовсім не цікавила авторів статті.

Проблемами ліквідації партизанщини займалось і Політбюро ЦК РКП(б). 6 серпня 1919 року воно розглянуло телеграму Л.Д.Троцького про необхідність радикальної чистки радянського тилу в районах Києва, Одеси, Миколаєва і Херсона. В телеграмі Лев Троцький підкреслював повну неможливість формування армії «при тому бандитизмі, який панує на Україні». Було вирішено: мобі­лізувати в Москві 500 чоловік із загонів особливого призначення, а також направити на Україну найбільш надійні загони ВЧК. Троцький торжествував, адже на боротьбу з «партизанщиною» і, передусім, «махновщиною», в Україну направлявся батальйон чекістів кількістю в тисячу чоловік та надсилались ще й найпідготовленіші на той час кадри.

Зовсім інші плани плекав селянський «батько». Попри погрозливі пророкування центрального органу преси більшовиків, посилену мобілізацію репресивного апарату і збільшення кількості радянських військових частин, командувач повстанців і не думав про спокійне життя без боротьби за третю соціальну революцію, яка знищить владу взагалі і радянську зокрема. Нестор Махно рішуче включився в бойові дії за активної підтримки селянства Пів­дня України, яке відчувало на собі всю жорстокість білогвардійського і радянського режимів. 17 серпня 1919 року на бік селянського «батька» перейшли червоноармійські частини, якими командували колишні махновці — Буданов, Дерменжі, Калашніков. На бік повстанців перейшли навіть деякі червоноармійські підрозділи, якими командували кому­ністи. Сам же Нестор Махно побоювався командира «стального полку» М.Полонського, який воював в складі махновських військ. Такі стосунки між «батьком» і його підлеглим спричинили фізичну лік­відацію М.Полонського, звинуваченого у намаганні отруїти махновське командування.

В цей час Нестор Махно обмінюється делегаціями з С.Петлюрою, який не лише забрав три тисячі хворих і поранених махновців, а й подарував безвідплатно 125 тис. патронів і продав 574 тис. за 50 тис. карбованців золотом. На жаль, цей союз не був довговічним і щирим. Якби він втримався, то, можливо, була б іншою історична доля махновщини і України взагалі.

Махновці в цей час особливо завзято боролись проти «воєнного комунізму», захищали село від експлуатації і поневолення містом, наступу промисловості на сільське господарство. Нестор Махно і його однодумці намагались не лише передати всю землю селянству, але й добитись такого стану співпраці між містом і селом, щоб селяни розпоряджалися результатами своєї праці самостійно. Махновці виступали проти узурпації влади Комуністичною партією і мріяли про багатопартійні Ради, обрані народом для виконання економічних та соціальних завдань в ім’я народу. Повстанці боролись за низові Ради, які б забезпечували життя трудящих на основі безпартійності й безвладдя та знищення репресивного апарату комуністів, ліквідації «червоного терору».

В бойових діях махновців цього періоду особливого значення набуває бій під селом Перегонів­кою 26 вересня 1919 року, де повстанці розгромили добірні дені­кінські частини — 1-й Сімферопольський, 2-й Феодосійський, 5-й Литовський полки. В ході бою було знищено більше 12 тисяч денікінських вій­ськовослужбовців. На другий день махновці перебували вже за 100 верст від місця події, а денікінців добивали вже самі селяни, жителі навколишніх сіл.

Махновці в цей період захопили Катерино­слав, Олександрівськ, Нікополь, Маріуполь, Бердянськ та багато інших міст і сіл, а також визволили і рідне їм Гуляй-Поле. Армія махновців в цей пе­ріод налічувала біля 80 тис. бійців і командирів. З цією силою рахувались її вороги — денікінці. Генерал Май-Маєвський в інтерв’ю газеті «Южний край» під­креслив, що «банди Махна добре озброєні», а генерал Слащов вважав їх своїми найзапеклішими ворогами. Проти повстан­ців Денікін кинув свої найкращі частини під керівництвом генерала Слащова і отамана Шкуро. Це, своєю чергою, послабило натиск денікінців на Червону Армію і сприяло її подальшим перемогам.

Незважаючи на сер­йозні успіхи махновців у боротьбі з білогвардійцями, Л.Д.Троцький не залишав планів знищення Нестора Махно та його полі­тичного і військового ру­ху. До нарвоєнкома в цей час приєднався і Орджонікідзе, який 7 грудня 1919 року надіслав реакціям газет «Правда», «Известия» і «Біднота» листи, де вимагалось припинити популяризацію в пресі імені Нестора Махна.

