Йти до сутності держави

Коли журналісти, політологи на шпальтах газет розмірковують, яка форма держаного устрою в Україні могло би бути найкращою — парламентсько-президентська, президентська, парламентська держава, двопалатний парламент, третій гетьманат, віче часів Київської Русі, козацька республіка тощо — то це сприймається з певною поблажливою відстороненістю. Як вияв гри вільної думки, спокійно, зважаючи на значну утопічність цих проектів — рекомендацій і туманну невизначеність перспектив їх втілення в життя. Але коли діючий спікер на «Свободі слова», артикулюючи настрої конституційної більшості Верховної Ради, каже про доцільність введення парламентської форми правління, то це викликає занепокоєння.

Те, що треба зняти протиріччя, припинити боротьбу між гілками влади, то є незаперечний факт. Але те, що введення парламентської форми правління і є якраз тим засобом, який здатний впорядкувати український політикум, припинити в ньому колотнечу, потребує наукового доведення, вагомих аргументів, які спиралися б на повний аналіз ситуації в країні.

Як свідчить світовий досвід, при різних формах правління держави демократичного змісту здатні успішно функціонувати без тих хворобливих явищ, які спостерігаються в українському політичному середовищі. Визначальним є здорова сутність демократичної держави, в якій усі складові функціонують злагоджено, мають спільну мету — добробут держави в цілому, враховуючи інтереси і потреби свого народу.

В сучасній Україні нічого подібного немає, не зважаючи не наявність деяких зовнішніх ознак демократії. Панує якийсь фантасматогорічний, дикий ринок, де можна купити усе, окрім хіба що атомної бомби, поширення якої контролюється міжнародною спільнотою. Продається честь, гідність, совість. За гроші можна придбати дружбу, любов, чи принаймні їх сурогати, підробки. Продаються судді, прокурори, міліціонери, чиновники різного ранку, урядові посади. Існує майже офіційна такса в п’ять — десять мільйонів доларів, за які можна придбати корочку «недоторканного» депутата. Можна купити ЗМІ, політичні партії, а відтак і суспільну думку, сформувавши її в бажаному напрямку. За гроші можна поставити грандіозні спектаклі щодо волевиявлення народу, проплачуючи тривале перебування статистів в палатках, багатотисячні мітинги, які будуть підтримувати схвальними вигуками заклики продажних функціонерів, які по законам того ж таки дикого політичного ринку перебігають з однієї партії до іншої, де більше заплатять. Безмежно цієї принцип «хто платить, той замовляє музику» в прямому і переносному сенсі. В прямому, коли за п’ять мільйонів доларів запрошується якась світова знаменитість типу Мадони, щоб час — півтора поспівати на корпоративній вечірці чи на якомусь святі вузького кола «вибраних» осіб. Або з прикуплених депутатів у Верховній Раді організувати «хор», який стоячи по стойці струнко, буде слухняно виконувати партитуру, написану хазяїном.

І трохи дивними виглядають затяті розмови про необхідність балансу трьох а бо чотирьох (включаючи ЗМІ) гілок влади, оминаючи при цьому реальну нині владу, яка домінує над усіма цими «гілками» — владу грошей. Часто, навіть хизуючись, говорять, що «політика то брудна справа», не доповнюючи, що ота «брудність» в значній мірі є похідною від «брудних» грошей, які мають корупційно-кримінальне походження, які нерозривно пов’язані з тіньовою економікою. І сподіватися, що різними поверховими політичними засобами вдасться очистити політичне середовище, коли Україна займає одне із лідируючих місць в світі по рівню корумпованості, то марна справа. Взагалі, можна було б ввести практику, коли, не зважаючи на певні формальні ознаки демократії, з держав знімається епітет «демократична», якщо рівень корумпованості перевищує певну критичну межу. Тим самим надати легітимності в міжнародному контексті тим методам і засобам, які адекватні реальній ситуації в країні і які однозначно потрібні для наведення в ній ладу, хоча вони в розвинутих країнах можуть і вважатися не дуже «демократичними».

Грошовий кругообіг в державі по значимості і функціям іноді порівнюють з кругообігом крові в живому організмі. Нині в державі спотворений грошовий кругообіг, коли великі об’єми грошей скупчуються, концентруються в окремих місцях, у окремих вибраних осіб, тоді як основна маса державного організму знекровлена, потерпає від «кисневого голодування». Це серйозна хвороба державного організму, яка потребує адекватних методів лікування. Вважати, що виправити становище можна змінюючи форму правління, віддаючи перевагу одній з трьох рівноправних в дійсно демократичних державах форм правління, все рівно, що тяжко хворого на лейкемію намагатися вилікувати, приписуючи йому зміну верхнього одягу. Велику надію на подолання кризових явищ в політикумі покладають на вибори по відкритим спискам. Звичайно, відкритість краще, ніж закритість, прозорість краще, ніж темрява. Але при бажанні та при наявності грошових ресурсів оту прозорість можна так затуманити, що і при нових правилах виборцеві важко буде розгледіти дійсне обличчя кандидата та адекватно оцінити його справжні наміри і здатність представляти інтереси виборців. За допомогою привласнених ЗМІ, виписуючи з Америки чи з Росії політологів, іміджмейкерів, які навчать де, що і як треба говорити, щоб сподобатися виборчому електорату, яку посмішку тримати, та ще й залучаючи матеріальні стимули, можна і чорта, сховавши його роги в пишній шевелюрі та одягнувши його в європейський костюм, видати за ангела, проводячи в парламент людину, яка потрібна не місцевій громаді, а певній партії, клану і яка буде виконувати функцію охорони «грошових мішків».

