Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Часу на очікування дива у нас немає

Вдосконалити нашу владу можна лише з доброї волі правлячих політиків, але це невигідно правлячим політикам, які і надалі мають намір влаштовувати для народу полі­тичні шоу і вибори без вибору. Це гірка аксіома життя, яка не потребує доведення.

Силовий варіант зміни системи влади не для нас. Українці погано організовані, бо кілька століть звикали жити під чужою владою. Після проголошення незалежності сталось багато несправедливого і недоброго. Немов хтось випробовує народне терпіння на здатність до повстання. Відповідь хочуть знати вищі політики в Україні і небайдужі спостерігачі за нашим кордоном. Від цього залежить спокійний сон і безпечні темпи збагачення впливової верхівки суспільства і “золотошукачів” зі світу. Саме від цієї відповіді, а не від економічної стабільності залежить рішення чужих бізнесменів надприбутково вкладати в Україну долари і рублі. Україна розглядається світом як великий прибутковий бізнес-проект, тому ніхто не покладається на результати кабінетних досліджень найманих соціологів.

Цілком очевидно, що “Помаранчевий майдан”, крім проголошеної мети, став спеціальним польовим дослідженням спроможності української громади до повстання проти недосконалої системи влади. Результат виявився надиво обнадійливим для всіх, хто відчував себе грішним перед українцями і не мав наміру ні зупинятись, ні каятись. Вони осміліли, а дехто й знахабнів. Зметикували, що таку смирну і зговірливу націю можна і “дотиснути” з допомогою телебачення і великої маси свободослівної, але недоброзичливої до “цієї країни” і “цього президента” преси та ін­тернету. Правоту цього висновку підтверджує факт — інформаційний простір після “майдану” дуже швидко почав втрачати рештки українськості, стали модними чужомовні серіали, двомовні ведучі та багато чого, що випробовує нерви нормального українця. Ніхто вже не боїться гніву незадоволених українців, маючи експериментальне підтвердження того, що масових акцій протесту перед будівлею уряду чи телецентром як не було, так і не буде, хоч в тихій Європі чомусь люди реагують інакше. Хоч політики для нас вдягають вишиванки, силуваною українською хвалять мудрість і толерантність українців, але чомусь поводяться занадто сміливо, мов перед зневіреним і розгубленим натовпом, нездатним бути громадянським суспільством. Цей стан безумовно вигідний політикам від великого капіталу. Це — безвольний електорат і легкий в управлінні народ. Інформаційно “здаючи” громадян, влада доморощених олігархів і сама може стати жертвою, маріонеткою у світових іграх великого капіталу. Разом з реальною владою вислизнуть із рук похапцем зібрані капітали. Далі еміграція в офшори або під­мітайлами на запроданому чужинцям національному ринку.

Жертви теж винні і бідність — це кара за гріх лінивства духу.

Хтось знав, що так не будується політична і економічна система вільної держави, але в результаті старань всієї причетної політичної еліти маємо дивну політичну систему-мутанта, яка говорить різними мовами, із головами, повернутими в різні сторони світу. Тепер деякі з політиків закликають цю систему якнайшвидше зруйнувати і почати будівництво кращої, але це погана ідея. Перебудова неминуче ослабить Україну. Та й немає в Україні політичної сили, здатної демократично “перебудувати” систему влади. Більшість тільки “поділяють демократичні цін­но­сті”. Безвідповідальні по­лі­тики бачать в кризі чи то в руїні позитив, мовляв на розчищеній руїні легше “з нуля” будувати досконалу політичну систему. Проте очевидно, що держава з такими багатствами і можливостями, як Україна, в сучасних умовах з “руїни” вже не підніметься, не дадуть “чужі люди” з пачками “порожніх” доларів у великих кишенях. Від українського політикуму — ні сподіватись на чудо, ні перечекати, ні успішно діяти — досі немає популярного плану виходу України на рівень сильної світової держави.

Більшість політиків на­віть не насмілюються проголосити велику мету, гідну України. Бояться визнати правду — щоб з нами рахувались, рівень світового впливу України мусить бути вищим рівня впливу Росії при всій повазі до нашого північного сусіда. Отже, конкуренції з Росією за світове домінування на сході Європи об’єктивно не уникнути, але це має бути конкуренція — не війна. Це жорстке змагання відбувається мимо нашої готовності і бажання з моменту проголошення української незалежності. Так звані “газові” суперечки це засвідчили. Політичну систему неможливо вдосконалити, адже неможливо вдосконалити аморфну систему без мети. Це стане можливо лише після проголошення глобальної мети держави. Тільки під план сильної світової держави варто будувати нову політичну систему України в надрах діючої влади. Україна мусить тримати паритет здорового змагання з усіма державами світу в усіх галузях суспільного буття. Ми не можемо відмовитись від виклику і в логічній безвиході мусимо обирати дуже високу мету, розуміючи, що сильна Україна зараз і цими громадянами, з цією владою в цей момент є цілковитою утопією. Часу на очікування дива немає, хоч українське суспільство неорганізоване і не готове, історично інфіковане вірусом гуманітарної трансформації в Малоросію. Мусимо обирати надвисоку мету саме в час, коли наш хвороботворний вірус національного імунодефіциту максимально активізовано — виникли у світі зручні інформаційні технології і критично “дозріла” концентрація агресивного світового капіталу. Ми бачимо, що набута хвороба імунного дефіциту вже призвела до метастази — спровокувала утворення двох полюсів гуманітарної консолідації в системі державної сили і влади — етно-український і етно-російський. Причому всупереч логіці реально домінує російсько-центризм. Тому ключем до лікування чи вдосконалення української політичної системи є подолання гуманітарної двополюсності влади і суспільства. Якщо всі ми хочемо жити в сильній українській Україні, повинен існувати лише один центр гуманітарної консолідації суспільства — на основі українських етнічних гуманітарних цінностей і на базі української єдиної державної мови. Доки не почнеться консолідація навколо українських цінностей, жодна модель вдосконалення української влади неможлива.

