Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

фрагменти болю і любові

Тарас Григорович у спогадах сучасників

Художник Сошенко, відомий тим, що перший помітив мистецький хист молодого кріпака Шевченка, а згодом став його добрим приятелем, любив пізніше розповідати про те, що перешкоджало Тарасові Григоровичу швидко набути слави художника:- Прийдеш, бувало, до нього: стоїть на пюпітрі розпочата ним картина в такому ж стані, як і тиждень тому, а він скоренько заховує у шухлядку папір із своїми віршами.”Що це ти, Тарасе, робиш? Усе свої вірші складаєш замість того, щоб кінчати картину. Коли взявся учитись малювати, то й працюй постійно, а не уривками”.”Та що ж робити, коли світла мало у вашому Петербурзі: поки розведеш на палітрі фарби та розпочнеш малювати, вже й темно, пора й пензлі мити!”Отак, бувало, відбріхується. А якби менше писав свої “Катерини” та “Наймички”, добрий би з нього маляр був.

***

Коли Шевченко став у Петербурзі модним портретистом і почав заробляти добрі гроші, у нього з’явився потяг до “бонтону” і модного одягу (як віддяка за нужденне дитинство і юність). Він відвідував гарні ресторани, носив вишуканий одяг, а з особливим задоволенням описує в щоденнику придбання гумового плаща-макінтоша, які тільки-но з’явилися у Петербурзі. Плащ коштував 100 карбованців — сума на той час досить велика (у археологічній комісії Тарас Григорович працював за 150 на рік). Навіть під час заслання Шевченко не втратив смаку до життя — один із записів “Журналу” присвячений добрим пензлям, присланим товаришем, і гаванським сигарам, що були подарунком.

***

У 1845 році Шевченко продав свої твори видавцю за 1500 карбованців — фантастична на той час сума (для порівняння — в 1843 він працював у археологічній комісії за 150 крб. на рік, а самого Шевченка викупили з кріпацтва за 2500 і такої суми не було ні в кого з друзів, довелося влаштовувати лотерею. А власне творів було не так багато: “Кобзар” 1840 містив 8 віршів, додалися поема “Гайдамаки” та кілька поезій.

***

Коли Шевченка заарештували, на ньому був фрак, а він сам був чисто виголений і мав вигляд, ніби збирається на свято. При арешті був присутній київський губернатор Фундуклей, який особисто знав Шевченка.- Куди це ви, Тарасе Григоровичу, зібралися? — запитав він. — Я поспішав до Костомарова на весілля боярином, — відповів Шевченко. — а поки в Броварах перепрягли коней, то причепурився. — Еге! — відказав Фундуклей, — так куди судженого, туди й боярина.

***

Під час слідства у справі Кирило-Мефодіївського товариства Шевченко був спокійний і бадьорий. Йому співчували багато офіцерів і простих жандармів, і якось один із них мовив до нього перед допитом: — От виправдаєтесь, Тарасе Григоровичу, і отоді залунає ваша муза! — Та який чорт нас сюди заніс, коли не оця бісова муза! — відповів поет.

***

Коли Шевченка переводили в Новопетровськ, в дорозі він опирався на вербову палицю. Пізніше встромив її в землю на солдатському городі і з неї виросло перше дерево у Новопетровську. Пізніше він з ініціативи коменданта форту Ускова вибрав місце для саду і зробив його план, і восени 1853 року його засадили. У 1857 році форт Новопетровський перетворено на місто Олександрівське. Сад став міським і звався весь час садом Шевченка. Повернувшись із заслання, Шевченко почав розшукувати рукописи тих своїх творів, яких не знав напам’ять, зокрема, поеми “Єретик”. Першу частину знайшов його товариш Г.Галаган, її опублікував журнал “Основа”. 1873 року львівський журнал “Правда” друкує першу і другу частини і просить читачів знайти решту. Проте повний текст знайдено лише 1906 року серед паперів, забраних у поета пішля арешту. Повний текст з’явився у “Кобзарі” 1907 року.

***

Шевченка поховали в Каневі, хоча ніякого заповіту, окрім віршованого, він не залишив. Проте саме там він збирався оселитися, краєвид з канівських круч якнайточніше відповідає описаному у “Заповіті”. Уже в червні 1861 року київський генерал-губернатор отримав донос від поміщика Парчевського про те, що на могилі Шевченка переховується музикант Гриць, який підбурює селян до повстання. До Канева відразу прибула поліцейська комісія, проте виявилося, що “все дело заключается в пустом страхе и неосновательных опасениях, навеянных слишком пугливым воображением”. “Гриць” — то був художник Григорій Честахівський, який упорядковував могилу Шевченка, часом спілкувався з селянами і читав та дарував їм твори поета.

