ПІТИ, ЩОБ ПОВЕРНУТИСЯ

Ті, хто постійно читає наш часопис, знають, що у Видавничому домі «Персонал» побачило світ найповніше видання творчої «Спадщини» Василя Симоненка. Час, що минув після з’яви цього довгоочікуваного чотирикнижжя, засвідчив про бажання багатьох співвітчизників мати його у своїй бібліотеці. Серед них, звісно, — земляки поета, які, окрім того, запрошували до себе в гості Симоненкового побратима — професора Василя Яременка.

Саме він не тільки дбайливо зібрав та упорядкував практично все написане поетом, а й опублікував розлогу передмову до «Спадщини». Слово знаного науковця, одного з провідних вітчизняних літературознавців вводить сучасників у мистецький, духовний світ автора ніжної лірики й воістину безстрашної віршованої публіцистики, розповідає про студентські та журналістські роки поета і його оточення, розкриває шістдесятництво як неординарне суспільне явище, як рух проти тодішньої тоталітарної системи, котра шукала й віднайшла зрештою підступний спосіб фізично знищити митця, талант якого тільки розкривався.

Днями на запрошення керівництва Лубенського району, місцевого медіа-клубу, низки інших громадських організацій Василь Яременко, директор Центру культурологічних та етнополітичних досліджень МАУП, а також Олександр Кавуненко, шеф-редактор газети «Персонал плюс», приїхали у Лубни на зустріч із земляками автора славнозвісних «Лебедів материнства». Столичних гостей радо вітали у районній раді, тут у розмові з головою ради Миколою Шостаком та його заступником Юрієм Крацем вони обмінялися думками щодо подальшої популяризації чотиритомника, зокрема придбання його для нагородження лауреатів премії, що носить ім’я Василя Симоненка.

Наступна зустріч — у Лубенському лісовому коледжі, де Василь Яременко, тепло зустрінутий присутніми, розповів про Симоненків чотиритомник, відповів на запитання студентів та викладачів щодо окремих сторінок біографії поета, подарував книгу в бібліотеку цього навчального закладу. Він розповів також про інші видання «Персоналу», зокрема, серію під назвою «Бібліотека української героїки», і також подарував один із комплектів цієї серії студентській бібліотеці.

Ще одне спілкування — уже на схилі дня, з інтелігенцією міста та району, яку відкрив голова медіа-клубу Володимир Безчасний. Відрекомендовуючи гостей, він зокрема наголосив, що професор Яременко — земляк тих, хто зібрався в залі. А з-посеред них — лауреатка премії імені В. Симоненка поетеса Наталя Баклай, яка принагідно подарувала гостям свою нову книжку, поет і художник, голова рідновір­ської громади «Сонцепоклонники» Борис Кононенко, що приїхав на зустріч з глибинного українського села Духове, голова місцевого осередку «Просвіти», перший лауреат Симненкової премії Олександр Печора; з їхніх старших побратимів — Олексій Нестеренко та інші.

Чи не кожен із них ще до початку зустрічі висловив свою вдячність Василеві Яременку за працю, на яку до нього ніхто не спромігся, побажав ще довго й плідно працювати в науці та публіцистиці.

Далі — з прямої мови професора Василя Яременка.

— У відповідь на ці добрі слова зазначу насамперед, що нині я рідко виїжджаю за межі Києва, бо маю проблеми з зором. Але коли одержав запрошення од вас, то подумав, що відмовити не можна.

Насамперед тому, що це моя рідна земля, і я колись тут — одну ніч, правда — переночував у Василевій хаті в Біївцях; проговорили до ранку, а затим мені треба було їхати далі, у свої Яреськи…

А цього разу нашу нечисленну творчу команду привела сюди подія, вважаю, великого культурного значення, — продовжував Василь Васильович. — Це — «Спадщина», в ній зібране все, що написав Василь Симоненко. Не кажу, що — абсолютно все, а все нині відоме. Бо часом, знаєте, люди — як собака на сіні: є в нього щось Симоненкове, але, боронь Боже, щоб хто скористався…