Протистояння в системі влади віддзеркалюють гуманітарну двополюсність центрів сили. Тому політичним шляхом вилікувати систему практично неможливо. Ні силою Конституції, ні від­критою організованою політичною боротьбою процес деградації сус­пільства не подолати. Як не парадоксально, але це можуть зробити звичайні пересічні українці, якби лиш цього захотіли. Неготов­ність пересічних етнічних українців поводитись віль­но, як поляки в Польщі чи французи у Франції — це негативний знак для всього суспільства. Від усвідомлення такого факту повинні “бігати мурашки по спинах” і чухаютись чуби, а ми спокійно балакаємо про національну ідею. Слухаємо політиків, які обіцяють дозволити обирати їх за відкритими, але тими ж самими списками. Забули, що ми українці і нормальний виборчий закон має бути козацьким — обраний має протягом певного часу тричі відмовитись від мандата, а народ може під­твердити, а може й ні… Якщо не заявить про першу відмову, автоматично втрачає мандат. Партія повинна одержувати статус партії, лише пройшовши трирічне успішне випробування як громадська організація. Тільки такий підхід до побудови політичної системи є демократичним, тобто не поділяє громадські (народні) ор­ганізації на нижчі — власне громадські організації і вищі — політичні партії. Градація громадських організацій повинна відбуватись тільки за здатністю бачити і готовністю реалізувати успішну стратегію розвитку нації. Громадські організації, а не партії повинні вважатись основою демократичного громадянського суспільства. Як тільки якась громадська організація запропонує корисний для народу проект і справами доведе спроможність діяти, вона одержує відповідальний юридичний статус партії і право змагатись за довіру народу. Програвши вибори, партія повинна автоматично втрачати статус пар­тії і знов ставати громадською організацією.

Сучасні партії і не намагаються змагатись за довіру народу. Тепер для того, щоб обдурювати виборця не треба таланту політика — достатньо бути поганим артистом і публічно повторювати фрази, які народ підсвідомо прагне почути, не забуваючи “вішати собак” на свого конкурента. В свою чергу обманутий український виборець, як і всяка жертва, прагне якоїсь нелогічної сатисфакції, щоб компенсувати прикрість особистого програшу. Біль­шість обманутих громадян обирає для сатисфакції власного програшу президента — українця, який з позиції простолюду виглядає неагресивним, тобто слабким. Це логічна поведінка натовпу, а не громадянського суспільства, нації. І злість та розчарування охоплює загал.

“Не туди б’єш, Іване”, — от-от людським голосом промовить загнаний кінь української демократії-утопії. Це не президент і націонал-демократи слабкі, а насправді ми, етнічні українці, стаємо легковірною і слабкою, хоч і чисельною масою в Україні. Коли політики називають електорат “біомасою”, вони мають на увазі передовсім нас, етнічних українців, адже нас найбільше. В проблемі слабкості українства корениться всі наші біди — неможливість зупинити ганебного зросійщення влади та бізнесу, відчуження інформаційної сфери, загроза економічної кризи і зубожіння населення. Са­ме ця нелогічна і фатальна слабкість автохтонів у вільній державі провокує з’яву із мороку історії примари “руїни” влади та ілюзій причетності до чужих імперій. Наша слаб­кість гарантує повну свободу дії всіляким темним ділкам зі світу. Влада за умови самоусунення автохтонів здається нічиєю і непотрібною, тому нерідко опиняється в руках, які роблять на владі за лічені роки величезні капітали. Так буде доти, поки самі етнічні українці, як найчисленіша громада, не почнуть самоорганізовуватись і справедливо облаштовувати Україну. Для цього кожному українцеві доведеться поставити для себе мету творити в собі і навколо себе осередок українських цінностей, підтримувати самобутніх українців у владі, бізнесі — скрізь. Не годиться добивати українця, який ще не набув і не міг в постколоніальній системі набути сили, мовляв, — не такий як слід. Треба не бути наївними, адже недоброзичливий, зданий в оренду всьому світові державний інформаційний простір кожного українця при владі покаже недолугим нездарою, корупціонером і ворогом тих же українців. Виграти можна лише борючись з гріхом лінивства, і люблячи в українцеві Українця. Це не важко, незрівнянно легше, ніж збройно воювати і гинути за Україну, як це робили наші предки.

Будуть сильні й самобутні українці при владі і при силі — буде багата і сильна українська Україна для блага всіх громадян. Наші предки гинули за волю України, то у вільній державі ми, автохтони, не сміємо зрадити свій обов’язок, не маємо права невдоволено стояти осторонь, мов зневірена і несміла етнічна громада. Нам належиться нести основний тягар відповідальності за державу і не дозволяти всевладдя чужих і байдужих, яким навіть мова наша осоружна, отже і ми? Ключ до побудови кращої системи влади простий — особисто підтримувати свою, єдину національну гуманітарну основу влади, як це роблять всі сильні народи світу. Найвища справа — це бути сильним українцем. І хохол повинен стати сильним українцем і російськомовний повинен повернутись в українство. Невже це запізнілий ідеалізм, а Держава Українців — красива утопія, прикрашена рушниками?

 

Володимир Ференц

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com