На ІІІ Всеросійському з’їзді Рад Л.Д.Троцький розпочав нову хвилю ідеологічного розгрому пар­тизанщини. Головні удари тепер спрямовуються на селянина-куркуля, який прибрав до рук зброю, знахабнів і став «елементом анархії і руйнування всіх взагалі основ людського існування на Україні». Тепер нарвоєнком ставить завдання: винищити куркулів, повстанство і партизанщину, що, своєю чергою, приведе до ліквідації «національного нариву» — махновщини. 11 грудня 1919 року Л.Д.Троцький видав наказ №180, де розкривались особливості поводження червоних частин з махновцями. В наказі вказувалося на необхідність розгортання «червоної агентури» в повстанських загонах. Нарвоєнком вимагав «безумовного роззброєння сільського населення за допомогою обшуків, штра­фів, з застосуванням кругової поруки, системи заложництва і розстрілів». Наказ зобов’язував створити спеціальні особливі комісії при реввійськрадах армій, штабах дивізій, бригад, полків, у розпорядження яких надати цілком надійні команди, створити загороджувальні загони та частини особливого призначення.

В цей час махновці вели себе спокійно, не під­­давались на провокації спецпідрозділів; деякі з повстанців, всупереч наказам і розпорядженням Л.Д.Троцького, зав’язували дружні стосунки з бійцями Червоної Армії.

Формальною причиною початку бойових дій між частинами Червоної Армії і махновцями було розпорядження Південфронту за підписами Й.В.Сталіна і командуючого 14-ю армією І.П.Убо­ревича, в якому пропонувалось війську Махна виступити проти поляків у район Мозиря. Цей наказ Нестор Махно виконати не міг, бо знав, що селяни сміливо захищають рідну землю лише вдома. З виходом за межі власного району його загони стануть танути. По суті, розпорядження означало для Нестора і його оточення ультиматум: або підкоритися радянській владі і втратити бійців, або не підкорятися і стати її ворогом. Нестор Махно обирає останнє. Щоб уникнути кровопролиття, він розпускає своїх бійців по домівках на місячний відпочинок, а сам лікується від тифу в районі Гуляй-Поля.

Л.Д.Троцький і його соратники ще раз добились свого. Вони змусили селянського «батька» обирати між свободою безвладдя і радянською владою. Як відомо, він обрав перше, за що і був оголошений поза законом. Відповідна постанова була опублікована 11 січня 1920 року. Це означало те, чого боялися Нестор Махно і його сподвижники, — братовбивчу війну. Колишні союзники воюватимуть один з одним. І це сталося незабаром. Частини РСЧА знову ввійшли в махновський район і надовго застрягли в ньому. Все розпочалося по давно відомому сценарію. Численні арешти, суди і розстріли, репресії проти ветеранів-махновців та їх командирів, а також селян, пов’язаних з махновським рухом, знову розпалили вогонь ворожнечі і війни.

Цим скористались білогвардійці. Вони відірвались від Червоної Армії і надійно сховались в Криму за оборонними спорудами Турецького валу. Так розпочався черговій етап боротьби двох лицарів революції — визначного діяча радянської влади Л.Д.Троцького і борця за вільний радянський лад на основі безпартійності й безвладдя — Нестора Махна. Втім, далі Лев Троцький безпосередньо боротьби з махновцями не веде. Цю справу продовжують його ідейні однодумці з КП(б)У. В 1921 році біля 80% питань, які розглядались в Політбюро і Оргбюро ЦК КП(б)У, були присвячені аналізу селянських повстань. Керували ліквідацією махновщини і численних селянських повстанських угрупувань Х.Г.Раковський, Г.І.Петровський, В.П.Затонський, М.В.Фрунзе та інші радянські, партійні та військові керівники як України, так і Центру. При Раднаркомі УСРР було створено постійну нараду по боротьбі з бандитизмом. Був ще один союз Нестора Махна з радянською владою з метою лік­відації білогвардійських формувань барона Врангеля, але й він закінчився розривом і переходом командувача повстанців за кордон. Радянська влада протягом багатьох років намагалась зловити і знищити селянського ватажка, але зробити цього вона так і не змогла.

Майже однаково, на чужині, закінчили своє життя два видатних діячі революційно-визвольних змагань — Нестор Махно і Лев Троцький. Останній після перебування на Україні повернувся до Москви і ще певний час служив радянській владі. Обидва не по своїй волі покинули радянську державу, яку в свій час і по-своєму любили. Обидва були однаково ошельмовані радянською владою, трактовані як її найлютіші вороги — і обидва були забуті нею.

Нестор Махно був змушений першим покинути Країну Рад 1921 року під тиском наступу частин Червоної Армії, якими командував М.В.Фру­нзе. Повстанці, виснажені голодом, що тоді охопив майже всі хлібородні райони країни, не мали сил для тривалого збройного опору. 28 серпня 1921 року Нестор Махно з 78 фанатично відданими йому повстанцями атакував радянських прикордонників і з боєм перейшов на територію Румунії, влада якої дозволила йому й дружині Г.Кузьменко жити в Бухаресті, а бійцям — у спеціальних таборах.

