Привид калки

У травні 1223 року русичі зазнали фатальної поразки від монголів. Чи можна було її уникнути?

Монгольська держава являла собою абсолютну військово-феодальну монархію, організовану за десятинною системою. Уся територія була поділена на округи, які в свою чергу ділилися на «тьми» (з населенням 10 тис. чоловік), «тисячі», «сотні» й «десятки». На чолі цих військово-організаційних під­роз­ділів Чингізхан ставив най­більш відданих представників монгольської знаті — нойонів. Також було впро­ва­джено привілейований суспільний стан, який джерела називають дархан. Дархани звільнялися від податків і повинностей, мали вільний доступ до хана і не каралися за перші дев’ять порушень закону. Було сформовано корпус кешигтенів (гвар­дійців).

Усім своїм перемогам Чингізхан завдячував добре організованій армії. У ХІІІ ст. європейці дуже помилялися, коли вважали, що монгольська армія — це велетенські, відносно некеровані полчища, які досягають перемоги лише чисельністю. Чингізхан зі своїм військом здійснював те, що було не під силу іншим великим завойовникам завдяки тому, що його армія не мала собі рівних у вишколі, організації та дисципліні. Як правило, монгольська армія виявлялася набагато меншою, ніж та, що була виставлена супротивником. Найчисельніше військо Чингізхан збирав під час підкорення Хорезму — 240 тисяч чоловік. Жодна з монгольських армій, що пізніше підкорила Русь і всю Схід­ну та Центральну Європу, не перевищувала 150 тисяч.

Монголи перемагали не кількістю, а вмінням воювати. Головне, що вирізняє організацію їхньої ар­мії, — це простота. Монголь­ське військо складалося, не враховуючи кількох допоміжних під­розділів, виключно з кавалерії. Організація будувалася на основі десятинної системи. Найчисельнішим самостійним підрозділом вважався тумен (або тьма) — 10 тисяч чоловік. Три тумени зазвичай складали армію (чи корпус). Тумен складався із 10 полків (тисяч) по тисячі чоловік. Полки складалися із 10 ескадронів (сотень), в кожному із яких було 10 відділень (десятків). Для того, щоб легше було керувати боєм, загони були в одежі певного кольору, коні в загони підбиралися однієї масті.

Приблизно 40 відсотків монгольського війська складала ударна важка кавалерія.

Решту, 60 відсотків армії, складала легка кавалерія. У той час, як воїни Європи вели переважно рукопашний бій, то монголи най­більше розвивали бій метальною зброєю і могли вражати на льоту стрілою птаха в небі. У кожного лу­чника було по два сагайдака зі стрілами; в армійському обозі існував зна­чний запас стріл. Легка ка­валерія застосовувалася для розвідки, прикриття і підтримки важкої кавалерії; в її задачу також входило переслідування і добивання залишків розгромленої армії супротивника. У кожного кавалериста був, як мінімум, один запасний кінь. У кожного з них була сорочка з цупкого необробленого шовку; Чингізхан виявив, що такий шовк стріли пробивали рідко, а частіше вминали в рану, і тоді китайські лі­ка­рі, що служили монголам, могли витягти їх, просто потягнувши за шовк сорочки. Монголь­ські вершники були кращими солдатами свого часу; звиклі до втоми, спеки та холоду, вони не потребували ні розкошів, ні вишуканих страв; і навіть поранення майже не впливали на їх боєздатність. Кампанії монголи воліли вести зимові — тоді маневреність і швидкість їхнього війська зростала, тому що замерзали річки і болота; щоб перевірити, чи досить міцний лід, монголи заставляли по ньому йти представників місцевого населення.

1220 р. Чингізхан від­правив 25-тисячне військо на чолі з досвідченим полководцем Джебе і Субедеєм у район південного узбережжя Каспію і Кавказу. Розбивши грузинське військо й розграбувавши Тбілісі, монголи через Дербент вийшли у степи Північного Кавказу. Тут тумени зустрілися з об’єднаними силами половців, яссів, лезгин, черкесів, осетин та інших племен. Запекла битва не да­ла переваги жодній з сто­рін. Тоді монгольські воєначальники вступили в переговори з половецькими ханами і вручили їм багаті дарунки і пообіцяли, що не чіпатимуть їхні землі, як землі «братнього» народу. Розгромивши ослаблені племена Пів­ніч­ного Кавказу, монголи кинулися в погоню за «братніми» половцями. У битві, що сталася 1122 р. на Дону, половці зазнали поразки — загинула велика кіль­кість воїнів, у тому чи­слі й хани Юрій Кончакович та Данило Кобякович.

