Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ЖИВЕ СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ

Найчастіше про Надію Світличну згадують, коли говорять про старшого брата — Івана Олексійовича Світличного. Так було й буде, адже ще більше зріднилися вони життєвими випробуваннями, поєднавшись однією метою: відстоюванням людської та національної гідності, якраз у жорстокі часи їх зневаження.

Село Половинкине Ста­робільського району на Луганщині. Тут народилися брат і сестра Сві­тличні: Іван 20 вересня 1929 року, а 8 листопада 1936 року Надія. Закінчивши середню школу № 1 міста Старобільська, Надія Світлична в 1953 році вступає на українське відділення філологічного факультету Харківського державного університету, тобто через рік після закінчення вузу братом Іваном, де її називали «маленькою сестричкою великого брата».

Після закінчення — педагогічна праця впродовж чотирьох років у місті Антрациті (учитель, завуч, директор середньої школи робітничої молоді). Потім робота бібліотекарем у сусідньому селі Байдівка та в Половинкиному.

Із січня 1964 року Надія Світлична в Києві, в знайомій багатьом однокім­нат­ній квартирі, де мешкали брат Іван та його дружина Леоніда Павлівна. Шукаючи сьогодні витоки шіст­десятництва, як особливої ідейно-естетичної течії в мистецтві, насамперед, у літературі, дослідники називають першим ім’я Івана Світличного як генератора духовних цінностей шістдесятництва: ігнорування фальшивих ідеологем соціалістичного реалізму, відродження національних традицій, спроба органічного входження в світовий літературний контекст та власний приклад органічного вияву особистої свободи митця за будь-яких обставин та зовнішніх чинників тоталітарного суспільства.

У шістдесяті роки XX століття Іван Світличний став учителем для багатьох і, в першу чергу, для найрідніших людей. Сестра Надія згадувала: «Іван був добрим учителем, недарма його часто називають Учителем з великої літери, і багато хто може позаздрити мені: мати таким учителем рідного брата це справді щастя від Бога. Найголовніше він учив ненав’язливе, просто подаючи зразок взаємин і поведінки».

Надія Світлична незабаром знайомиться з багатьма молодими митцями, прилучається до самвидавного процесу, передруковує твори письменників — шістдесятників, легальне пропагує вірші Василя Симоненка, стає активним учасником своєрідних ак­цій протесту проти тоталітарної деспотії.

Надію Світличну заарештували 18 травня 1972 році, тоді ж забрали до дитячого будинку її дворічного сина Ярему, якого виховувала сама. Тільки завдяки наполяганням Леоніди Світличної хлопчика віддали бабусі в Половинкине, а офіційне опікунство оформили на сестру Марію Олексіївну та її чоловіка. Зрозуміло, що в тюремній камері біль за сином не полишав її ніколи, але людська гідність була понад усе.

У день народження брата 20 вересня 1972 року — Надія Світлична вирішила проспівати всі пісні, які знала про Івана, не зваживши на заборону наглядачів. Іван Світличний присвятив їй вірш під назвою «Лебедина пісня»:

У світі пошесті і змору

Німотності і глухоти,

Де мудрі муштрою менти

Лінчують душі без розбору, -

Там пісня, витвір висоти,

Свободи й пружного

простору,

Шугнула вільним птахом

вгору,

У вир! У небо! У світи!

...Термін ув’язнення закінчився 18 травня 1976 року та не скінчилися поневіряння без роботи й прописки, від адміністративного нагляду та переслідувань. Врешті-решт, отримано дозвіл на виїзд за кордон. У автобіографії Надія Світлична про це писала так: «У США мешкаю від 8 листопада 1978 р. — спершу в Філадельфії в родині Софії й Тита Гевриків (спонсорів), потім — в Нюарку й Ірвінгтоні, шт. Ню Джерзі. Перший рік працювала в Українському Інституті Гарвардського університету, пізніше — у видавництві «Пролог», а з 1982 р. — на радіо «Свобода» аж до закриття Нью-Йоркського корпункту в 1994 р. Останнє місце праці — Український музей у Нью-Йорку і редагу­вання журналу «Віра» для Об’єднання Українських Православних Сестрицтв у США. Від 1998 р. — на пенсії.

Громадською працею займалася найбільше в пластовому курені «Верховинки» і в організації «Людські права в XX ст.» (популярніша назва — За­кордонне Представництво Української Гельсінської групи), засновником і керівником якої був ген. Петро Григоренко (1907—1987). У 1980—1985 рр. упорядковувала й видавала щомісячний інформаційний бюлетень «Вісник репресій в Україні» та різні документи Української Гельсінської групи; оприлюднила сотні інформаційних повідомлень від ЗП УГГ; опублікувала самвидавні випуски «Українського вісника» (6), «Експрес-вісника» (4), альманаху «Кафедра» (2). Була упорядником книжкових видань: зб. поезій Я. Лесіва «Мить», дитячої книжки М. Горбаля «Коломийка для Андрійка», збірок М. Руденка «За ґратами», М. Горбаля «Деталі піщаного годинника», В. Стуса «Палімпсести», Г. Снєгірьова «Твори». Публікувала спогади про Б. Антоненка-Давидовича, Г. Снєгірьова, А. Горську, І. Світличного, В. Марченка, В. Стуса, шістдесятників, репресії 1972р. Писала вступні статті до видань Я. Лесіва, Ю. Литвина, М. Руденка, В. Стуса, М. Горбаля.»