«Демона революції» Троцького радянська влада змусила емігрувати як одного з найзапекліших противників Й.В.Сталіна, претендента на лідерство в партії і державі. Надалі колишнього нарвоєнкома характеризували як людину амбі­ційну і безпринципну, що «виступала проти ленінського плану побудови соціалізму в СРСР», прагнула запровадити в радянській державі військові методи керівництва, примусову працю, одержавлені профспілки, сіяла розбрат між робітничим класом і селянством тощо. Так, під тиском обставин і полишили рідну землю селянський «батько» і грізний революціонер. Втім, обох революціонерів радянська влада переслідувала і за кордоном. Переслідування Нестора Махна розпочалося з переговорів між СРСР та Румунією на міждержавному рівні, які закінчились безрезультатно через від­сутність у радянської сторони документів, які б підтверджували злочинні дії Нестора Махна і його бійців. Згодом дійшло навіть до терористичного акту, який невдало здійснив у місті Бендерах Д.М.Медведєв, у майбутньому — керівник радянських партизанів доби Великої Вітчизняної війни. Далі була Польща, куди Нестор переїхав 11 квітня 1922 року. Тут він мріяв отримати допомогу чи хоча б співчуття з боку польського уряду і продовжити боротьбу з радянською владою на Україні. Особливо його цікавила розбудова безвладної держави в Східній Галичині. Далі були арешт, виправдальний вирок суду, відправка до Торуня. Причиною виправдального вироку була відмова селянського «батька» воювати проти Польщі на боці радянської влади, а також намагання деяких полі­тичних сил спрямувати махновців на схід. Однак ці плани так і залишилися нездійсненними; Махно впав в розпач і депресію, зробив навіть спробу суїциду. Через чисельні побутові проблеми Нестор Махно переїжджає у Данціг, з якого у квітні 1925 року переселяється до Франції. Там, у передмісті Парижа — Венсені, він прожив з дружиною Галиною і донькою Оленою майже десять років. Шив взуття, був декоратором на кіностудії тощо. Тут була написана и видана його книга «Спогади». Помер Нестор Махно 25 липня 1934 року. Похований на кладовищі Пер-ла-Шез.

Член Політбюро ЦК РКП(б), член Виконкому Комінтерну Л.Д.Троцький жив і працював у Радянському Союзі до 1929 року. Причиною його політичного вигнання була боротьба за партійне і державне лідерство з Й.В.Сталіним, який поступово будував під себе політичну піраміду, в якій не було місця професіоналам старої школи, людям, які були не згодні з командно-адміністративними методами управління. В 1929 році Л.Д.Троцький оселився на острові Принкіпо в Мармуровому морі. Згодом він переїхав до Норвегії, де в 1936 році отримав звістку, що московський суд заочно виніс йому смертний вирок, як і членам так званого троцькісько-зінов’ївського терористичного центру. Всі підсудні на другий день після винесення вироку були розстріляні. В 1937 році відбувся процес так званого антирадянського троцькістського центру, по якому проходили соратники В.І.Леніна П’ятаков, Радек, Сокольников, Серебряков і інші. В день закінчення процесу всі вони були розстріляні, крім Радека і Сокольникова, які були знищені пізніше. Ця ж сама доля чекала і Лева Троцького. З конспіративних міркувань він перетнув Атлантичний океан і оселився в Мексиці. В 1939 році Бронштейн-Троцький виступив із серією статей, в яких він нарешті згадав і про рідну Україну, висловившись про надання цій (тоді ще радянській) республіці політичної незалежності. Караюча рука Й.В.Сталіна і в Мексиці досягла Л.Д.Троцького. 20 серпня 1940 року агент НКВД, іспанський комуніст Рамон Меркадер смертельно поранив «демона революції» ударом альпійської кирки.

Радянська держава все зробила, щоб розправитись зі своїми колишніми соратниками, а згодом — ворогами. Вона піддала їх обох забуттю, попри те, що один був членом Політбюро ЦК РКП(б), а інший — важливим союзником у справі боротьби з Білою Гвардією, який не шкодував ні зусиль, ні крові для її розгрому. Нестора Махна влада кваліфікувала як керівника анархо-куркульських банд на Україні, ворога радянської влади. Троцького ж радянські ідеологи вважали авантюристом, соціальним демагогом, честолюбивим «демоном» жовтня, борцем за владу і вплив у Комуністичній партії і Радянській державі.

Анатолій Коновал
Матеріал надано шеф-редактором журналу «Історія в школі» Юрієм Войцеховським