Половецький хан Кобяк із залишками війська відступив до Дніпра і попрохав допомоги у свого зятя — галицького князя Мстислава Удалого. Мсти­слав Удалий був відомим воєначальником. У 1193 і 1203 роках він водив полки на половців, у 1212 р. та 1214 р. — на німецьких рицарів, у 1219 р. відбив напад угорців.

Зрозумівши, що після перемоги над половцями монголо-татари підуть на Русь, Мстислав збирає у Києві з’їзд південно-руських князів. У ньому серед інших князів взяли участь Мстислав Романович — князь київський, Мстислав Святославович — князь чернігівський і ковельський та сам Мстислав Удалий, тобто «старші» в Руській землі. На київському з’їзді було вирішено виставити об’єд­нане вій­сько і разом з половцями піти в Дике поле і саме там, в половецьких степах, битися з грізними ворогами, ніж піддавати небезпеці власні землі.

На нижньому Дніпрі, в районі о. Хортиця, почали збиратися половецькі полки, дружини князів Мстислава Галицького, Данила Волинського та Мстислава Київського, а також князів смоленського і кур­ського, трубчевського і путивльського — загалом 15 руських князів. Своїх воїнів посилав і суздальський князь Юрій, але його дружинники до битви не встигли. Половецькі полки очолювали хани Юрій Домамирич і Володиславич.

Але перед цим, неподалік від Заруба, до руських князів з’явилися монгольські посли й запропонували їм військовий союз проти половецьких ханів. Проте це було неможливо через міцні родинні зв’язки руських князів з половецькими знатними родами.

Об’єднане дружинне військо русичів та половців (його точна чисельність невідома, але воно було не меншим за монгольське, отже понад 30 тисяч чол.) від Олешшя почало просуватися в сторону Придоння.

У той час збройні сили Русі складалися з старших та молодших дружин кня­зів; у першу входили «кня­жі мужі» чи бояри; у другу — «отроки». У період активних військових дій набиралася дружина з «воїв» — міського та сіль­ського ополчення. Дружини зазвичай складали кінноту, яка посилювалася союзниками чи найманцями із кочів­ників (торки, ковуї, чорні клобуки), а «вої» — піхоту. Старша дружина в мирний час складала раду при князеві і, таким чином, брала участь в управлінні; під час війни дружина була резервом воєвод, очолювавши окремі загони війська. Бояри мали власні дружини.

Міста виставляли для походу «тисячу», що ділилася на сотні та десятки. «Тисячою» командував тисяцький, якого обирало віче чи призначав князь. «Сотнями» та «десятками» командували сотники та десятники, яких обирали. Міста виставляли піхоту, яка була основним видом військ і поділялася на легку (лучників) та важку (списоносців). Ядром війська були княжі дружинники. Для захисту русичі використовували шоломи (шишаки), залізні кольчуги, шкіряні панцирі, обшиті залізними пластинами, поножі, наручі, щити («норманські» — краплевидні та «калкани» — круглі). Їх наступальною зброєю були мечі, шаблі, бойові сокири, булави, різні види списів та рогатин, ножі, кинджали, луки.

З Х століття для найменування великого тактичного з’єднання використовували термін «полк». У «Повісті минулих літ» за 1093 р. полками називають військові загони, приведені на поле бою окремими князями. Чисельний склад полку не був визначений, або, інакше кажучи, полк не був конкретною одиницею організаційного поділу.