За роки незалежності з різних причин більшість населення країни перебувало на межі «кисневої недостатності», коли грошове забезпечення людей ледь-ледь задовольняло їх елементарні біологічні потреби. Світова фінансова криза загострила ситуацію. Якщо грошове наповнення олігархів зменшилося приміром з двох мільярдів доларів до одного, то все рівно цього вистачає, щоб купити хліба та картоплі, чого не скажеш про мільйони людей, які або опинилися без роботи, або не отримують зарплату. Вся надія уряду на зовнішні грошові вливання. Але не може людина повноцінно дихати і жити, постійно перебуваючи в стані кисневої недостатності і будучи в залежності від зовнішньої «кисневої подушки». В той же час з боку політикуму для виходу з кризи настирливо пропонується зміна форми правління.

Вражає, з якою послідовністю упродовж існування незалежної України оминалася проблема необхідності зміни системи грошового кругообігу в державі та приведення її у відповідність з потребами народу. Натомість маємо не дуже розумну активність щодо різного роду формальних модифікацій, поверхневих реформ, які не зачіпаючи глибинної суті деструктивних процесів, створюють ілюзію вдосконалення де­ржавного устрою. Хоча реально це аж ніяк не наближає до вирішення фундаментальної проблеми існування стабільної та процвітаючої України.

Потрібно внесення суттєвих коректив в світоглядні засади існування української держави. На початку виокремлення України з Російської більшовицької імперії в самостійну державу у пафосному захвати говорилося, що треба подолати попередню орієнтацію радянської системи — «щоб не було багатих» на «щоб не було бідних». Була надія, що зростання числа багатих буде підтягувати інших до їх рівня, приводячи до поліпшення добробуту усього населення, як то відбувається в країнах ринкової демократії. Так, це дійсно відбувається, якщо багатство отримується в результаті творчої, суспільно корисної праці. Саме таким є багатство найбагатшої людини світу Білла Гейтса, який розробив технологію програмування для комп’ютерів і програмні продукти якого користуються попитом в усьому світі, сприяючи підвищенню ефективності праці в різних видах людської діяльності. Коли ж багатство отримується за рахунок віднімання його у інших людей, прибирання до своїх рук чужого добра, в результаті різного роду спекулятивних оборудок, шахрайства, то про позитивні наслідки для держави наявності таки «багатих» годі і говорити.

Сучасний наш державний організм розбалансований, існуючі органи — інституції не виконують або погано виконують свої функції, що є ознакою тяжкої хвороби. Для оздоровлення організму важливо правильно поставити діагноз, що визначає вибір ефективних засобів лікування. Тому від процесу оздоровлення державного організму треба відсторонити тих політиків — ескулапів, які звикли ковзати по поверхні явищ, пропонуючи неадекватні засоби лікування, які тільки продовжують хронічне недомагання української держави, а то й приводять до загострення хвороби. Натомість до політичного консіліму слід залучати людей, які мають хист, здатність до розв’язання складних задач. До того ж необхідною умовою є їх щира зацікавленість в здоров’ї України, органічно притаманна схильність долати хворобу, а не розглядати пацієнта з точки зору, щоб якомога більше викачати з нього грошей.

Ситуація вимагає мобілізувати інтелектуальний потенціал української нації для осмислення того, що відбувається в державі і знаходження оптимальних шляхів її розвитку в контексті міжнародної спіль­ноти, враховуючи довгострокові інтереси українського народу та тенденції світового розвитку. Для цього з найбільш талановитих людей різних сфер діяльності сформувати єдину команду, групу чи інституцію, яка, працюючи в режимі науково-дослідної установи, здатна буде вийти на глибинний рівень розуміння процесів, які ма­ють місце в державі; виробити повне і всеохоплююче представлення про державу як цілісний ор­га­нізм, де усі його складові знаходяться в гармонійному поєднанні і скоординовано функціонують; визначивши в результаті цього способи пробудження творчої енергії української нації, конкретизуючи технологію її використання в напрямку гармонізації суспільства.

Президент України як гарант Конституції не ті­льки запобігає її спотворенню та забезпечує дотримання її норм і положень в законах, рішеннях, що приймаються. Але й він зобов’язаний використовувати всі свої повноваження та можливості, щоб основна фундаментальна теза демократичної по формі Конституції — «єдиним джерелом влади в Україні є народ» — наповнювалася реальним змі­стом. Для цього необхідно, щоб принаймні біль­шість населення країни адекватно сприймала дій­сність, на достатньому рівні усвідомлювала, що діється у державі. Тому Президент зобов’язаний сприяти організації і функціонуванню тої інтегральної гносеологічної установи, результати діяльності якої мають доводитися, насамперед через ЗМІ різної форми власності, до народу України. І творча інтелігенція мала б прийняти активну участь у виконанні Президентом цієї функції. Справедливе положення, що «держава сильна свідомістю мас» повинно наповнюватися реальним змі­стом і зменшувати свою в значній мірі фасадну декларативність.

Станіслав Стельмах