За цим лаконічним переліком багатотрудна й наполеглива праця в ім’я України, за що разом із братом у 1994 року відзначена Національною премією України імені Тараса Шевченка.

Починаючи з 1994 ро­ку Надія Світлична приїздила в Україну, завжди відвідувала Лугаищину. У бібліотеці Луганського національного університету імені Тараса Шевченка залишилися подарован нею книги, а серед них спогади про Івана Світ­личного «Доброокий», які впорядковувала разом із Леонідою Світличною. А ще студенти мали змогу, на передані Надією Світ­личною кошти, здійснити фольклорну експедицію до села Олексіївки Перевальського району, де в кінці XIX століття працював Борис Грінченко. Також потрібний для викладачів та студентів журнал «Віра», який тривалий час редагувала наша землячка. Звісно, їй боліло те, що єдина школа в Старобільську з української мовою навчання вже в роки незалежності стала гімназією з російською мовою навчання.

Наші взаємини з кожним роком все міцнішали, про що й свідчить один із листів до автора цих рядків: «8.1.99 р. Доброго здоров’я, дорогі Олексію Івановичу і Людо! Сердечно дякую за лист, знімки (сестри і Грицевого пам’ятника) та вирізку про музейну кімнату. Майже водночас (тобто майже того самого дня) вийшов журнал «Віра», примірник якого посилаю з Людиною статтею про Марію Загірню, кладу також відбиток статті. Крім того, посилаю копію свого листа до преси про меморіальну дошку. У мене від нашої зустрічі мало що змінилося, хоч змінився мій життєвий статус. Не чекаючи 65 років, я вирішила в 62 оформити т. зв. «ранню» пенсію, і вже тепер, у січні, переходжу в категорію чекістів, тобто чекатиму чека кожної другої середи місяця. А що той чек надто малий, щоб навіть просто вижити, то й ставши чекістскою, тобто пенсіонеркою, мушу далі працювати в Музеї, як і дотепер. І ж. «Віра» ніхто не хо­че перебрати від мене, тож тягну й цього воза. Як пройшла Грінченківська конференція? Як наша Старобільщина? Вітайте родину.

Христос родився!

Славімо Його!

Ваша Надія С.»

Меморіальні дошки Іванові та Надії Світличній тепер теж поряд — у споруді Старобільського факультету Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Наша пам’ять про славетних земляків має діяльний характер, тому й перша книга Надії Світличною вийшла в Луганську, а в бібліотеці Старобільського факультету оформлена музейна експозиція. Там зібрані книги Івана та Надії Світличних, які стали об’єктами дослідницької роботи викладачів та студентів.

У вересня 2009 року в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка (Старобільський факультет) спільно з Інститутом літератури НАН України планується проведення Всеукраїнської науково-практичної конференції «Літературна, публіцистична, наукова спадщина Івана та Надії Світличних у розвитку національної культури другої половини XX століття» присвячена вісімдесятиліттю з дня народження письменника, ученого, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка, правозахисника Івана Олексійовича Світли­чного.

На конференції планується розглянути проблеми: Іван Світличний духовна опора шістдесятництва. Літературознавчі, мовознавчі студії Івана Світличного. Іван Світличний поет, перекладач. Проблеми текстології та поетики. Правозахисна, публіцистична, літературознавча, журналістська, редакторська, видавнича діяльність Надії Світличної. Мовностилістичні особливості творчості Івана та Надії Світличних. Краєзнавчий аспект вивчення творчості Івана та Надії Світличних у вищих та загальноосвітніх навчальних закладах. Постать Івана Світличного в літературознавстві та мемуаристиці.

Для підготовки до друку та видання просимо надсилати також спогади про Надію та Івана Світличних і їх листи.

Матеріали надсилати на адресу 91011, м. Луганськ, вул. Оборонна 2, Луганський національний університет імені Тараса Шевченка, Олексію Неживому (тел. 8-0642-326886, моб. 8-0502456138).

У жовтні 1998 року Надія Світлична написала у книзі відгуків літературно-краєзнавчого кабін ету-музею Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка. «Переважно люди починають шукати свої корені, коли стають старшими, а той утрачають природні джерела. Дбайливо дібрані музейні матеріали не лише допоможуть майбутнім вчителям у роботі, а й заохотять кожного досліджувати власний родовід, бо кожне життя унікальне І є часткою історії народу».

Тепер вони на меморіальній дошці слова: «...ко­жне життя унікальне і є часткою історії народу». Відкрили її сьомого листопада — напередодні дня народження Надії Світличної.

На урочисте відкриття прийшли студенти та викладачі, друзі дитинства і юності з села Половинкине. З Луганська приїхав автор меморіальної дошки, скульптор О.А.Редькін.

Директор-декан Старобільського факультету ЛНУ імені Тараса Шевченка М.Т. Вихватенко наголосив на тому, що Старобільщина має пам’ятати, а значить вивчати й досліджувати творчість видатних земляків Надії та Івана Світличних.

Завідувач кафедри української філології та загального мовознавства ЛНУ ім. Тараса Шевченка, професор К.Д.Глуховцева відкрила засідання однієї із секцій наукової конференції «Слобожанська беседа». Також було презентовано навчальний посібник «Вивчення творчості Івана та Надії Світ­личних у школі» та електронний підручник «Літературне краєзнавство. Луганщина» (автори Л. Нежива, О. Неживий).

 

Олексій Неживий,
доцент Луганського національного університету імені Тараса Шевченка

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com