Бойовий порядок скла­дався зазвичай з трьох ча­стин: середини (центру) та двох крил (правого та лівого). Княжі дружини розташовувалися на флангах, у центрі — «вої». В основі такого, якісного нерівномірного розподілу сил по фронту лежало бажання зробити свої фланги більш сильними. У давньоруській тактиці, як і у монгольській, велику роль грали кінні лучники, без яких не відбувалася жодна битва. Кожен бій зав’язувався стрільцями. Вони швидко наближалися до супротивника, засипали його стрілами і так само швидко відходили назад. Потім, у більшості випадків, на противника наступали «коп’я» — важка кавалерія. Піхота використовувала бойове шикування «стіну» — фалангу.

Війська могли пересуватися як взимку, так і влітку. Часто використовувалися нічні марші, що мали на меті раптову появу перед противником. Швидкість пересування залежала від завантаження війська обозом. В обозах були харчі, фураж та захисна зброя, яку воїни одягали безпосередньо перед боєм. Всупереч загальним уявленням, руські воїни ніколи не пересувалися в кольчугах, панцирах та шоломах. Це важке озброєння везли в обозі й одягали лише перед бо­єм. Денний перехід кін­ного руського війська дорівнював приблизно 50 кілометрам.

Руська армія, що виступила проти монголів, єдиного командування не ма­ла, князі між собою пересварилися, і одразу ж було зрозуміло, що суперництво найавторитетніших кня­зів — Мстислава Київського та галицького Мстислава Удалого — не вщухне навіть перед спільною небезпекою. Кожен з них вважав себе більш гідним командувати військами; Мстислав Галицький був відомим на Русі полководцем, а Мстислав Київський себе вважав головнокомандувачем за старшинством, бо він володів Києвом.

Джебе і Субедей, бли­скучі тактики степової вій­ни, вислали назустріч русько-половецькому війську передовий загін, який мав завдання заманити ворога якнайдалі на схід. Коли монголи з’явилися на лі­во­му березі Дніпра, князі Мстислав Удалий та Данило Волинський з своїми дружинами форсували Дні­про, і у короткій сутичці розбили монгольський авангард, який, випустивши по кілька стріл, почав швидко відступати на схід. Мстислав, не гаючи часу, з тисячою кіннотників кинувся навздогін монголам і остаточно їх розбив. Руським дісталися табуни коней та інші трофеї. Проте цей маленький успіх, по суті справи, став катастрофічним для русько-половецького вій­ська. Окрилені перемогою, руські князі та половецькі хани втратили пильність, послабили розвідку і, не маючи чіткого уявлення, де насправді головні сили монголів і яка хоч приблизна їх чисель­ність, рушили за рештками монгольського авангарду в Дике поле.

Через дев’ять днів походу русько-половецьке військо дійшло до річки Калки (Калець). На протилежному березі їх вже чекала 30-тисячна кіннота Джебе і Субедея. Однак, ударні сили монголів були замасковані в степових байраках.

Княжа військова рада відразу виявила сер­йозні протиріччя між її учасниками. Мстислав Київський пропонував залишитися на цьому березі і не переходити Калку. Його давній суперник Мстислав Удалий, сп’янілий від попередньої перемоги, не хотів віддавати ініціативу ворогові і наполягав на форсування Калки й швидкому наступу на монголів. Його підтримали біль­шість князів та половців. Так об’єднана русько-половецька рать розкололася ще до початку битви на дві частини, що вплинуло на її боєздат­ність.

Подальші події розвивалися наступним чином. Київський князь розташував свою дружину похідним табором на правому березі Калки і став будувати польові укріплення на скелястій висоті. Галицький князь, а разом з ним і більшість князів з половцями 31 травня 1223 року перейшла на лівий берег Калки і повела атаку на монголів, які, виславши свою легку кін­ноту, то збивалися в купу великими загонами, то розсіювалися по степу.

Наслідки цієї атаки через деякий час виявилися трагічними.