Нині справді існує проблема видання Василя Симоненка, і неабияка. От, скажімо, черкащани опублікували до ювілею двотомник. Але починають передмову такими словами: мовляв, ми відібрали найкраще, що є у поета. І якби він був живий і упорядковував своє видання, то зробив би так, як ми…

Кажуть, суд нащадків ніколи не буває справедливим, бо на ньому немає потерпілого. В даному випадку: хто знає, як би зреагував Василь; скажімо, чи погодився б він на публікацію деяких віршів?.. Знаєте, це не трагедія, а, скоріше, творча складність Василя Симоненка в тому, що він не встиг спалити, як колись Шевченко, свої ранні поезії. Це було б видно, якби видати Симоненка в хронологічній послідовності, так, як він творив, а в мене зберігається значна частина його архіву, тепер досить розпорошеного. Скажімо, дев’ятнадцять студентських блокнотів Василя Симоненка лежать у відділі рукописів Інституту літератури. Головний зошит — у музеї української книги, щось у Черкасах залишилось. Велика частина архіву є у мене: частково від самого Василя, частково — від Івана Світличного, який був ідейним наставником не тільки поета, а й усіх нас, шістдесятників.

І є проблема, як упорядковувати твори Василя Симоненка. Тим паче, ми знаємо, що він працював у журналістиці. Що був членом партії, і через те партком вимагав од нього, скажімо, вірш до Дня Паризької комуни. Треба, щоб вірш був саме від Василя, бо він добре зробить. На Перше травня, на роковини Жовтневої революції, і він мусив ці вимоги парткому виконувати. Є в нього дуже багато поезій до дат червоного календаря чисто журналістського сенсу. Де їх давати; поезія це чи не поезія? Але її написав Симоненко. Це — віршована публіцистика. Де її розмістити? Я над цим мучився, говорив із дуже багатьма людьми, які знали Василя, і вони схвалили композицію книги, яку ви тепер бачите, розгорнувши «Спадщину».

Вважаю, що цим виданням, яке зараз тримаю в руках, я виконав і товариський, і громадянський обов’язок. Віддаю тепер його, як кажуть, на ваш суд. Переконаний: невдовзі воно стане раритетним.

Бо це таки повний, справжній Симоненко, тиражем лише одна тисяча примірників, і я не певен, що його через десять років перевидадуть. Гадаю, мине зо три десятиліття, поки, можливо, до читача прийде новий Симоненко, хтось його доповнить посутньо і переконливо. Тим часом я зробив те, що міг, те, що мав зробити. Нехай хтось зробить краще.

Необхідно зазначити, що меценатом видання став Георгій Щокін, голова Наглядової ради Міжрегіональної Академії управління персоналом. Пригадую, якось ми розговорилися з ним про засилля чужомовної попси на книжкових ятках країни. «Щось треба робити», — сказав Георгій Васильович. І запропонував створити «Бібліотеку української героїки», стисло — БУГ. П’ять книжок вийшло, ще дванадцять ждуть своєї черги у видавництві. Бо ви знаєте, як не просто зараз видати книжку, про труднощі, пов»язані з коштами на книговидання..

Ця бібліотека — також для молоді, і я тішуся, що вона теж починає викликати інтерес. Сюди я добираю твори про героїчні події в українській історії. Це цікаве, захоплююче чтиво. У Видавничому домі «Персонал» уже побачили світ дві книжки Власа Самчука — «Чого не гоїть вогонь» та «Гори говорять», Михайла Осадчого «Біль­мо», Пантелеймона Куліша «Чорна рада», «Степова квітка» Миколи Лазорського, де автор зазначає зокрема, що Роксолана була не з Рогатина, а дівчина з полтавського степу і була взята татарами в полон. Це його інтерпретація, але дуже захоплююча річ, читається легко, за одним подихом. Невдовзі має вийти його друга книжка «Патріот», яка розповідає про сина Пилипа Орлика — Григора. А ось «Пекло на землі» Віталія Юрченка про двадцяті роки минулого століття — книжка дивовижна, і, сподіваюся, з»явиться невдовзі ще чимало інших.

А те, що зроблено, — не пропаде.

Олександр Кавуненко,
Лубни Полтавської області