КРАЇНА ДОБРОГО СЕРЦЯ

Чудеса новітніх мандрівок: сніданок у Києві, обід у Лондоні, вечеря десь у Нью-Йорку чи Монреалі, багаж у Мехіко; передпольотна метушня в міжнародних аеропортах, а сам політ — як години нудьги, що перериваються миттєвостями страху. Потому біганина сувенірними магазинами іншої країни, де ти — гаманець з грошима, що його місцеві крамарі намагаються майстерно опорожнити.

Декому з таких заможних туристів вони лише сувенірами й крамничними ходіннями запам’ятовуються, бо подорожують тому, що мандрують їхні сусіди, або на схилі літ — у пошуках ефемерного раю, так і не знайденого в реальному житті.

Дехто з нагоди і навіть без неї похваляється у товаристві, що побував там, де комусь не пощастило бувати, що то — майже небачені й нечувані краї. Але, напевно, кепський той мандрівник, котрий, вийшовши у відкрите море, вважає, що землі немає ніде.

У Василя Копистка свій вимір мандрів: духовний. Вважає, що вони ніби омолоджують звичні речі, проливають нове світло на факти й події, якими жила твоя душа. Свого часу мій співрозмовник закінчив Київський політехнічний інститут, інженер за фахом, і так сталося, що саме в студентстві захопився мандрівками, виявивши до того ж неабиякий організаторський хист. Хоч і не гуманітарій, а завдяки мандрам захопився історією, відкрив чимало сторінок, пов’язаних з відомими співвітчизниками, які опинилися за межами прабатьківської землі. З часом його захоплення, а головне — небайдужість у сприйнятті нібито чужих проблем, помітили в тих країнах, де йому щастило бувати.

Нещодавно, наприклад, повернувся з королівства Бельгії, куди свого часу його запросили попрацювати над різними проектами. Один із них — оздоровлення та відпочинок українських дітей.

— Пане Василю, хотілось би докладніше досвідатися про сам проект, його історію.

— Як відомо, в перші роки незалежності мало хто в Європі знав про Україну. Говорили про жахливу аварію на Чорнобильській атомній станції. Всі телевізійні канали світу показували зруйнований реактор.

Саме тієї пори зібралися троє небайдужих бельгійців і вирішили допомогати дітям, які проживають на забрудненій території. Бо, як відомо, саме дитячий організм най­більш чутливий до впливу променевої радіації. Так виникла організація «SOS — діти Чорнобиля», з’явилися перші кошти, зібрані її членами.

Бельгійські лікарі обстежували наших дітлахів, і за їхньою порадою із зараженої зони вони вивозилися на лікування та відпочинок у бельгійські родини.

В ентузіастів з’явилися послідовники й однодумці, які нині не тільки спілкуються, а й допомогають один одному, дружать родинамии, радяться між собою, як вдосконалити діяльність міжнародної організації «SOS-діти Чорнобиля». Радий, що й моя думка для них важлива.

— Як збираються кошти на оздоровлення українських дітей?

— Бельгійці збирають їх за покликом серця, за власною ініціативою, у вільний від роботи час. А гроші надходять від спонсорів і меценатів, діяль­ність організації «SOS — діти Чорнобиля» підтримує уряд Бельгії та король Альберт.

Діє спеціальна програма на підтримку проекту, який працює вже п»ятнадцятий рік поспіль, і на цій обставині я хотів би наголосити особливо.

— Чому?

— Бо в історії проекту був час, коли через недбалість українських «партнерів», представників влади, він опинився на межі закриття. За безкорисливість бельгійських доброчинців наші чиновники вимагали… високі зарплати, цінні подарунки, розваги у дорогих ресторанах. Дійшло до того, що почали погрожувати, мовляв, без них бельгійці взагалі не зможуть працювати на Україні...

Без жодної погорди зазначу, що саме в такій ситуації мене запросили підтримати проект, і я погодився. Тепер у мене чимало друзів, зокрема доктор Хенк Доннерс, який свого часу кілька років працював в Україні як радник при Державній податковій адміністрації України. До речі, зовсім недавно він приїжджав у Київ, ми з ним багато спілкувалися. І навіть відвідали футбольний матч «Динамо» — «Парі Сен-Жермен», адже Хенк — давній динамівський уболівальник, має навіть абонемент на матчі киян.

— Наскільки соціально захищена людина в самій Бельгії?

— Про це можна було б розповідати багато. А якщо стисло, то зазначу, що маленька за територією і населенням Бельгія — одна з найзаможніших країн світу. Майже неймовірно, але факт: за останнє півстоліття зі зруйнованої другою світовою війною країни вона перетворилася на країну з високоефективною економікою та розвиненою демократією. Все тут чітко врегульовано глибоко продуманими державними законами, в соціумі діють принципи християнської моралі та взаємодопомоги. І коли у людини виникають ті чи інші проблеми, коли вона захворіє чи втратить роботу, то нею попіклується держава, яка надасть дуже пристойну грошову допомогу.

Через те бельгійці гід­но живуть, не боячись за день завтрашній — навіть за нинішньої кризи. І охоче займаються благочинністю не лише у себе в країні, а й за кордоном, зокрема в Україні.

Щиро, без театральної зверхності чи прихованого марнославства. Напевно, тому й діти виростають там вихованими і чемними.

Хотілося, щоб і ми переймали досвід наших друзів, котрі прекрасно розуміють, що українці тривалий час жили в колоніальній країні, де принижувалася людська гідність, громадська активність, власна думка і справедливість.

— Пане Василю, що хотіли б сказати насамкінець нашим читачам?

— Насамеперед, висловити вдячність «Персоналу Плюс» за публікацію, адже це перша розповідь в українській пресі про таку бельгійську благодійну організацію, як «SOS — діти Чорнобиля».

— Цікаво, а як відгукуються тамтешні мас-медіа на приїзд української дітвори в Бельгію?

— Кожен черговий приїзд маленьких українців до королівства Бельгії, без перебільшення, — визначна подія в міжнародному житті цієї країни, про неї пишуть на перших сторінках газет, розповідають по радіо, показують на телебаченні в головних новинах країни.

Кожна поїздка наших дітей до королівства Бельгії — це знайомство з європейським світом, його культурою та мовним середовищем. На спогади у них залишаються сувеніри, фотографії, яскраві враження на все життя. Мине час, і з наших маленьких українців, які відпочивали в бельгійських родинах виростуть сучасні українські європейці.

Спілкувався Олександр Кавуненко