У сторону монголів рушив передовий загін, що складався з дружини князя Данила Волинського і половців хана Яруна, який наступав першим. Віддалившись від Калки та основних сил, вони несподівано опинилися перед головними силами монголів, що вийшли на них і відразу почали брати в кільце. Монголи отримали нагоду шматувати русичів по частинах. Русичі хоробро билися, але воїни хана Яруна Половецького не витримали натиску противника і почали тікати до ріки. У цей час до місця бою підійшла дружина Мстислава Удалого і основні сили. Від­ступаючі половці спершу зім’яли ряди волинян, а потім розладнали головні сили ру­сь­ких князів. Дружина галицького князя також була розбита. Монгольська кін­нота «на плечах» утікаючих половців увірвалася у руський похідний стан на лівому березі Калки. Важкопоранений у груди князь Данило намагався зібрати залишки своєї дружини і чинити організований опір. У запеклому бою від­разу виявилася нерівність сил. Через раптовість нападу лише невелика кіль­кість руських воїнів встигла одягнути обладунки, які безтурботно зняли під час відпочинку, а самі полки перебували на значній відстані один від одного. Монголи, користуючись раптовою перевагою, розпочали справжню бійню, під час якої в першу чергу постраждали половці. Князі й хани із залишками кинулися через Калку. Вони намагалися через степ пройти до берега Дні­пра, де стояла руська ло­дій­на флотилія. Врятувалися лише Мстислав Удалий і Данило Волинський із залишками своїх дружин; їм вдалося знищити усі лодії, щоб монголи не могли на них перепливти Дніпро. Під час битви загинув Мстислав Чернігівський та шість інших князів.

Але на цьому битва на Калці не скінчилася. Князь київський та ті князі, що з ними залишилися, з укріпленого табору на вершині горба спостерігали за побиттям союзників, які не прийняли план князя. І Мстислав Київський дочекався своєї черги. Монголи, покінчивши з неорганізованим противником, форсували Калку і, оточивши з усіх сторін укріплення киян, розпочали шалену атаку на табір. Вони то обстрілювали та­бір тисячами стріл, то йшли на штурм. Три дні йшов бій русичів з монголами. Княжі дружини від­бивали всі ворожі приступи.

Тоді Джебе і Субедей в черговий раз пішли на хитрість. Вони запропонували за досить прийнятний викуп відпустити русичів. Ватажок бродників (кочівників слов’янського походження) Плоскиня, який приєднався до монголів на Дону, поклявся від їх імені, що умови договору будуть суворо дотримуватися. Князю Мстиславу не було з чого обирати: або голодна смерть у таборі, або пропозиція Джебе і Субедея. Він прийняв пропозицію монголів. Та коли руські воїни вийшли з укріпленого табору, монгольська важка кіннота з усіх боків оточила їх і у короткій сутичці перебила. У полон потрапили ли­ше Мстислав Київський та ще два князя. Їм перемож­ці приготували болісну страту. Зв’язаних князів поклали на землю, а зверху поклали дошки, на яких монгольські воєначальники влаштували бенкет з танцями. Князі були розчавлені у такий жорстокий спосіб.

Так монголи скінчили битву на Калці. Поразка руських військ була настільки відчутною, що літописець змушений був визнати, що «такого не було ніколи». З надзвичайно невдалого походу в Дике поле на Русь повернулася лише десята частина дружинників. Вважається, що в степовій битві лише одних київських ратників загинуло понад 10 тисяч чоловік.

Ця поразка вкотре показала слабкість розрізненої та роздробленої на князівські уділи Давньоруської держави. Майбутня навала Батия це лише підтвердить. На цей раз монголи на стали вторгатися на Русь, оскільки не мали на те повеління Чингізхана, та й перемога діс­талась їм дорогою ціною. Від них постраждали лише беззахисні селища на середньому Дніпрі. Загибель багатьох руських князів та їх дружин у Приазов’ї мала катастрофічні наслідки для Русі. Новгородський лі­тописець записав з неприхованою гіркотою наступне: «…И бысть вопль, и плачь, и печаль, по городам и по селам…».

Від Калки знесилені темники Джебе і Субедей вирішили повернути назад, але на зворотному шляху вони напали на державу Волзьких болгар, де зазнали поразки. Полководці Чингізхана не стали спокушати долю і після програної битви повели свої війська додому у Монголію. По дорозі Джебе захворів і помер а Субедей успішно завершив кінний похід, довжиною 6500 км. Тривалий розвідувальний рейд можна було вважати завершеним.

 

Наталія Печеніна,
кандидат історичних наук, доцент КДПУ

Микола Журавель,
студент 5 курсу істор. факультету КДПУ

Матеріал надано шеф-редактором журналу «Історія в школі» Юрієм Войцеховським