***

Ликера Полусмакова, колишня наречена Шевченка, прожила ще довге життя. В 90-х роках ХІХ століття вона жила в Києві, але до кінця свого життя не розуміла ролі Шевченка в житті України. Але згадувала про нього з пошаною, а згодом переселилася до Канева і жила там до смерті, доглядаючи могилу Кобзаря.

***

Більшість зображень Шевченка після заслання показують його в шапці і кожусі. В кінці 50-х років ХІХ століття українська діаспора Петербургу “пустила” моду на народний одяг. Багаті поміщики вважали “шиком” прогулятися столицею в кожусі. Тому такий вигляд поета — данина тогочасній моді. У повсякденному житті Шевченко носив звичайний для того часу одяг.

***

На одній з поштових станцій наглядач, записуючи подорожню, в якій значився поліцейський чиновник Гришков з арештованим, і дивуючись бадьорому настроєві Шевченка, промовив: — З вигляду важко пізнати, хто з вас арештований, а хто везе його.Коли Тарас Григорович був на засланні, княжна Рєпніна прислала йому листа. В листі вона просила:”Тарасе Григоровичу, напишіть, як ви живете?” Він прочитав, узяв олівець, фарби й швидко під цими словами Рєпніної на її ж листі намалював себе в шинелі, згорбленого, замученого, а поруч солдата з нагаєм у руці, що шмаглював його по спині, й підписав: “Отак, як бачите”. Більше — ні слова, так і послав їй.

***

Приятель Шевченка О. Чужбинський згадував, що Тарас Григорович неохоче відвідував представників вищого світу, бо ж треба було обов’язково одягати фрак. — А не хочеться мені натягать отого фрака, щоб він зслиз, — говорив поет. — Ходім краще на Дніпро, сядем де-небудь на кручі та заспіваємо.

***

Одного разу до панів Лизогубів, у яких гостював Шевченко, приїхали в гості сусідська панночка. Бажаючи сподобатись відомому поетові і художнику, вперше в житті одягла селянську вишиту сорочку, знявши її зі своєї служниці. Той одразу помітив, що на дівчині не своє вбрання, але змовчав.Панночка довго розказувала, як вона любить Україну, одяг простого люду, пісні, хвалила поезії Шевченка. А потім раптово спитала: — Тарасе Григоровичу, скажіть, чи гарна з мене українка? — Справді, ви красива дівчина, та ще й у вишитій сорочці, — відповів поет. — Саме такі носять селянські дівчата. Але запам’ятайте: вони ніколи не здирають їх з чужих пліч. Відомий музикознавець Дмитро Ревуцький (брат композитора Левка Ревуцького) згадував: “Коли мені довелося в 1902 році бути в селі Качанівці в розкішній садибі В. В. Тарновського, старий садівник Тарновського Андрій Микитович Кот привів мене до столітнього дуба на значній відстані від панського палацу і сказав: “Отут під дубом мій батько та інші кріпаки ще старого Григорія Степановича Тарновського сходилися ночами слухати, як Тарас Григорович Шевченко співав їм пісні. Він співає було, а люди плачуть. Тому цей дуб і зветься Шевченковим” Сюди, під захист старого велетня лісів, тікає вечорами від панської компанії поет-революціонер. Це для них, своїх друзів та улюбленців, приїздить він, власне, в Качанівку.

***

Народні чутки швидко “канонізували” Шевченка. Під час життя у Києві він мав звичку гуляти Подолом у білому костюмі. Його почали називати “білим паном”, а після арешту пішла чутка, що “білий пан” хотів волю дати, а пани його в тюрму посадили. Після смерті, коли інтелігенція почала відвідувати могилу Шевченка в Каневі, серед подільских міщан з’явила чутка, що могила “білого пана” зцілює від хвороб і почалося “паломництво”.

***

Він не міг жити, щоб не співати. Він співав, ховаючись від дячка Богорського, співав у панському передпокої, порушуючи наказ свого пана, співав, коли його заарештовували, коли вели його до фортеці, співав і в самій фортеціУ родині С. Т. Аксакова, щоб віддячити господарям за їх теплий прийом, Шевченко проспівав кілька російських пісень. І коли він закінчив волзьку бурлацьку пісню, всі були в захопленні, а в Костянтина Сергійовича з’явилися сльози на очах. Художник Л. М. Жемчужников, який чув Шевченка напередодні його смерті, писав: “І тоді, коли співав покалічений страждалець, то в кожній нотці відчувалась душа співця-художника, справжнього народного співця”.

***

У листопаді 1911 року увагу громадськості привернула надрукована в одному з московських журналів стаття про українців, політичних засланців. Редакція обрала якийсь куток Сибіру, де виявила, що там перебуває 168 ув’язнених українців, з них 159 чоловіків і 9 жінок. На запитання редакції, що саме спонукало ув’язнених піти на шлях політичних виступів проти царського уряду, більшість відповіла: “Кобзар” Шевченка.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com